СМАК «ПОЛУНИЧКИ» ЦІНОЮ П’ЯТЬ РОКІВ
Серед законопроектів, які найближчим часом має розглянути Верховна Рада, є й доволі цікавий — про встановлення кримінальної відповідальності за користування послугами осіб, які займаються проституцією.
Його ухвалення може завдати непоправного, якщо не смертельного, удару по найдавнішій професії, в усякому разі, в межах України. На перший погляд, сумнівно, щоб в нинішній конфліктній ситуації, яка склалась у парламенті, депутати знайшли час на клієнтів повій. Але пам’ятаймо, що у вітчизняній історії законотворчості нерідко траплялися круті повороти: сьогодні депутати сваряться і б’ються, а завтра миряться і на радощах голосують за проекти, що роками були яблуком розбрату.
Міліція, наприклад, з 2004 року намагалася переконати законотворців, що треба посилювати відповідальність за порушення правил дорожнього руху. З цифрами і фактами доводила, що лібералізм у цій сфері недоречний і зумовлює зростання кількості трагічних випадків. Але все марно. Депутати з провладних фракцій раз за разом підтримували пропозиції МВС, а депутати з опозиції їх відхиляли. Проте завжди траплялося так, що на підтримку урядового законопроекту не вистачало потрібної кількості голосів. Але у вересні 2008 року сталося диво: через якісь політичні торги найбільша провладна і найбільша опозиційна фракції вирішили діяти узгоджено і дружно проголосували «за». Так було прийнято закон про підвищення штрафів, що дозволило Державтоінспекції суттєво знизити аварійність на дорогах.
Інший приклад — закон про заборону грального бізнесу. Протягом декількох років як уряд, так і окремі депутати зареєстрували з десяток законопроектів про його обмеження, винесення гральних закладів за територію населених пунктів та їх концентрацію в якихось «лас-вегасах» чи «дісней-лендах», але теж без особливих успіхів. Та варто було фракції БЮТ і Партії регіонів про щось домовитись, як майже без обговорення знайшлося більше трьох сотень голосів на підтримку повної заборони казино.
Тож не виключено, що й у випадку з проституцією може статися щось подібне, а тому варто вже зараз оцінити можливі наслідки ухвалення проекту.
Нині у світі немає однозначної думки, як ставитися до проституції: вважати її незаперечним злом, розцінювати як особисту справу кожного, чи розглядати як специфічний вид бізнесу. Єдиним документом щодо цього можна вважати Конвенцію «Про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами», яка набула чинності на IV сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 2 грудня 1949 року. Отже, однозначно засуджується лише експлуатація повій, і з цим погоджуються всі. Що ж до решти — то кожна країна будує своє законодавство, виходячи як з національних традицій, так і з економічної доцільності.
У групі з восьми не самих бідних і відсталих європейських країн (ФРН, Австрія, Швейцарія, Греція, Латвія, Угорщина, Нідерланди і Туреччина) проституція легалізована і регулюється державою. Там подібною діяльністю дозволено займатися як в індивідуальному порядку, так і у складі підприємств (у нас би їх назвали будинками розпусти). Працівниці обов’язково отримують документ на кшталт трудової книжки, платять податки і мають гарантії соціального захисту. Правда, є деякі обмеження: в Туреччині, приміром, заборонена вулична проституція.
В інших країнах, серед яких Франція, Італія, Іспанія, Португалія, проституція дозволена, однак заборонена діяльність підприємств із надання сексуальних послуг. Там вважають, що таким чином створюються умови для експлуатації жінок.
Коли у Франції, наприклад, влада запропонувала легалізувати борделі, тисячі повій вийшли на мітинги, протестуючи проти гноблення жінок. У Греції, навпаки, коли урядовці спробували заборонити секс-підприємства, залишивши легальними тільки повій-індивідуалок, жінки вийшли на демонстрацію з протилежними гаслами. Судячи з цього, можна зробити висновок: якщо у Франції займатися вуличною проституцією просто і вигідно, то в Греції — складно і небезпечно, тож тамтешні дівчата вважають сутенерів не експлуататорами, а охоронцями і захисниками.
У деяких країнах законодавство з цього питання дотримується принципу мовчазної згоди, коли про проституцію не сказано нічого: хочеш займайся, хочеш ні. Держава втручається у справи лише в тих випадках, коли йдеться про примушування до заняття проституцією шляхом насильства, погроз чи шантажу. Звичайно, що такий невизначений стан має призводити до певних юридичних колізій. Наприклад, клієнт, який заплатив гроші, але не отримав сексуальні послуги, може звернутися до правоохоронних органів із заявою про шахрайство, а повія, яка надала послуги, а не отримала гроші — про зґвалтування. Проте якось обходяться, бо для таких випадків у відповідних статтях законів прописана низка обтяжуючих чи пом’якшувальних обставин.
Існує ще група країн (до яких належить і Україна), де проституція заборонена, але за заняття нею передбачено символічне покарання або настільки нежиттєздатний механізм його виконання, що можна сміливо вважати, що фактично проституцією займатися можна.
Серед європейських країн одна тільки Швеція зважилася на найбільш радикальний крок, заборонивши не проституцію, а користування її послугами. Таким чином тамтешня влада одним пострілом влучила у дві цілі. По-перше, не поставила поза законом жінок і дівчат, чим уникнула мороки з їхнім переслідуванням. По-друге, фактично її знищила. Оскільки, подумайте самі, хто ж стане працювати повією, якщо немає клієнтів? Лишалася дрібничка: придумати покарання і виділити такий додатковий правоохоронний штат, щоб запроваджена законом норма стала дієвою. Шведи на це спромоглися, і нині в їхній країні найдавніша професія майже зникла. Світ не перевернувся, просто тамтешні гарячі хлопці стали у вихідні дні їздити за «полуничкою» до сусідньої Фінляндії. Для них це дешевше, ніж у себе вдома натрапити на таємного агента поліції в коротенькій спідничці, а потім мати публічний розголос, штраф або інші неприємності.
Отже, саме посиланням на досвід цієї північноєвропейської країни автори згаданого вище законопроекту аргументують доцільність запровадження ст. 303-1 Кримінального кодексу України «Користування послугами осіб, які займаються проституцією». За це передбачено покарання від 1700 до 8500 гривень штрафу. За наявності обтяжуючих обставин, а саме користування послугами малолітніх і неповнолітніх дівчат,— позбавлення волі від трьох до п’яти років.
Якщо хоч на хвилинку уявити, що прийняття законопроекту і його реалізація пройдуть «на ура», то в нашій державі складеться унікальна ситуація, подібна шведській: повії є, клієнти є, зате самої проституції немає. Але при цьому сексуальними «мекками» для українців та українок стануть російський Бєлгород, білоруський Гомель і молдавський Кишинів. На радість тамтешнім власникам готелів, кемпінгів і ресторанів.
Однак від мрій і фантазій повернімося на грішну землю і спробуймо поміркувати, як це все відбуватиметься насправді. Щороку в Україні складається близько десяти тисяч протоколів за ст. 181-1 КК України про адміністративні правопорушення «Проституція». Когось із дівчат ловлять по декілька разів на рік, деяких — одноразово, а дехто й узагалі ніколи не потрапляє в поле зору міліції, оскільки вона не може охопити все. Проте навіть із самої цифри можна приблизно уявити, яку кількість наших співгромадянок відносять до категорії професійних повій.
Для того щоб втілити закон у життя, треба спіймати на місці злочину як мінімум тисячу чоловіків. Більшість із них, звичайно ж, відкупиться одразу, але принаймні кожного третього доведеться задокументувати, а з тих, хто не відсіється в процесі досудового слідства, хоча б сотню віддати під суд. Той, звичайно, теж знайде чи то амністію, чи якісь інші причини, щоб звільнити людину від кримінального переслідування, але, якщо десяток обвинувачуваних отримають судимість, решта потенційних клієнтів неодмінно втратить будь-яке бажання користуватися послугами повій. У всякому випадку, на території України.
На перший погляд, нібито просто, але потрібна одна дрібничка: щоб на суді виступила жінка-свідок, яка б дала свідчення, що вона чи то пропонувала підсудному сексуальні послуги за гроші, чи то згодилася їх надати. Як ви гадаєте, легко буде правоохоронцям знайти жінку, яка б не лише взяла участь в оперативній комбінації, а й виступила на судовому процесі?
Тому, хто думає, що це легко, наведемо такий приклад. У 2001 році, керуючись невідомо якими мотивами, парламентарі запровадили у новому кодексі кримінальну відповідальність за систематичне заняття проституцією — ст. 303 частина 1 ККУ. Зловмисницю, котру спіймали за це не менше трьох разів, могли засудити, як мінімум, до 850 гривень штрафу, як максимум — до 120 годин громадських робіт. Покарання не надто суворе, але, на думку законодавців, воно б мало позбавити дівчат бажання займатися найдавнішою професією.
Лишалася теж нібито дрібничка — знайти сотню-другу чоловіків, які б дали на суді свідчення, що вони користувалися чи збиралися користуватися (чи тільки робили вигляд, ніби збираються) послугами повії. Проте протягом п’яти років не знайшлося жодного бажаючого і ніхто за це судимість не отримав! Врешті-решт, 12 січня 2006 року народні обранці, аби не соромитися перед світом, вилучили зі ст. 303 ККУ її першу частину, після чого, говорячи мовою фахівців, заняття проституцією було декриміналізоване.
Тож, з огляду на цей приклад, дозволимо собі глибоко засумніватися в тому, що жінки, палаючи бажанням покарати клієнтів, погодяться виступати проти них свідками у суді.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ХРОНІКА ПРИГОД
назад »»»