АРХІТЕКТУРА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ЯЗИЧНИЦТВА
Дослідження пам’яток матеріальної культури, що втілювали уявлення давніх слов’ян про Всесвіт, завжди приваблювали не лише археологів, а й істориків архітектури та будівництва, культурологів, філософів, релігієзнавців і представників інших наук. Вивчаючи давні споруди, ми пізнаємо життя тих, хто їх будував і користувався ними.
І.
Свого часу стали сенсаційними проведені в 1908 році розкопки язичницького святилища в Києві. Ці роботи очолював видатний археолог Вікентій Хвойка, котрий увійшов в історію передовсім завдяки тому, що уперше описав знамениту трипільську культуру як окремий феномен матеріального й духовного життя стародавньої України. Він був унікальним дослідником: його розкопки охоплювали передісторію Києва, починаючи з кам’яного віку (стоянка первісних людей віком близько 15 тис. років біля Кирилівської церкви) і до Київської Русі.
За описом В. Хвойки, на Старокиївській горі в Києві розташовувалося святилище у формі еліпса, складене з каміння й орієнтоване чотирма виступами по сторонах світу. Пізніші дослідники не раз дискутували про дату створення й функціонування цього культового об’єкта, називали навіть V–VI ст. (півтори тисячі років тому!). Нерідко піддавали сумніву зроблену В. Хвойкою реконструкцію цього будівельного об’єкта. Однак його культове призначення нині є визнаним більшістю дослідників. Існує припущення, що тут був великий культовий центр Полянського князівства (поляни — східнослов’янське плем’я, що жило на Київщині). У часи, коли київське язичництво переживало розквіт за князювання Святослава Ігоревича (960-ті роки і особливо початок 970-х), відомі навіть випадки використання матеріалу розібраних християнських церков (що були в Києві в часи Аскольда — за сто років до Святослава — або й раніше) для зведення язичницьких будівель.
Важливе значення мало відкриття у середині ХХ ст. язичницького святилища Перинь під Новгородом. Було виявлено три круглі майданчики, оточені ровами. Це було святилище бога блискавок і військового мистецтва Перуна, що функціонувало на півночі Русі в ІХ–Х ст. Автором відкриття і досліджень залишків цих культових споруд був відомий історик матеріальної культури Київської Русі В. Сєдов. Як відомо, в епоху язичницьких князів Олега, Ігоря і Святослава, а також Володимира, в перший період його князювання, Перуна шанували як головного бога Русі.
ІІ.
Дослідники говорять про труднощі при визначенні того, що певна віднайдена будівельна пам’ятка виступала саме культовим об’єктом. Як наголошують археологи І. Русанова і Б. Тимощук, для такого висновку недостатньо тільки того, що об’єкт має незвичайний вигляд (тобто не схожий на житлові будівлі того самого періоду) і його призначення, з сучасного погляду, незрозуміле. «Для підтвердження культового значення пам’яток потрібно виявити їхні певні ознаки, що відображають закономірності в розташуванні, конструкції, плануванні, характерні для більшості культових місць і святилищ». До загальних закономірностей, що відрізняють культові споруди від інших, належить розташування їх на високому місці (горі або пагорбі) зазвичай поза межами населеного пункту. Важливою ознакою святилища є символічна огорожа, що окреслює священний простір культового об’єкта.
У більшості випадків слов’янські язичницькі капища мали круглу форму з ідолом у центрі. Така форма пов’язана найперше з культом сонця, рух якого по колу уважно спостерігали. Основні точки річного сонячного руху (зимове і літнє сонцестояння, весняне й осіннє рівнодення) відзначали у просторі й святкували відповідні дні. Кругла форма святилищ також утілює уявлення про світ як коло. У центрі круглого священного об’єкта розташовувався священний стовп (символ так званого світового дерева — міфологічного дерева від землі до неба, котре уявляли як «вісь світу») або горіло невгасиме вогнище як символ вічності природи і сонячного світла.
Виняткову роль в язичницькому будівництві відігравала ідея огородження священного простору, виділення його, відокремлення від навколишнього середовища. Київський митрополит часів Ярослава Мудрого — Іларіон (друга чверть ХІ ст.) писав, що в його часи вже не капища огороджують (саме огороджують, а не будують!), а церкви зводять. Це означає, що основна ідея капища була тотожною основній ідеї міста: виділення свого простору серед чужого, священної території серед несвященної.
ІІІ.
При будівництві святилищ широко використовували камінь (тоді як житлові й громадські будівлі слов’ян язичницького періоду та й навіть оборонні споруди були переважно дерев’яними). (Зазначимо, що будівельний матеріал тоді сприймали як сакральний — це стосувалося дерева і каменю). При визначенні місця побудови майбутнього святилища пильну увагу звертали на особливості навколишньої природи. Іноді до складу святилища включали незвичайні природні об’єкти — старі розлогі дерева або священні гаї, камені чудернацької форми тощо.
Ще одна характерна риса святилищ — тривале використання на їхніх територіях вогню (священні вогнища). Вогонь був символом сонця, світла, очищення від хвороб, відганяв, за тодішніми уявленнями, злих духів, йому приносили жертви. З культом вогню, засвідченим у давньослов’янських святилищах, був пов’язаний культ печі та домашнього вогнища, відомий в Україні за етнографічними матеріалами.
Цікавою ознакою святилищ були кам’яні колодязі, причому нерідко вони відігравали лише символічну, а не практичну роль, тобто не досягали води. При виборі місця для святилища мала значення наявність священного джерела — струмка. Те, що святилища розташовували поблизу річок, може підтверджувати відомості писемних джерел про культ річок у слов’ян-язичників (візантійські автори засвідчували принесення жертв Дніпру воїнами князя Святослава).
ІV.
Уже згадувані І. Русанова і Б. Тимощук виділяють кілька основних типів слов’янських язичницьких культових об’єктів. По-перше, це священні місця природного походження, де участь людини в їхньому створенні була мінімальною (священні камені, дерева, гори, водні джерела та ін.). По-друге, культові ями або майданчики, де одноразово влаштовували жертвоприношення з якогось приводу й потім залишали ці місця. Проте значно частіше місця проведення культових дій були постійними. Це були насамперед круглі майданчики-капища з ідолом у центрі, навколо яких викопували рів або круглі ями по колу, а іноді насипали вал. Існували також дерев’яні закриті будівлі з ідолами всередині — язичницькі храми. Відомі городища-сховища, що слугували для здійснення культових дій, переховування місцевого населення в разі військової небезпеки; великі культові центри, де відкрито різноманітні язичницькі об’єкти — святилища різного типу, шановані природні об’єкти.
Серед найвідоміших слов’янських язичницьких капищ — ті, що розташовані поблизу великих городищ-святилищ Богит і Звенигород на річці Збруч. Там же було знайдено всесвітньо відомого Збруцького ідола — чотирилике божество, яке ототожнюють зі слов’янським богом Всесвіту — Світовидом (багато в чому нагадує давньоримського Януса). На правому березі річки Збруч у Прикарпатті існував цілий комплекс язичницьких святилищ, і деякі з них функціонували аж до ХІІІ ст.
Тривалому збереженню язичницьких традицій сприяла відносна віддаленість цих центрів культу від великих міст, де християнство утвердилося значно раніше. Показово, що при закритті святилищ ідолів нерідко не знищували, а дбайливо ховали. Це означає, що люди зберігали повагу до своїх священних символів навіть тоді, коли мусили відмовлятися від них під тиском історичних обставин.
Детальніше про слов’янські язичницькі святилища розповідають академік Б. Рибаков у книгах «Язичництво давніх слов’ян» і «Язичництво давньої Русі», а також І. Русанова й Б. Тимощук у дослідженні «Язичницькі святилища давніх слов’ян».
Юрій МОСЕНКІС
також у паперовій версії читайте:
- ЙОГО МУЗИКА НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВ (170 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ПЕТРО ЧАЙКОВСЬКИЙ)
назад »»»