У ГЛУХОМУ КУТІ ЕМІГРАЦІЇ
Чимало правозахисників свого часу боролися за вільний вибір країни проживання. Однак історії про емігрантів рідко бувають веселими. Одну з них, також щемливу, розповіли молоді актори, студенти Інституту театрознавства Університету Людвига Максиміліана (Мюнхен) у своїй новій виставі «Емігранти» за п'єсою Славомира Мрожека. Кияни побачили її на сцені «Під дахом» Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.
Ця постановка продовжила співпрацю, яка розпочалася 2003 року показом німецької вистави «Пре-соната» на сцені одного з провідних столичних театрів. Далі було створено два масштабні двомовні німецько-українські проекти, метою яких стали двосторонній обмін суспільними, культурними, естетичними цінностями між країнами, а також формування й розвиток спільної театральної мови.
У 2006 році народився спектакль «Ромео і Джульєтта», де Максиміліан Шпекетер зіграв німецькою мовою Меркуціо, а Юрій Шульган — російською роль Паріса. А в 2008-му, під час Днів культури Німеччини в Україні, було поставлено, також двома мовами, виставу «Марат/Сад» П. Вайса за участю акторів Театру імені Лесі Українки та акторів і студентів із Мюнхена.
Нинішню прем'єру гостей із Німеччини спільним проектом не назвеш, оскільки українські митці до її появи не долучалися. Однак вистава «Емігранти» безпосередньо стосується нашого сучасного суспільства, в якому проблема еміграції, відтоку з країни носіїв інтелекту та робочих рук, є гостро актуальною. Певною мірою ця робота все ж є німецько-українською ще й тому, що один із двох названих вище акторів (обидва вони грають у виставі) — Юрій Шульган — уродженець України, тепер проживає в Німеччині. Другий виконавець — Максиміліан Шпекетер — німець, однак деякі російські слова під час спектаклю вживає.
Славомир Мрожек — знаний польський письменник, карикатурист, автор сатиричних оповідань і п'єс, завдяки яким здобув світову славу, написав твір «Емігранти» 1974 року, коли, після поразки Празької весни, перебував у політичній еміграції в Парижі. Але дата створення особливого значення не має, оскільки еміграція має різні хвилі, спільні проблеми.
Камерна вистава занурює глядачів у замкнений простір однієї кімнати у підвальному приміщенні. Тут переважну більшість часу проводять двоє — АА і ХХ. Перший — інтелектуал і філософ, виїхав за кордон з політичних міркувань і розпочав працю над книгою про людину в «чистому вигляді»; другий — гастарбайтер-прагматик, заробляє гроші, аби звести власний будинок на батьківщині. Складно було б знайти двох більш несхожих людей, котрі опинилися не лише поряд у помешканні, а ще й у безпосередній залежності один від одного. Їхні стосунки скидаються на повсякчасне наочне підтвердження закону філософії про єдність та боротьбу протилежностей. Здавалося б, непримиренні суперечки, що спалахують час від часу, так само раптово вщухають. На зміну шторму приходить штиль, тобто періоди абсолютної згоди й примирення. І це анітрохи не дивує, бо всі відмінності сусідів по кімнаті — суто зовнішні. Насправді їх багато що єднає. Спільні в них віддаленість від рідної землі і надія колись туди повернутися, невпевненість у завтрашньому дні, а ще — знеосіблення (недаремно ж автор наділив героїв не іменами, а ініціалами), яке символізує втрату людиною на чужині соціального статусу і вагомих особистісних орієнтирів.
Юрій Шульган і Максиміліан Шпекетер, вдаючись до різних сценічних барв і прийомів, змальовують портрети свої персонажів, у яких за масками бравади та цинічними жартами безпомилково вгадуємо самотність, безпорадність, розгубленість людей, змушених жити в чужому для них світі. А надія на повернення для обох залишається надто примарною.
У п'єсі «Емігранти», як і в інших творах майстра гротеску і буфонади Славомира Мрожека, сумне межує з кумедним, абсурдним. Проте центральною темою все ж лишається незахищеність людини перед жорсткими законами життя. Саме про це ведуть розмову з глядачем і драматург, і режисер-постановник та сценограф вистави Катрін Кацубко, і актори.
Незбагненний парадокс — реальність, від якої втекли АА і ХХ, дедалі більше постає в їхній пам'яті. Образи з минулого весь час бентежать уяву. Вони живуть здебільшого спогадами, немає значення, радісними чи похмурими. А от із теперішнім часом важче. Бо хіба можна назвати враженнями такі вбогі констатації щоденного існування, як оповіді про випиті кухлі пива, куплені в кіосках газети або випадкові любовні пригоди в потягу?
Атрибути глухого кута, до якого потрапили герої, бачимо і у візуальному ряді вистави. Чайник, попільничка, пляшка, цукерниця, що незмінно з'являються на столі,— це щоденний антураж. А календарі та вирізки з глянцевих журналів, розвішані на стіні,— втілення мрії багатьох емігрантів про красиве життя. Чи збудеться вона? Чи принесе щастя?
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- СВІТ ТЕЖ МАЄ ЧОТИРИ ПОРИ...
- НОВИЙ МУЗЕЙ У СТОЛИЦІ
- ВІДНОВИЛИ ФРЕСКИ ХЕРСОНЕСА
- ALYOSHA ГОТУЄТЬСЯ...
назад »»»