У СТЕПУ ШИРОКІМ
Люблю тебе,
гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Борис Мозолевський
Мрійна далечінь українського степу заворожує... Його пейзажна гармонія — відблиск зірок на нічному небі, незрима присутність Чумацького шляху, терпкий запах гіркого полину і духмяного чебрецю — кличе тих, кого на все життя полонила безмежна велич простору і принишкла загадковість минулих подій. Тут на дикому коні гарцювала козацька воля, блискавками проносилися вершники, ламалися довгі списи і стогнали схрещені мечі, падали у високу траву пощерблені шаблі...
Природне різноманіття степового ландшафту поєднує барвисту красу квітучих у травні-червні міжрічкових плакорів, загадковий спокій і таїнство байрачних лісів, весняний розлив розважливих і нечисленних річок, дзвінкий мелодійний спів жайворонків у високості...
Степова зона становить 40 відсотків площі України, але справжнього, заповідного степу залишилося менш ніж відсоток її території. Доля степового ландшафту нині трагічна. Його історична та біосферна роль лишається непізнаною і неусвідомленою. Степ як природна екосистема і екологічна ніша живої матерії — на межі зникнення. До загибелі останніх острівців степового біотичного різноманіття — лише крок. Відбуваються глибокі й (не хочу вірити!) незворотні трансформації як фізичної, так і духовно-філософської основи степу. Тільки люди, обдаровані даром божого провидіння, й науковці зі світобаченням гуманіста-патріота розуміють суть спустошливих процесів на теренах природної колиски українського етносу — Степу.
Утім, у новому, третьому (2009р.) виданні Червоної книги (рослин — 826, тварин — 542) більшість червонокнижних рослин і тварин є степовими видами. Факт: Червона книга України стала їх гарно оформленою «надмогильною плитою».
Із глибин минулого
Зону степу України перетворено (починаючи з «пшеничної гарячки» ХІХ ст.) на сільськогосподарський регіон. Під природною трав'янистою рослинністю залишилося близько трьох відсотків території (так звані незатребувані угіддя, збої, «пустирі» — стрімкі схили балок, кам'янисті відслонення, солончаки тощо). Останнім часом навіть мусують питання про їхнє заліснення (деревина в степу теж потрібна). Однак степ тим-то й відрізняється від лісу, що там не вистачає вологи для зростання дерев.
Оскільки степи є найбільш трансформованим біомом, вони потребують належної охорони. Натомість у нас украй низьке розуміння «степового питання».
Ми досі не маємо Степового кодексу, фахової науково-дослідної установи (інституту степу). До 1933 року такий заклад існував. Окрім суто наукових і прикладних питань, інститут степу розробляв би відповідне законодавче поле, сприяв визначенню державної політики у степовому питанні. Подібний інститут нині функціонує в Росії.
Нагадаємо: Україна несе також міжнародну відповідальність за збереження степів. Західніше її території, в Європі, з огляду на природні (фізико-географічні) умови степи майже не представлено (хіба що в Угорщині), і не збережено. На схід (Росія, Казахстан) степові біогеоценози збереглися краще, але вони, на відміну від наших, більш континентальні, сухіші.
Тож до кінця ХVІІІ ст. більшість українських земель (у нинішніх межах) складали степові ландшафти (лучно- і справжньостепові). Починаючи з трипільських, а то й давніших (індо-арійських) часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкрайніх степових просторах відбувся розвиток культури, побуту і світогляду наших пращурів, народився волелюбний дух українського етносу, його самосвідомість. Природу степу вони обожнювали, магічно одухотворювали.
Найяскравішу сторінку в історію українських степів вписали запорозькі козаки. У ХV– ХVІІІ ст. на теренах від Дністра до Дону були вольності Низового війська запорозького. Духовну велич степу козаки оспівали у піснях, думах і легендах.
Загалом у степу все значно величніше, грандіозніше, ніж деінде в Україні. Можливість нетрадиційного «спілкування» (усамітнення зі степом) залишають нам заповідні окраїни Півдня України. Їхня унікальна природа має високий морально-духовний та інтелектуально-гуманістичний потенціал. Меланхолія степового пейзажу виховує, збагачує: людина вбирає в себе неповторні враження від споглядання божественної краси.
Дорогоцінна перлина України
Окремими невеликими контурами географічної мапи розкидано на просторах Степу ділянки Українського степового природного заповідника (УСПЗ) — дорогоцінної перлини України. Заснований він 1961 р. постановою Ради Міністрів УРСР об'єднанням чотирьох степових заповідників: «Хомутівський степ», «Кам'яні могили», «Михайлівська цілина» і «Стрільцівський степ» (1968-го передано до складу Луганського природного заповідника). У 1988 р. було організоване відділення УСПЗ — «Крейдяна флора». Відповідно до Указу Президента (2008 р.) «Про розширення території Українського степового природного заповідника» створено відділення «Кальміуське». У заповіднику широко репрезентовано різні типологічні відміни українських степів. Кожне з нинішніх чотирьох відділень УСПЗ оригінальне і неповторне. Адміністрація УСПЗ — у Хомутівському відділенні (с. Самсонове Тельманівського району Донецької обл.).
На базі відділення «Михайлівська цілина» — єдиної в Україні ділянки барвистого злаково-різнотравного лучного степу, що знаходиться в зоні лісостепу, на відрогах Середньоросійської височини, Указом Президента (2009 р.) у межах Лебединського та Недригайлівського районів Сумської області створено природний заповідник «Михайлівська цілина».
В історії УСПЗ виділяють два етапи: перший з 1920-х років (часу створення його відділень як заповідників місцевого значення) до 1951 р. і другий з 1951-го (підпорядкування Академії наук УРСР, нині — НАН України) до наших днів.
Центральне відділення УСПЗ «Хомутівський степ» (1030,4 га) розташоване у межах Приазовської берегової низовини, 20 км на північ від Азовського моря. В адміністративному плані — це територія Новоазовського району Донецької області, північніше с. Хомутове і біля села Самсонове. На відстані 2 км від нього проходить асфальтована автодорога Донецьк — Новоазовськ.
Заповідник із заходу відмежований лівим берегом річки Грузький Яланчик. На вододілі між Климушанською та Брандтівською балками знаходиться заповідна ділянка. Земля ніколи тут не бачила залізного плуга (віками випасали коней). До революції 1917 р. місцева цілина належала донським козакам. Заповідник організовано у 1926-му. Вражає напрочуд строкате, барвисте різноманіття рослинного світу — 600 видів судинних рослин.
Надзвичайно буйне і багате у заповідному степу різнотрав'я з кінця квітня, у травні-червні надає йому особливої чарівності. Хоча зелень тут з'являється ще наприкінці березня. Протягом вегетаційного періоду ландшафт Хомутівського степу кілька разів змінює свій фізіономічний аспект залежно від того, які квітують рослини. Зокрема, незабутнє враження справляють у травні десятки гектарів яскраво-червоної півонії тонколистої (воронцю). Латинська назва цієї квітучої рослини походить від прізвища старогрецького лікаря Пеона, який, за легендою, лікував її корінням людей. Куртини півонії тонколистої заворожують. Неймовірна краса! Великі квітки (до 8 см у діаметрі) багряніють криваво-червоними пелюстками на зеленому смарагді посіченого, ниткоподібного листя. Особливо красивий степ у червні. З кінця травня — на початку червня на сріблястому (ковиловому) тлі серед різнотрав'я виділяються сині барви шавлії пониклої.
Типовим для південних степів є світ тварин. Іноді зустрічається цікавий тхорик-перев'язка, названий так за білу пов'язку на голові. З орнітофауни степ презентують жайворонок степовий, просянка, лунь польовий та луговий, кібчик. На зиму з більш північних районів прилітають сова вухата, зимняк.
Відділення «Кам'яні могили» (389,2 га) — мініатюрна «гірська країна» серед неозорої рівнини у Приазов'ї. Перебуває на межі Запорізької (Куйбишевський район) і Донецької (Володарський район) областей.
Назва «Кам'яні могили» пов'язана не з антропогенними похованнями, а геологічною будовою території, складеною кристалічними пасмами з окремими виступами («могилами»), що простягнулися вздовж правого берега річки Каратиш. За аналогією зі стародавніми курганами це урочище одержало свою нинішню назву. Загалом «Кам'яні могили» як південно-східна окраїна Приазовської височини становлять східні відроги Українського кристалічного щита — давніх гір.
За словами геолога, це — інтрузія, тобто вулканічна магма, що застигла на певній глибині, не вилившись на поверхню. Однак із часом зовнішні руйнівні сили «звільнили» її від нашарувань верхніх осадових порід. Інтрузія складена переважно рожевими гранітами, які утворилися 1600–1200 млн років тому. Унікальні граніти «Кам'яних могил» не мають аналогів у світі за хімічним складом і фізичною структурою.
Пасмо «гір» представлене західною і східною грядами, які розділені долиною завширшки 600–800 м. Висота окремих вершин досягає 100 м над місцевістю. Східна гряда складається з гір Панорамної, Витязя, Південної. Західна гряда — з двох гір: Жаби та Гострої.
Рослинність заповідної території презентує петрофітний (від гр. «петрос» — камінь) варіант різнотравно-типчаково-ковилових степів. Поверхню скель вкрито накипними лишайниками. У тріщинах і заглибленнях, де є хоч трохи ґрунту, селяться цибулі оманна та жовтіюча, вузько локальні ендеміки — деревій голий і волошка несправжньоблідолускова, а також чагарники: таволга звіробоєлиста, кизильник чорноплідний. Деревій голий, крім «Кам'яних могил», ніде більше в Україні не зустрічається. Флора налічує 485 видів вищих судинних рослин (22 види червонокнижні). В УСПЗ охороняють 1124 види.
Фоновим видом степу є ковила. У «Кам'яних могилах» її сріблястий аспект спостерігається від середини травня до кінця червня. Невеличкі гроти дали притулок рідкісним папоротям (багатоніжка звичайна, щитники чоловічий та остистий).
Вражає у «Кам'яних могилах» надзвичайне різноманіття місцезростання рослин, зумовлене складною топографією поверхні.
Звірина типова як для степової зони (ящірка прудка, гадюка степова, тхір степовий). Однак по долині річки Каратиш (тече вздовж східної гряди) можна зустріти видру, єнотоподібного собаку. Періодично заходять на заповідну територію вовк, косуля європейська, дикий кабан. З птаства на гніздуванні зустрічається дрімлюга, одуд, рибалочка голубий.
Щодо філософії-історії
Десь тут, на місці «Кам'яних могил», у 1223 р. відбулася відома «битва на річці Калці» руських дружин князя Мстислава Романовича з татарськими загонами Чингіс-хана, після якої вони повернулися на Русь аж у 1239 р. під проводом Батия.
За версією академіка Кудряшова, біля самих «Кам'яних могил» був розташований укріплений табір київського князя. Битва відбулася наприкінці травня — на початку червня і завершилася поразкою війська русичів і половців. Втрати русичів були величезні. Тільки кожен десятий воїн повернувся з того походу назад, до Київської Русі. У «Кам'яних могилах» пам'ять про минувшину і сила для завтрашнього дня. Приходьте сюди на зустріч із предками! Можливо, від когось з них у вашій крові їхні гени.
У «Кам'яних могилах» організовують екскурсії еколого-освітньою стежкою від садиби заповідника до виходів гранітів. Маршрут складається з таких атракцій: алея виробів із каменю, кромлехи, оглядовий майданчик, Уклінний хрест, каплиця Преподобного Іллі Муромця, г. Жаба.
Відділення «Крейдяна флора» створено 1988 р. розпорядженням Ради Міністрів УРСР. Це єдина значна за розміром заповідна ділянка крейдяної флори на території України.
Заповідне відділення розташоване на північному сході Донецької області, на схилах правого високого берега річки Сіверський Донець поблизу с. Крива Лука, між с. Закітне (Краснолиманський район) і с. Піскунівка (Слов'янський район). Територія сильно розчленована яружно-балковою сіткою.
Рослинний покрив представлений переважно різнотравно-злаковими фітоценозами з кострицею борознистою, ковилою Лессінга і волосистою, або тирсою, шавлією пониклою та степовою, стоколосом прибережним. Тут велика кількість кретофільних видів, які занесено до Червоної книги України.
Значне місце у цьому відділенні посідають ліси, половина яких припадає на червонокнижну сосну крейдяну, а друга — на байрачні діброви. УСПЗ — єдиний заповідник в Україні, де ці типи лісів охороняють.
«Кальміуське» відділення знаходиться у Тельманівському районі Донецької області. Геологічна будова подібна до «Кам'яних могил», оскільки пов'язана з породами Українського кристалічного щита, що виходять на поверхню не тільки по річковій долині, а й на вододілах. Ґрунти — здебільшого чорноземи звичайні малопотужні. Рослинність — лучно- і справжньостепова з петрофітними видами. З червонокнижних рослин тут зростають ковила, сон чорніючий, тюльпан гранітний.
Плакорно-зональні еталони українського степу у межах теперішнього УСПЗ досліджували (20–30-ті роки ХХ ст.) класики вітчизняної ботаніки — Ю. Клеопов, Є. Лавренко, М. Котов, М. Клоков. Нині у заповіднику вивчають механізми функціонування степових екосистем, їх природні та антропогенні трансформації, зокрема зміни популяційної структури степових угруповань під впливом випасання копитних тварин або сінокосіння. Останні разом із вогнем — могутні чинники природного розвитку степу, без впливу яких він вироджується. Замість фітоценозів, багатих на рідкісні види, у степу з'являються зарості з кущів карагани кущової, або дерези, мигдалю низького, або бобчука, куртини терну, сливи степової й жостеру.
P. S. Окрім Українського степового природного заповідника, до національної скарбниці природних еталонів степу також належать: всесвітньо відомий біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Ф. Е. Фальц-Фейна, Луганський природний заповідник (відділення «Стрільцівський степ», «Провальський степ»), природний заповідник «Єланецький степ». Про них — у наших подальших публікаціях.
Володимир ГЕТЬМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»