АНДРІЙ КОКОТЮХА: «Я ГРАВЕЦЬ КНИЖКОВОГО РИНКУ»
Що можна сказати про письменника Андрія Кокотюху? Популярний, плодовитий, епатажний, прикольний, всеїдний, успішний.
Звідки, хто він? Зазвичай про нього подається така інформація:
«Андрій Кокотюха народився в 1970 році в Ніжині, у родині зварника і медичної сестри. Перший художній твір — бойовик із життя лісових звірят — написав у сім років. Власне, «художні» якості цієї роботи досі ніким не оцінені. До 12 років читав і писав лише казки.
Мріяв стати бібліотекарем. Працював складальником меблів, різноробом і муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Після урочистого отримання диплома відразу почав мати справу з пресою: три місяці продавав газети й журнали в електричках». І таке інше.
Про що пише? Здогадайтеся з назв творів: «Повернення сентиментального гангстера», «Ментовский город», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Повзе змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (у співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Юрій Луценко. Польовий командир», «Темна вода», «Зоопарк, або Діти до 16 років»... За його сценаріями знімають художні та документальні фільми.
Пише і спілкується розкуто, незалежно, стьобно-гостро. В інтерв'ю і блогах типовими є такі його висловлювання: «Намагаюсь триматися від сучасного українського літпроцесу подалі. Нічого хорошого там нема. Я сам собі процес, тому мене більше цікавлять видавці, ніж утвердження себе вище за когось або усвідомлення, що я від когось нижчий, слабший, гірший. Натомість просто працюю».
«Чому «елітні» українські письменники ненавидять масову літературу? Тому що вони її бояться. Зайняли стійкі позиції в засобах масової інформації і міцно тримають оборону. Через це українська масова культура, зокрема література популярних жанрів, переживає інформаційну блокаду. Свого часу завдяки журналістам, а не за результатами продажів їхніх творів, Юрій Андрухович, Оксана Забужко та інші «розумні» автори отримали «бронзовий» статус. Їх і далі називають найкращими сучасними письменниками України. Ось ці «найкращі письменники» (коли поодинці, а коли й разом) зі сторінок преси вбивають у зародку нашу національну чтивну книжку. Напрошується висновок: ті, хто видає себе за письменницьку еліту, насправді страждають комплексом маргінала. І, по суті, є типово маргінальними авторами з містечковою свідомістю. Адже лише в обмеженому середовищі містечок той, хто має вищу гуманітарну освіту, вважається пророком, месією, властителем дум. Їхня думка, в тому числі про перспективи розвитку тих чи інших жанрів у нашій літературі, стає основною і єдино правильною. Бо інакшої нема кому висловити —решта працює, а не бронзовіє на п'єдесталах».
Відгуки про Кокотюху, м'яко кажучи, неоднозначні. Ось два навскидку.
«Андрій Кокотюха належить до тих сучасних українських письменників, які, дебютувавши доволі рано, не стали для нашої літератури ні її вундеркіндами, ні enfanteterrible, ні явищем яскравим та одноденним. Відкривши для себе певну нішу — це були «незорані» десять років тому український детектив та трилер — письменник послідовно заповнював її більш-менш якісним продуктом» («Львівська газета»).
«Кокотюха заслуговує на повагу бодай тому, що в морі рожевого сиропу наполегливо намиває острівець реалістичного детективу з широкою соціальною оптикою, панорамністю зображення, мистецьки дозованими «слідами» журналістики. Він не ховається в підтексти, не грається в похмуро-достоєвський психологізм, не намагається увібгати дійсність у рефлексії розчарованого інтелігента. Кокотюха пропонує читачам те, що вони бачать щодня, повертає людям віру в правдивість їхнього буденного досвіду». («Книжник-reviev»).
Як на мене, остання сентенція доволі виважена і об'єктивна. Але, щоб мати свою думку, треба вигадливого Кокотюху читати. А поки що поспілкуймося з ним.
— Андрію, Ви багато читаєте і пишете рецензій. А як би Ви себе відрекомендували, коли б інопланетяни (чи просто незнайомці) запитали: «Хто ви і на що націлена ваша діяльність? В чому полягає її зерно»?
— Для незнайомих я закритий. Більше люблю слухати, читати, дивитися — тобто робити все, аби лишатися максимально непомітним. У мене нема візитних карток, блогів, сайтів. Для знайомства — книжки, причому передусім художні. Ось смисл діяльності: почути історію, перетравити її, спроектувати на себе, стати оповідачем і цікаво подати. Візиткою письменника Кокотюхи є його художні твори. Решта — робота, в якій я теж фахівець. Словом, я професіонал, який не любить про це розводитись, бо все і так видно... сподіваюсь.
— Класики казали, що книжки пишуть для того, щоб їх обдумували й вони до чогось спонукали. До чого ваші книжки можуть заохотити читачів?
— У них змодельовані певні ситуації, котрі можуть мати місце в реальному житті. Хотілося, аби мої художні твори стали для когось посібником із виживання у великому та малому місті. Зразком урбаністичної культури, світогляду урбаніста, до якого переважна більшість українців не готова. Звідси — безлад у країні. Зрештою, хочу, аби читач якщо не зробив висновок для себе, то в усякому разі не нудьгував під час читання.
— Кому адресовані Ваші книжки?
— Тим, хто має читацький досвід. Аби прочитати те, що я пишу, треба спочатку опанувати купу збірників народних казок, пригодницьку класику, класику контркультури тощо. Загалом я позиціоную себе як автор «чоловічої» прози. Хотілося б мати однодумців і читачів серед мужчин. Відразу ж уточню: мужчина — це не гора м'язів, а світоглядні речі, відчуття, манера поведінки, спосіб мислення, здатність приймати рішення, шанобливе ставлення до жінки, алкоголь. У кожного свої набори чоловічих цінностей, до яких істерики, лінощі та рефлексії не належать.
— Квентін Крісп свого часу сказав: «Є три причини, через які стають письменниками. Перша — вам потрібні гроші; друга — ви хочете сказати світові щось важливе; третя — ви не знаєте, чим зайнятись довгими зимовими вечорами». Цікаво, а через які причини Ви віддали себе творчості?
— Свого часу хотів просто написати книжки, яких не міг знайти в бібліотеках та магазинах. Тепер можу сказати: якби не книжковий дефіцит у СРСР, я, мабуть, не почав би з семи років писати, самостійно задовольняючи власний попит. Між іншим, я в стіл навіть тоді не писав: загальні зошити з пригодницькими історіями ходили серед однокласників. Тоді я зрозумів, що читач та його потреби — понад усе. І тут головне, аби кожен автор догодив собі та своєму читачеві. А важливих слів світ від виникнення писемності не чує...
— Чи легко видавати книжки в теперішній економічній ситуації? Адже багато видавництв, м'яко кажучи, не дуже добре почуваються, та й читачі стали ретельніше рахувати гроші. В якій мірі прибуткова Ваша письменницька справа?
— Мені легше, бо я мислю як журналіст. Потік свідомості з мене ніколи не виливався. Мені важлива книга як факт. І хай на ній заробляють видавці, в Україні не так багато авторів художньої літератури. Я вже говорив: книга — це ідея. Наприклад, «Повзе змія»: кримінальна справа — документальний фільм — газетний нарис — нарис у книжку — роман — художній фільм — фільм в Інтернеті — піратські копії. І все це — експлуатація однієї ідеї, тільки в різних формах.
— Які у Вас вимоги до того, що читаєте?
— Щоб не було пафосу в тексті, сліз, «соплів», ура-патріотизму, повчань. Книга повинна бути актуальною і ненудною. Я мушу ототожнювати себе з героями.
— Яка література в Україні може мати (чи має наразі) більшу популярність: серйозна чи розважальна? Якою б Ви зробили нашу літературу і що виправили б, якби мали таку можливість?
— Українець читає те саме, що і весь світ: здебільшого споживчу жанрову літературу. Це засвідчують результати продажів... книжок, завезених із Росії та перекладених російською, а також написаних там. Тому важко говорити про серйозність чи розважальність. Будь-яка розвага — дуже серйозна справа. В Україні мало пишуть про своє. Ось коли ця ситуація виправиться — тоді поговоримо.
— Письменник — слуга чи господар літератури?
— Раб. Бо його праця не окуповується взагалі, або ж окупиться років через 50–100. Приклад: зеки, яких саджали при Сталіну, будували Біломорсько-Балтійський канал, прокладали залізничні колії. Тепер громадяни їздять цією залізницею і не думають, скільки кісток під шпалами та рейками. Або піраміди Єгипту: їх теж зводили невільники, а ми ними милуємося. Тільки у випадку літератури рабство свідоме та добровільне. Лише здається, що ти вільний митець. Насправді, навіть коли не сидиш за письмовим столом, все одно подумки за ним, у тексті, над яким працюєш тепер чи працюватимеш у майбутньому. Що б ти не робив, ти думаєш про твір. Бо минулого в романів нема: це сьогодення у вигляді книжок. І люди або користуються ними, як пасажири залізницею на кістках, або ігнорують. Тому нормальний письменник, як будь-який раб, може повноцінно працювати лише тоді, коли його б'ють. Це я про необхідність критики: і компетентної, і не дуже, яка є просто витиранням ніг об тебе. Будь-яка реакція на те, що ти робиш, означає небайдужість. Найгірше для письменника — відсутність критики, як це здебільшого буває в Україні.
— Ви є лауреатом багатьох літературних премій і нагород. Наскільки це для Вас важливо? Який резон брати участь у черговому конкурсі?
— Для мене, як для письменника, автора історій, зовсім не важливо, яке місце мій рукопис зайняв на конкурсі та чи є рейтинговою книга. Історія все одно написана, побачила світ і кимось прочитана. Тим більше, що мені особливо нема з ким змагатися: все одно я чи не єдиний в Україні, хто регулярно пише детективи, трилери та інші подібні казочки для дорослих. І я своє не те, щоб перше, але єдине та неповторне місце знаю. А ось як людина з м'яса, кісток, слабкостей та гріхів я беру участь лише в тих конкурсах, де є грошова винагорода. Так, це можливість заробити на літературі. Наприклад, подвійна перемога на «Коронації слова» в 2006 році дала мені можливість отримати після вирахування всіх податків 24 тисячі гривень. Наступного дня я цими грішми погасив борги за квартиру, яку саме купив. Ось такий меркантильний Маргадон. Бо конкурс — це не творчість, а змагання. Кінцева мета — завжди меркантильна.
— Андрію, колись Ви декларували свою неприязнь до політики і політиків? Але це не завадило випустити книжки про Тимошенко і Луценка? Що змотивувало на це? Яким є ставлення до замовлень?
— До 2004-го я був байдужим до політики. Звісно, з 1987-го до 1991 року я, як і всі громадяни, читав «Огонёк» і регулярно дивився «Взгляд», проте тоді це був, з одного боку, процес пізнання і розуміння того, що всі політики — мудаки, гади, козли і нелюди, а з іншого — така собі форма протесту проти діючої КПРС і КПУ, яких тоді масово викривали й таврували. Я знав, хто такі Кравчук і Кучма, мене більше ніхто не цікавив. У 1997 році ми проводили літературний фестиваль в Українському домі і нас не пускали дві години, бо приїхав якийсь Пустовойтенко. Так я дізнався, що він — прем'єр-міністр. Це був п'ятий політик, якого я знав на прізвище, після згаданих уже президентів, В'ячеслава Чорновола та Степана Хмари.
Потім політики пішли в наш інформаційний простір лавиною, яку я визначаю не інакше, як блювотну масу. І ось тоді народ почав читати книжки про них. А я — гравець книжкового ринку. Ринок біографічної літератури був неосвоєний. І видавець Олександр Красовицький запропонував мені зробити біографію Тимошенко. Я і він не винні, що українці читають це охочіше за художню літературу, поезію та детективи. Отже, це було видавниче замовлення.
Загалом твори сьогодні замовляють видавці. Бо коли вони кажуть, який саме рукопис потрібен, це вже непряме замовлення, і це нормально. Я б не перебільшував значення так званих політичних книжок. Бо, по-перше, «Юля» мною не підписана, я там лише автор-упорядник, і ті, хто критикував, знаходили там прямі цитати з Інтернету та купу неточностей. Що мене тішить — я справді не розбираюся в політиці та й не хочу. А по-друге, з 2006-го продано 12 тисяч примірників «Юлі». Це, увага, за три з половиною роки! Отже, жодних політичних замовлень, плюс реальна картина інтересу України до політиків: за «Юлю» готові заплатити свої кревні гроші 12 тисяч українців із 46 мільйонів. Про Луценка інша історія. Там спочатку мусив бути політичний детектив, який потім написався про Кушнарьова. Але згодом проект закрився, і «Фоліо» вирішило використати напрацьований мною матеріал. Тираж книги — чотири тисячі, вона досі продається. Зате з Луценком я справді спілкувався, і ця робота — швидше журналістська, ніж письменницька. До речі, в 2008 році книга отримала диплом конкурсу журналу «Кореспондент» як кращий твір. Там читачі голосували, і мені це приємно. До того ж у обох випадках мене привабив гонорар — значно більший, ніж за романи, хоча не такий, як багато хто вважає. І ще грошова премія за Луценка...
— Чекаєте змін як громадянин, творча особистість? Яких саме?
— Творча особистість не чекає змін політичних курсів. Митець і влада — цей союз не на користь митцю. Грошей більше, позитивного іміджу — нуль. Митець завжди в опозиції до влади, незалежно від її кольору. «Нашої» влади не буває. Усвідомивши це, всі зміни для себе роблю сам. Якщо конкретизувати, то це: відставка Дмитра Табачника з посади міністра освіти, збільшення кількості видавництв, прозаїків, книгарень та кінотеатрів в Україні, разом із райцентрами, тотальний наступ на наркоманію, доступність лікування від алкоголізму, легалізація проституції. Останнє для творчої особистості важливіше за свободу самовираження.
— Чи працюєте Ви над «багатством мови» у творах? Взагалі, в якій мірі це є важливим для Вас?
— Мова не має значення, головне — зміст, вкладений у слова та речення. Над багатством мови та образами хай працюють поети та стилісти. Я не професійний мовник, не майстер стилю, а, сподіваюся, майстер сюжету. Як писав хтось із українських класиків: «Я не співець чудовної природи». Мені головне — розказати історію в доступній формі. Бажано при цьому не припускатися орфографічних та граматичних помилок, а ще — фактичних розбіжностей.
— Ви у хронічній запарці. Тож над чим працюєте?
— Відразу два сценарії в роботі, третій — в умі, четвертий відкладено на тиждень, за кілька днів треба починати два видавничі проекти. Ось вам рабство в чистому вигляді.
— Ким Ви себе уявляєте через кільканадцять років?
— Українським письменником, сценаристом, журналістом, батьком, другом, коханцем.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»