ІЗ ВОГНЮ НАТХНЕННЕ СЛОВО
Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини,
де вишні в убранні білім мене виглядають з війни...
Олесь Гончар
26 червня 1941 року в складі студентського батальйону Харківського державного університету Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт. Ініціаторами добровільного походу на фронт у складі студбату були його друзі Данило Бакуменко (батько автора цих нотаток.— О. Б.) та Іван Чемерис, із якими Олесь Гончар жив в одній кімнаті університетського гуртожитку. Іван та Данило також навчалися на філологічному факультеті, були старшими на курс за Олеся.
1.
Із Харкова на фронт вирушили два студентські батальйони відданих Вітчизні юнаків (загальною чисельністю дев’ятсот дев’яносто сім чоловік). Воістину героїчною була доля харківських студбатів. Разом зі стрілецькими дивізіями та прикордонним загоном їм випало, обороняючи Київ, завдавати контрудару основному угрупованню ворога на Київському напрямку. На озброєнні студбатів, окрім гвинтівок, кулеметів, гармат «сорокап’яток», гранат і пляшок-вибухівок, нічого не було. Та й у дивізіях зброї було негусто. А воювали ж супроти танкової лавини фон Клейста, яку підтримували сотні літаків. В обороні Києва, крім харківських студентів, брали участь і студбатівці з Київського університету та інших вищих навчальних закладів України. Через два десятиліття після війни Олесь Гончар немовби об’єднав їх та увічнив у своєму романі «Людина і зброя».
Готуючи цей твір до друку, письменник зустрічався з очевидцями тих подій. До речі, уносячи корективи до свого роману, Гончар акцентував основну увагу на протитанковому студбаті. Згодом, читаючи новий варіант твору, батько зрозумів, що їхня бесіда не була даремною. Автор вніс майже всі деталі, про які розповідав Данило Бакуменко, і таку фактуру, котра зріднила не тільки автора, а й Бакуменка з Богданом Колосовським.
Мало хто знає про долю університетських харківських студбатів. Їх було два: піхотний і протитанковий, винищувальний. Гончареві та Чемерису випало воювати у піхотному батальйоні, Данилові Бакуменку, Грицькові Тютюннику, Дмитрові Білоусу, Михайлові Пилипенку та багатьом іншим їхнім сусідам по гуртожитку довелося стати винищувачами танків. Піхотинців поротно відразу було передано для підтримки 41-ї стрілецької дивізії та прикордонного загону. Саме звідти й виник у романі «Людина і зброя» образ прикордонника. Він був узятий письменником від свого взводного лейтенанта Комісаренка, який разом зі студентським другом Іваном Чемерисом загинув у бою, кинувшись із гранатами під німецький танк. Їхні останки через 39 років після війни знайшли білоцерківські студенти. Тоді 25 березня 1982-го я разом із батьком та представниками літературної громадськості їздив на місце перепоховання студбатівців. Таким Олеся Терентійовича я ніколи не бачив. В його очах зблискували сльози й горло стискували спазми.
— Шкода, що так мало сказав я в романі про Івана Чемериса,— мовив тоді Олесь Гончар.— Його подвиг — легендарний. Він у мене єдиний з героїв залишився під своїм справжнім ім’ям...
На фронті не треба було вигадувати відповідний типаж і шукати героїв. Усі герої — поруч. Та відтворити дійсність, показати у художньому плані свого героя — це прерогатива великих майстрів, таких як Олесь Гончар.
Те, що роман «Людина і зброя» певною мірою автобіографічний, відомо. Можна впізнати деякі риси автора в образах Колосовського або Духновича. Проте мало кому відомо, що прототипом образу Богдана Колосовського в романі послужив Данило Бакуменко. Уся його воєнна біографія того періоду відтворена в образі Богдана Колосовського.
Бакуменка і Гончара єднала давня студентська дружба. Вони добре знали один одного, бачили, хто і на що здатний. Тому вигадувати одного з головних героїв роману не було сенсу. Його в уяві Олеся Гончара намалювало життя, коли добровольцями з перших днів війни вони пішли обороняти Київ у лавах студентського батальйону Харківського університету. Данило Бакуменко написав тоді дорогою на фронт свій перший фронтовий вірш «Пеан побратимству» і присвятив його Олесеві Гончару. Ці рядки стали крилатими:
Так і ми тоді сказали,—
Клятва воїнів одна.
Нас навіки поєднала
Всерозлучниця війна.
2.
Тяжка доля спіткала бійців легендарного студбату. Із 997 чоловік, що прибули до Чугуївських таборів перед відправленням на фронт у червні 1941-го, вже наприкінці серпня залишилося разом із пораненими лише тридцять сім. Більшість загинула на Росі та під Каневом, інші були поранені. Після шпиталів вони знову потрапляли на фронт. Така ж доля спіткала й студбатівця Гончара. У першому бою на Росі Гончара було поранено і відправлено аж до Красноярського шпиталю. Після активного лікування він знову потрапив на фронт. Знову поранення. У 1942 році під час харківської трагедії солдат Гончар потрапив у полон до концтабору, що містився на Холодній Горі у Харкові. Йому пощастило вирватися з полону. Й знову до бою. А як воював, свідчать бойові нагороди. Гвардії старшого сержанта Гончара удостоєно трьох медалей «За відвагу», орденів Червоної Зірки та Слави ІІІ ступеня.
Дивовижно поєднав воєнний час творчих людей у харківському студентському батальйоні. Це ж треба, із кількох десятків хлопців, які залишилися живими, у майбутньому стільки видатних письменників прийшло до літератури! У своїх творах вони не раз зверталися до теми людини на війні.
Ця тема стала доленосною у творчості Олеся Гончара. Молодий письменник і на війні не припиняв писати. Про це свідчать фронтові щоденники. В його характері поєдналися воїн і письменник. Проте на фронті писати доводилося уривками, просто з вогню, робити нотатки.
Війна є війна. Чим більше металу, вогню, шаленого ревіння моторів, тим вона страшніша. Саме такою в моїй уяві після прочитання фронтових щоденників Гончара, книги «Катарсис» постає Друга світова. Море страждань, смерті, жорстокості. Примиритися з цим неможливо, але треба пристосуватися, бо людський розум, психіка могли б узагалі не витримати неймовірного напруження. А треба вижити. По суті, самозбереження — це також одна з форм боротьби, в якій перемагає хоробрий. У таких умовах Олесь Гончар створював з натури у своїй підсвідомості неординарні образи, точніше навіть не створював, а відкривав їх, як характери зі своєрідним власним душевним захистом.
3.
Володимир Сосюра охарактеризував творчий портрет письменника-воїна Олеся Гончара так:
Тому, хто із вогню приніс
натхненне слово
і образи живі, освячені огнем.
Герої Гончара — світлі поетичні образи лицарів бойового побратимства. Коли йшлося про честь Вітчизни, вони переймалися найвищими ідеями патріотичної вірності. Завдяки правдивому слову та відповідальній позиції письменника перед вічністю, пам’яттю про живих і полеглих, воєнна проза Олеся Гончара з гідністю витримала суд історії. За два роки до смерті, у 1993 році, Олесь Терентійович зробив у щоденнику такий запис:
«Вичитую для видавництва роман «Людина і зброя». Вичитую і ніби ще раз переживаю долю солдатську. Звичайно, опинитись дисидентові у камері смертників і не зламатися,— це героїзм. А перебути на фронті війну — день за днем, роками бути на межі між життям і смертю — хіба це минає безслідно? Минувши фронти, яким би я був: кращим, гіршим? Я не знаю. А що фронти наклали свій карб на душу, це безперечно. І що не знівечили цю душу, як афганцям, а навпаки — наповнили її людяністю, це ж таки факт. Бо воювати довелось за свободу, за Україну, за її майбуття. Принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах. Так, були ми ідеалістами. Багато що уявлялося не таким, яким постало потім після війни. Але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не тільки «празьку весну», душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда. Ні, юнацький ідеалізм у людині — це таки прекрасно».
Олександр БАКУМЕНКО, член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії імені К. Симонова
також у паперовій версії читайте:
- ПОДВИГ ПРАПОРОНОСЦІВ
назад »»»