СЕСТРИ ТЕЛЬНЮК: «ЯКІ У НАС ДОРОГИ, ТАКА Й КУЛЬТУРА»
Наші не такі вже давні предки співали або народні пісні (самостійно складаючи і шліфуючи їх), або романси, які творили високоосвічені композитори на вірші геніальних поетів. У обох випадках нам залишилися дивовижні взірці-поєднання мелодій і поезій.
Колись не писали естрадних пісень. А тепер їх штампують у незліченній кількості за принципом «чим тупіше, тим хітовіше». Дехто з «музичних ліпил» щиро дивується: «Як можна писати пісні на поезію?» Маразм став нормою. Романс перетворився на високу матерію для високочолих, а пісня — на жуйку для широких верств, перепрошую, дебілів, якщо вслухатися в слова. «Ліпили» переконують: «Ну навіщо в піснях взагалі смисл? Достатньо бла-бла-бла і... «фанери».
Сестри Галина і Леся Тельнюк повертають нас до норми — справжньої поезії у піснях і виконання наживо. Вони вивільняють музику з віршів Лесі Українки, Ліни Костенко, Івана Маланюка, Павла Тичини, Василя Стуса, Богдана-Ігоря Антонича, Райнера Рільке... З ними співпрацюють найкращі українські інструменталісти. Кожна нова програма — своєрідний експеримент, проба нового стилю, нового світосприйняття як у виборі текстів, так і музичного супроводу: від акустично-академічної суворості до фольк-джаз-рокової розкутості.
Концерти сестер Тельнюк — сповідально-театральне дійство, світле й емоційно піднесене, пошук сенсу буття, оспівування внутрішньої свободи як необхідної умови творчості.
Лесі та Галині пощастило з батьками: тато — Станіслав Тельнюк — відомий український письменник, літературознавець, поет, перекладач, мати — Неллі Копилова — філолог, редактор, перекладач зі східних мов. З раннього дитинства сестер оточували поезія, живопис, музика українських і світових зразків, що сформувало світоглядні позиції майбутніх артисток. Водночас це ускладнює їм життя — вони йдуть проти шоу-бізнесу, виглядають альтернативою, але в тому і є їхня родзинка-принада. Час покаже, хто залишиться у культурі, а кого змиє дощем забуття.
— Галино і Лесю, для тих, хто не дуже обізнаний з «кухнею» вашого дуету, розпочнімо нашу бесіду з творчого розподілу обов'язків.
Леся: — Взагалі-то нашим шанувальникам відомо, що Галя пише чудові вірші, є автором драматичного контраверсійного твору «У. Б. Н» («Український буржуазний націоналізм»), який був поставлений у Театрі імені Марії Заньковецької у Львові та здійснив переворот у свідомості багатьох людей.
Я відповідаю за музичну сторону, хоча здебільшого пісні ми творимо разом. Для того щоб дует був стилістично повноцінним: мав ядро — двох солісток з індивідуальним обличчям — потрібна дуже непроста копітка робота. Ми її виконуємо вдвох. Галя, наприклад, всі свої партії розписує собі сама...
Галина: — Ну це вже деталі, Лесю, процедурний момент, так би мовити. Під час творення дуже важко визначити «компетенції». Це як сімейне життя: складно розподілити обов'язки — хто головний, хто другорядний.
Леся: — Один зварив кашу, другий прибрав...
Галина: — Має бути спільне відчуття всесвіту, життя, дня і ночі. І спільне прочитання загадки життя і смерті: чого ти прийшов на землю, яким підеш. І, можливо, головне тільки почнеться, коли ти підеш... Співтворчість — річ майже містична і дуже важко її препарувати буденно. Хоча, звісно, не можна сказати, що ми не плануємо, а живемо, як дві пурхаючі птиці або летючі рибки, які не розуміють, коли викинуться на сушу і для чого це зроблять.
Є ще фактор певної іміджевості. Наприклад, всі вважають, що я дуже енергійна, рухлива, гостра. Мовляв, якщо написала «Український буржуазний націоналізм», то і сама як цей націоналізм, можу рубонути з плеча, а Леся, навпаки, ніжна, мрійлива особа.
Насправді ж усе переплітається. Іноді Леся «випускає пазурі» ого-го, а я буваю квіткою. І навпаки. В цьому і полягає наша дуетність. Лише міцна духом людина дозволяє собі бути мрійником або стати на певний час квіткою.
Власне, просуватися дорогою, якою йдемо тепер, ми розпочали ще тоді, коли зробили батькові сюрприз, написавши низку власних мелодій на лірику Тичини з циклу «Пастелі». Тоді Лесі було тринадцять років, це юний зухвалий вік. Та батько повірив у нас, сказав: «Це фантастично, геніально, ви молодці. Я вам дякую». Татові аванси стимулювали, віра — найбільший поштовх до творення, тож нам пощастило.
Отже, розподілили обов'язки не ми. Так склалося. Ми лише робимо те, що нам дано. Шукаємо себе в різних творчих іпостасях: на концертній сцені, в театральних постановках. Є бажання робити щось для кіно, писати сценарії, малювати картини тощо.
— Нині мистецтво дуже поляризується. А люди потребують засобів відновлення. Хтось від стресів, негараздів, скандалів відгороджується розважальною попсою. Хтось лікується справжнім глибоким мистецтвом, наприклад віршами Ліни Костенко у вашому виконанні. Але ж і ви піддаєтеся деформаціям. Чи змінилися ваші пріоритети, акценти, розуміння місії?
Леся: — Я думаю, що ми стоїмо на тих засадах, з яких починали: прагнемо, щоб світ ставав красивішим і кращим. Ми за красу, навіть естетську, за речі не приземлені чи матеріальні, а за небесні вертикалі, висоту,— це повинно бути в Людині головним.
З огляду на наше сьогоднішнє суспільство дехто каже, що світ погано скроєний. Та він скроєний добре, просто його перекроїли-перешили, тож і тріщить по швах, розривається на клапті. А з них створити щось цілісне, здорове і красиве доволі важко. Однак мета поетів, музичних фантазерів, якими є, можливо, і сестри Тельнюк,— у своїх фантазіях зшивати ці клапті, об'єднувати людей, волати або шепотіти до них у просторі, тобто у різні способи кликати їх на свій бік, гуртувати для того, щоб цю роботу було легше виконувати.
Леся: — Треба не забувати, що ми перебуваємо у світовому та європейському контексті. Якщо подивитися на нинішній культурний простір України, то він виглядає не те, щоб слабо і блідо, це просто...
Галина: —...Марґінес.
Леся: — Суцільна провінція, задвірки. Те, що відбувається у нас, не цікавить нікого у світі. І за це стає образливо. Хочеться у світову культуру привнести український аромат, надзвичайно сильний дух козаччини, вражаючу глибину поезії та музики, традицій, історії.
Ми прагнемо якнайбільше людей втягти на нашу орбіту, аби рухатись в одному напрямі. Тішить велика кількість молодих прихильників, яким 18–20 років. Вони повністю розуміють те, що ми проголошуємо, для них не є складною наша музична мова, не є депресивною, надуманою, вони її сприймають сучасною і актуальною. І для нас надзвичайно вважливо бути сучасними і актуальними в контексті української молоді, яка прагне бачити правильні шляхи розвитку українського суспільства.
— Вашою командою створено за найкращими світовими мірками оригінальний музичний фільм під назвою «Тельнюк: Rehearsal» (в перекладі — «Репетиція»). Де можна його побачити пересічному глядачеві, який стомився від рейтингового телемаразму? Яких ви доклали зусиль, аби цей фільм і ваші пісні потрапляли в український ефір?
Галина: — Повірте, ми у двері стукали. Але стикались із гуманітарною неосвіченістю господарів піар-агенцій, хвацькими людьми, які переконані, що можуть зробити з когось зірку або принаймні донести артиста до публіки. У засобах масової інформації також чимало зашорених деформованих особистостей. Однак із нас не треба робити зірок. Ми самі собі менеджери і розуміємо, що хочемо сказати. Ми не запитуємо, якими нам бути. А продюсери «зачісують» усіх під один шаблон, нам же задають одне й те саме тупе запитання: «Яка ваша цільова аудиторія?» або кажуть якісь ідіотські речі, котрі вони позавчали на курсах піару і менеджменту, і, власне, за цими лекалами працюють. Чимало артистів, які мали родзинку, своє обличчя, претендували на творчу елітарність, після м'ясорубки піар-агенцій ставали безликими, як в анекдоті: «Я такий же жлоб, як і ви». Це відбувається тому, що загальна ситуація в Україні і ситуація в шоу-бізнесі нічим не відрізняються.
Леся: — Ну не хочеться ділкам виходити з кабака! В цій клітці легше заробляти гроші.
Галина: — Стан культури нічим не відрізняється від сфери обслуговування, якості продуктів, води, медицини, наших доріг: десь яма, десь хороший відрізок, але там стоїть мент із патиком — якщо ти поїдеш швидше, він одразу «обріже крила» і скаже: «Не можна, платіть штраф, у нас такі правила».
Леся: — Велику помилку роблять журналісти, коли до культури відносять всілякі телевізійні «фабрики зірок». Нашвидкуруч зліплені «блискітки» без смаку і світогляду — це фактично драма зламаних, висмоктаних обдаровань.
Заняття творчістю і прагнення бути публічним, популярним — речі несумісні. Принаймні вони не співіснують, бо людина, яка творчо над собою працює, дуже глибоко занурюється в цей процес. Так, вона хоче поділитися своїми скарбами, але творча праця й існування в ній набагато важливіші за всі хвалебні висловлювання. Істинному творцю на них начхати. Йому важливо, що він думатиме про здійснене, що відчуватиме в момент персональної сублімації, тобто творчого злету. Це найголовніше. А фантики марнославства викинуть у смітники, про кіч-цукерки забудуть.
Почекаймо, хто знає... Може, прийде після нас розумніше покоління, яке відмовиться від «жовтого диявола» і спрямує погляд на нові цінності. Витягне шедеври, які були створені в наш час у підпіллі. Їх мало хто бачив, але це справжнє мистецтво, а не кіч. Горять рукописи, зірки зникають, але ж не всі, щось залишається.
— Спрямуймо погляд на вашу творчість. Ви перепробували, певно, всі музичні напрями, стилі...
Галина: — Так не можна сказати. Інакше це виглядатиме, ніби ми пробуємо те і се, не вийшло — в реп подаємося, не склалося з репом — театром займаємося. Ми творимо музику, яка відповідає слову. Точніше, слово тягне за собою музику.
Леся дуже музикальна людина, поезію прочитує музично. Цього навчив батько, він з нами багато працював. Починалося з тичинівських текстів-експериментів. Тато розшифровував їх нам, показував як музичну партитуру, намагався довести, що слово і музика щільно взаємопов'язані. Диктує все-таки слово, в ньому закладена музична форма, є таємні знаки, коди в кожному вірші, є прихований або видимий ритм. Отже, є вірш-блюз, вірш-джаз, вірш-романс, вірш-танго, вірш-балада. Немає такої музичної форми, якій би не відповідав текст. Є навіть вірші-симфонії і вірші-опери. Просто поезію треба правильно прочитати. Лесі це вдається феноменально. Тому в нас така різноплановість: є пісні в стилі реггі і ф'южн, блюзові інтонації, баладні, є монументальність, епічність, етнооснова, є навіть певна гімнічність або ж величність. Нещодавно Леся написала пісню на слова Бернса «Моє серце у верховині». Це ніби гімн Шотландії, а може стати й гімном України. Гарно вийшли «Конфуцієві притчі» Шиллера.
Леся: — Ми намагаємося робити так, щоб все було гармонійно, не одягаємо чужу одежину і не залазимо не у свою шкіру.
Галина: — Для того щоб зробити Шиллера сучасним, не треба вбирати його у рвані джинси і співати в стилі R'n'B, це абсолютно неправильно. Подібний стиль пасує до зеківської музики, а ще краще для виявлення пристрасного, суто фізіологічного кохання. Але ми не можемо на музику R'n'B покласти «Думи мої, думи», як це, до речі, зробив український гурт «Дилема», не знаю для чого... Такого плану спроби абсолютно незрозумілі. Як можна намастити голову бріоліном бідному Франкові, зробити з нього надсучасного гламурного красеня й у шортиках пустити по подіуму. Це маразматичне поєднання.
— Дехто називає вас етноспівачками, однак ваша творчість набагато ширша від цього визначення. Радше ви (це без усяких компліментів) є носіями музики аристократів духу. Цікаво дізнатись, а як за кордоном ставляться до таких виконавців? Порівняймо стан речей у нас і в них.
Леся: — Стан речей... Там суспільство пройшло необхідні фази розвитку. А ми з нерозвиненого соціалізму стрибнули в дикий капіталізм, або взагалі невідомо куди. І своє минуле потягли за собою...
Галина: — Каліка породжує каліку, тут інакше не може бути. Було страшне суспільство і народилося ще страшніше, агресивніше.
Леся: — Виник скалічений шоу-бізнес.
Галина: — Абсолютно хворий. Здоров'я суспільства визначається здоров'ям його культури. Зокрема тим, скільки книжок видається національною мовою, про що вони; яка створюється музика, чи відбувається підтримка класичного мистецтва, як розвиваються академічна музика, балет, опера; визначається кількістю музичних шкіл, радіостанцій, фізкультурних секцій... Здоров'я духу і тіла індивідуумів визначає здоров'я нації. А в нас люди калічаться і гинуть на дорогах з величезними ямами. Все має розвиватися комплексно. Не може бути здорового культурного простору при тій ситуації, яка склалася навколо.
Леся: — За кордоном той пласт культури, який піднімаємо ми (йдеться про поєднання музики і високої поезії), є доволі популярним і потрібним. Славнозвісні британці Стінг, Пітер Гебріел, Кейт Буш американські виконавці Дейв Метьюс, Анні Леннокс пишуть серйозну музику на глибокі філософські тексти, і таких виконавців чимало. Вони цікаві публіці, добре сприймаються, їхня творчість завжди викликатиме інтерес, оскільки піднімає вічні теми, є сучасною для нових поколінь, ніколи не зістариться. І нині є актуальними рок-групи «Пінк Флойд», «Лед Зеппелін», «Діп Пьорпл», і будуть актуальними через п'ятдесят років. Бо співали про те, що завжди хвилювало і хвилюватиме людей в усьому світі незалежно від мови, кольору шкіри і всього іншого.
Галина: — Мистецтво — це боротьба за індивідуальність, за себе, за своє «я», боротьба проти стадності. Це протест мого «я» проти світу і суспільства, які падають і загнивають, проти їхньої брутальності, брехливості. І цей протест як складова культурного процесу живе всередині багатьох. Він має бути, якщо ми хочемо ствердитися як народ, нація.
Розумні політики схопилися б за це, як за соломину, тому що фактично для будь-якого народу все починається з піднесення культурного процесу. Саме цей момент є визначальним. Саме краса і сила національного духу породить бажання зрости економічно. Насправді, як це не смішно для декого, не економіка є первинною, не економічний стан все визначає, а культурні процеси: пошуки ідеї та істини. Саме митці є рушійною силою. Тобто братства ідіоритмиків, як їх називають, поети, філософи, художники рухають світом, вони приходять і очолюють людей.
Леся: — Це як сонце, до якого тягнуться, розкриваючись, усі рослини, квіти. Так само духовність, яка закладена в культурі, дає людині тепло, світ, чистоту, відчуття справжності, а отже поєднання з Богом. Гріш ціна всьому, що ми зробимо, якщо воно не буде сповнене висотою-чистотою, якщо не нестиме в собі Духа Святого, воно просто вмре.
Коли вітер довго дме в якомусь напрямку, то всі рослини туди схиляються. Так само і культура має бути вектором розвитку кожної нації, народу, вона спрямовує до чогось найголовнішого.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»