В’ЯЗЕНЬ № 37714
85-річний житель Полтави Григорій Стець — один із бранців, які вижили у концтаборі Бухенвальд, де в роки Другої світової війни загинули від голоду, хвороб, непосильної роботи та катувань тисячі жертв нацистського режиму. Відтоді збігло чимало часу, але жахливі картини пережитого на чужині й нині приходять уві сні до літнього чоловіка. Г. Стець розповів кореспондентові «ДУ» про минуле.
Дорога в неволю
...Коли німці окупували область, то почали вивозити наших людей до Німеччини на примусові роботи. Не обминула «мобілізація» й мене. У травні 1943-го групу молодих людей зібрали поліцаї й погнали до Полтави. Йшли пішки з торбами. Охорона — на конях. Так почався мій шлях на чужину. Нас посадили у товарні вагони й потяг вирушив до Німеччини.
Зупинялися один раз — у Польщі, де нас нагодували й пересадили на інший поїзд. Через тиждень були на німецькій землі. Коли приїхали, 60 чоловік відправили на роботу укріплювати русло річки. Харчували погано, а працювали багато, важко. Тоді я вперше втік. Одначе на волі пробув тільки день: мене спіймали й відправили на роботу вже до трудового табору на цегляний завод. Пропрацював там два тижні й більше не витримав. Із товаришем вирішили втекти, що було неважко: на вихідні могли вільно виходити в місто. Головне — встигнути повернутися до перевірки. Вирішили йти на схід, до своїх.
Поблизу якогось населеного пункту нас окликнули, клацнув затвор гвинтівки, потім пролунав постріл. Я чимдуж побіг світ за очі. На ранок мене спіймали поліцаї. Довго били, допитували, звідки втік. Повернули до трудового табору, де я був. Там пропрацював до 1944 року, а потім утік. І знову невдало. Тепер мене відправили до тюрми у місто Галле. Я був виснажений, бо майже не годували. За втечу покарали 21-денним перебуванням у штрафному таборі. Мені одразу сказали, що з харчуванням там ще гірше, ніж у в’язниці. Але я пробув у штрафниках лише день: авіація США бомбила місто і нас поспіхом запхали у вагони і повезли в Бухенвальд.
Сортування
Потяг спинився у Веймарі — місті, поблизу якого німці ще до війни облаштували концентраційний табір. На перон під’їхали криті вантажівки на кшталт «чорних воронків», і солдати прикладами позаганяли нас у кузови. Коли приїхали, то побачили ошатні будівлі барачного типу, скрізь зелень, ідеальний порядок. Нас вишикували й розподілили на дві групи. Я помітив, що викликають за двома папірцями — червоним і синім. Мені випав синій. Пізніше довідався, що тих, кого викликали за червоними папірцями, знищили в крематорії...
Після сортування нас провели через браму з написом «Кожному — своє» на територію табору. Все було організовано чітко: нашу групу із 40 в’язнів відправили до лазні. Машинкою швидко вистригали смугу на голові, голили під руками та у паху — щоб вошей не було. Наступною процедурою було купання: у лазні стояла велика ванна, заповнена якимось розчином. Нас примушували з головою пірнати у цей дезрозчин. Далі видавали пропарений одяг, взуття, червоний трикутник із тканини з літерою R, що означав «росіянин», який ми мали пришити на куртку, а також особистий номер. Мені дістався № 37714.
Коли нас переодягли, до барака прийшло кілька дебелих хлопців, які аж ніяк не скидалися на виснажених бранців. Вони почали нас агітувати записуватися в табірну охорону. Мовляв, служба неважка, харчують добре, а охороняти доведеться склади, господарські будівлі. Щоправда, уточнили: братимуть лише тих, хто добре знається на німецькій зброї. Багато хто з нас тоді не надав значення цій фразі, а даремно. Я промовчав, бо в армії не служив, а ось кілька чоловік одразу запропонували себе в охоронці. Один казав, що він був поліцаєм і добре знає німецьку гвинтівку. Другий теж служив кимось у німців і вмів стріляти з їхнього автомата. Вербувальники повели їх із собою. Більше ми їх не бачили.
Потім нам розповіли, що хлопці у шинелях справді були з адміністрації табору, котрі вишукували серед прибулих німецьких посібників. Далі крематорію «охоронці» — посібники фашистів, які добре знали німецьку зброю, не потрапляли...
Робота на Рейх
Три тижні нас тримали на карантині. Харчували погано, але свою пайку кожний одержував. Борони Боже, якщо хтось спробував поцупити чужу порцію. Якщо дізнавалися, убивали без зайвих розмов. Після карантину відправили на роботу. Спочатку я тягав причеп із взуттям, який розвантажував у рівчак. У концтаборі було чимало взуття й одягу, в якому прибували новачки. Їхні речі просто викидали. Новий одяг видавали без проблем: навіть якщо ти трохи забруднився на роботі, тобі одразу давали новий. Потім нас відправили до великого трудового табору. Мене призначили у гранітний кар’єр. Це був смертний вирок, адже на такій важкій роботі напівголодні в’язні витримували не більш ніж місяць. Потім їх, виснажених і знесилених, відвозили до крематорію. Комендант часто приходив контролювати роботу. Ми звали його Смоленський, бо фашист воював у Росії під Смоленськом і любив повторювати, що росіяни його не пошиють у дурні. Якщо він бачив, що в’язень брав надто малий камінь, безжально бив держаком лопати по голові.
На роботу нас відправляли під музику духового оркестру. Коли поверталися з роботи, теж грав оркестр. Жили в бараці. Половину приміщення відведено під спальню, решта — умивальник. Щоранку примушували митися до пояса. Якщо хтось ухилявся від процедури, старости (із числа росіян) нещадно били. До речі, жили вони теж у бараці, але у своєму закутку. У них було все, у тому числі й вдосталь їжі.
На сніданок видавали буханець хліба на трьох, чай і трохи маргарину. Іноді якусь баланду — суп. Обіду не було, лише убога вечеря. Ранок починався з перевірки. Коли поверталися з роботи, знову була перевірка. Вона могла розтягтися на кілька годин і навіть на всю ніч, яку ми мали стояти на плацу. Це коли когось із в’язнів не могли знайти. У вихідні нам демонстрували радянські кінофільми.
Від смерті в гранітному кар’єрі мене врятувала порада товариша. Побачивши, що я зовсім виснажений, він порадив мені вранці, коли команди відправляли на роботу, стати до іншої бригади. Тієї, яка працює на заводі з виготовлення зброї. Там легше. Я так і зробив. Підміни ніхто не помітив, і я почав ходити на роботу на завод. Якщо в цеху бачили, що хтось із в’язнів «сачкує», у кращому разі переводили на «шістку», тобто на пайку, коли буханець хліба ділили не на трьох, а на шістьох. У гіршому — по-звірячому били. За роботу в’язням платили так звані табірні марки. На них можна було купити у крамниці хіба що цигарки з поганого тютюну. Я не курив, тому й згасав не так швидко, як курці.
Крематорій димів...
Крематорій, в якому спалили десятки тисяч людей, ми бачили щодня. Він стояв за високим парканом на плацу. Що робилося за ним, ми не знали. Команда, котра там працювала, не жила на території табору. Коли до крематорію під’їжджали машини-рефрижератори (потім я дізнався, що то були так звані душогубки), то спочатку відкривалися перші ворота, а коли машина заїжджала, їх закривали, і вже потім відчиняли інші. Тож побачити, що було всередині, ми не могли. Та й не дуже хотіли.
У Бухенвальді я пробув з 24 березня до 1 серпня 1944 року. Звідти мене перевели на роботу до іншого табору в місто Галле, який був підрозділом Бухенвальда. Там ми будували підземний авіаційний завод. Англійці вже бомбили місто й завод вирішили розмістити у великій горі. Фактично ми пробивали величезний отвір у ній. Було надзвичайно важко: води майже не давали, харчували про людське око. Смертність з-поміж в’язнів була жахливою — за два тижні помирало до 800 бранців. Урятувався я знову-таки завдяки випадку. Коли розподіляли на роботу «довбати дірку», я назвався теслею і мене відправили зводити бараки. Це теж нелегко, але у штольні було зовсім кепсько.
7 березня 1945-го нас повернули до головного табору у Бухенвальді, а за тиждень видали по хлібині, нагодували супом і колону в понад тисячу в’язнів погнали на територію Чехії. Ми йшли одинадцять днів. Тих, хто не міг пересуватися, конвоїри вбивали. З нашої колони залишилося не більш як 350 осіб. Радянські війська й союзники уже наближалися, наша охорона не надто пильнувала за нами, і я вирішив утекти. Коли нас загнали в якийсь сарай на ночівлю, я виліз назовні й сховався в лісі. Зустрів чехів, вони дали новий одяг, нагодували. Так закінчилося моє перебування в пеклі, про яке я й нині згадую з острахом.
Розповідь записав Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:
- ЛИЦАР МУЗИКИ
назад »»»