ОЙ ЧИЙ ТО ФЛОТ СТОЇТЬ?..
В українсько-російських відносинах нині спостерігається таке не бачене досі «потепління», що виникає прозаїчне запитання: як би не задихнутися у «братніх» обіймах?
Про підписання нових «флотських угод» сказано чимало. І, вочевидь, ще більше буде сказано, бо ця тема невмируща. Та все-таки певні нюанси залишилися за кадром. Скажімо, такий: упродовж останніх двох-трьох років різні російські соціологічні служби проводили велику кількість соцопитувань з метою з'ясувати, кого їхні співвітчизники вважають найбільшим недругом. Українці, як відомо, були в таких «соцопитуваннях» одними з перших.
Спостерігаючи за тим, як нова українська влада йде на колосальні поступки, автор цих рядків пригадав одну карикатуру початку 90-х. Художник зобразив озброєних до зубів президентів — США Білла Клінтона та Росії Бориса Єльцина. Обоє з цікавістю спостерігають за тим, як маленький хлопчик із рогаткою в кишені, схожий на українського президента Леоніда Кравчука, годує пташок. «Як гадаєш, друже Білле,— запитує Борис Миколайович,— Україна вже достатньо роззброїлася, щоб стати нам надійним партнером?»
Макарони«по-флотському»
Отже, виходить, що Російська Федерація фактично домоглася свого. Наразі мало хто пам'ятає, як у середині 90-х років, коли між двома нашими державами йшла гостра полеміка, пов'язана з перебуванням ЧФ у Криму, росіяни натякали на 50-ти і навіть 100-річну оренду. Тоді на перемовинах українській стороні вдалося відстояти значно прийнятніший 20-річний термін. Більше того, флотські угоди не передбачали ротації російських суден. Себто у Севастополі усі 20 років мали перебувати лише кораблі, котрі були там на момент підписання згаданих документів. А це 28 травня 1997 року.
На практиці цей пункт домовленостей російська сторона завжди ігнорувала. ЧФ провів заміну деяких суден, вивів із Севастополя старі й перевів туди більш сучасні. Втім, це далеко не єдині зафіксовані за 13 років порушення. Вішати «флотську локшину» на вуха представники Чорноморського флоту навчилися непогано.
Як не дивно на перший погляд, але й у нових угодах не обійшлося без такої «локшини». Що дає привід для обережного оптимізму тим, хто навіть після так званої ратифікації угоди у Верховній Раді сподівається на виведення флоту після 2017 року.
Для цього потрібно уважно вчитатися в окремі норми українського законодавства, а також у попередні й нинішню флотські угоди. Процес укладання міжнародних договорів регулюється Законом «Про міжнародні договори України». Одна зі статей документа передбачає таке: «Міжнародний договір України може бути пролонгований відповідно до умов, визначених самим міжнародним договором».
Що ж передбачили попередні український та російський керманичі? Стаття 25 договору про статус і умови перебування ЧФ РФ на території України гласить: «Угоду укладено на 20 років, що відраховуються від дати початку його тимчасового застосування (тобто зі згадуваного 28 травня 1997 року.— Авт.). Термін дії угоди автоматично продовжуватимуть на подальші п'ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить іншу сторону про припинення дії угоди не пізніше, ніж за рік до закінчення терміну її дії».
Тепер уважніше погляньмо на нову угоду, підписану Януковичем і Медведєвим у Харкові. В ній ідеться про те, що усі (!) норми попередніх угод залишаються в силі. Тож українська сторона може за рік до припинення дій попередніх угод повідомити РФ про своє небажання продовжувати термін оренди. Робити це потрібно письмово не пізніше 28 травня 2016 року.
На цей момент у нашій державі теоретично може бути новий президент, котрому нинішній українсько-російський «брудершафт» не буде близьким. Звісно, це не означатиме, що російський флот таки вийде з України. Але принаймні комфортно почуватися він тут не буде...
Шанс чи «шанс»?
Власне, про можливість імпічменту для Віктора Януковича опозиціонери заговорили вже тепер. Однак це, певніше, невдала проба пера. Значно серйозніше звучать думки про те, що слід якнайшвидше проводити парламентські вибори. У разі перемоги на них опонентів чинного президента виникне теоретична можливість для денонсації нових флотських угод. Юлія Тимошенко саме про це й говорить. Схоже, лейтмотивом запланованих на 11 травня мітингів буде ця теза.
Ідея, звісно, варта уваги. Однак є запитання: чи впораються з таким завданням представники розрізненої опозиції? Раніше прийнято було говорити, що українські демократи об'єднуються тільки за п'ять хвилин до розстрілу. Зараз ця теза звучить щодо українських демократів надто оптимістично. Вони радше попросять поховати їх на різних цвинтарях.
До того ж найактивніша захисниця національних інтересів Юлія Тимошенко, на жаль, не завжди займала стосовно російського флоту саме таку позицію. Ні, ми жодним чином не допускаємо можливості того, що Юлія Володимирівна, будь вона президентом, стала б підписувати з Дмитром Медведєвим те саме, що підписав Віктор Янукович. Однак у її біографії були суперечливі моменти, котрі стосувалися флоту.
Наприклад, напередодні парламентських виборів-2006 прихильники Тимошенко розміщували в Севастополі плакати з промовистими слоганами: «Флотам — быть, флотам — дружить!» А позаторік восени під час російсько-грузинського конфлікту лідер БЮТ узагалі поводилася дивно. Власне, саме тоді відбувся остаточний розкол між блоком Тимошенко та «Нашою Україною — Народною самообороною».
У серпні-вересні 2008-го Чорноморський флот РФ опосередковано був задіяний у конфлікті з Грузією. Адже частина кораблів вирушила із Севастополя до грузинських берегів. Одначе українським спостерігачам найбільше впала в око дискусія, що розгорнулася всередині нашої держави. Тодішній в. о. міністра юстиції Євген Корнійчук (людина, наближена до БЮТу) заявляв, мовляв, Росія має повне право використовувати власний флот у будь-яких (!) цілях. Мовляв, оскільки в угодах відсутні якісь обмеження, то й квит: українське законодавство на морських «прибульців» не поширюється. Це при тому, що в іншій угоді (між офіційними Києвом і Тбілісі) чітко прописана неможливість агресії збройних сил із території України на територію Грузії.
Усе це означає, що справді об'єднуючої постаті серед вітчизняної опозиції наразі немає. Є низка сильних і амбітних особистостей, котрі, схоже, до кінця не усвідомили, що не перебувають при владі... Хоча, з іншого боку, Віктор Янукович своїми останніми діями дав опозиції чи не єдиний шанс. Якщо й це її не об'єднає, то вона просто приречена.
Гілки «безмолствуют», а народ?..
Особливо прикро, що до флотського конфлікту були втягнуті навіть відносно незалежні гілки влади. Ці самі «гілки» виявили себе не з найкращого боку. Певна річ, ідеться про Конституційний Суд і Верховну Раду.
Служителі Феміди знову втішили громадськість «соломоновим» рішенням: судді КС відмовили у відкритті провадження у справі про офіційне тлумачення використання існуючих військових баз російським Чорноморським флотом. Таке подання, нагадаємо, було подане екс-президентом Віктором Ющенком і 50 народними обранцями. Причому, що показово, попередній гарант відправив своє подання до КС після поразки на президентських виборах — у лютому.
Як пояснив голова КС Андрій Стрижак, суд не розглядав це питання тому, що автори звернення не зазначили, яка практична необхідність у таких зверненнях. Зрештою, за такою логікою можна відхилити будь-яке подання. Якою, приміром, була практична необхідність тлумачити норму про формування парламентської коаліції? Особливо після того, як одного разу її вже було витлумачено. Причому з діаметрально протилежним результатом...
Далі більше. Подання на конституційність нової флотської угоди може подавати лише Президент або Кабінет Міністрів. Цікаво, чи скористається Віктор Янукович цим своїм правом? Гадаю, що так. Але не тому, що він сумнівається у правильності свого рішення, а винятково для того, щоб ще більше легітимізувати цей документ. Бо ж у те, що рішення КС віднині продукують лише у потрібному руслі, сумнівів немає ні в кого.
Щодо Верховної Ради, то цей законодавчий орган цього тижня продемонстрував чергові безмежні можливості цинізму. Воістину такої ратифікації світ досі не бачив! І справа аж ніяк не в «яєчних терактах» проти спікера, на котрого боляче було дивитися з висоти ложі преси. І навіть не в димових шашках. Річ у тім, що 27 квітня парламент остаточно продемонстрував: в Україні має рацію той, хто сильніший фізично.
Ще більш цинічно виглядало побиття мітингувальників під стінами Верховної Ради. Що ж виходить: тут, поруч «еліта нації» дає суспільству незабутній «урок демократії», а рядовим громадянам — зась? І пішли звичайні громадяни до рідного парламенту, та напоролися на міліцейські дубинки.
До речі, тут не зайвим буде пригадати, що наприкінці листопада 2004 року під час Помаранчевої революції розбурханий люд також заходив до парламенту, вимагаючи від депутатів політичного рішення про недовіру ЦВК, про визнання результатів другого туру виборів президента недійсними... Втім, п'ять з половиною років тому ніхто не постраждав і не був побитий. Усе вдалося вирішити цивілізовано. Але ж тоді на центральних вулицях Києва перебували сотні тисяч громадян. Нині заледве десять тисяч, та й то чи ще було стільки...
Не надто зрозуміло, чому коаліціянти злякалися проводити пленарні засідання упродовж нинішнього тижня? (Як заявив головний регламентник, «регіонал» Єфремов, у зв'язку з ситуацією, що склалася...). Невже побоюються бунтарського духу нації? Зрештою, пленарні засідання ВР — не зустріч двох президентів. Їх до Харкова не «перекинеш».
Цікаво поглянути на персональний склад тих, хто підтримав ратифікацію нової «флотської угоди». У блоці Литвина, скажімо, не знайшлося жодної (!) людини, котра б посміла висловити протилежну загальному «одобрямсу» думку. При тому, що там є і Олег Зарубінський, і Сергій Гриневецький — депутати, від котрих ми могли очікувати бодай мінімального публічного спротиву таким домовленостям і методам.
Підтримали «пакт Януковича— Медведєва» бютівці Валерій Писаренко і Святослав Олійник. Ті самі, котрі після переходу Андрія Портнова до «регіонального» табору били себе в груди, заявляючи, що до більшості вони не увійдуть. І дотримали слова: офіційних заяв від них не було. Та чи заяви є головними?
У «Нашій Україні — Народній самообороні», як завжди, усе найцікавіше. Тут серед прихильників фактично довічної оренди російського флоту опинилися і колишній опозиціонер Давид Жванія, і екс-мер Києва Олександр Омельченко, і батько нинішнього секретаря Київради Олеся Довгого — Станіслав Довгий, і куратор «Київміськбуду» Володимир Поляченко, і креатура Ігоря Коломойського — Ігор Палиця.
Проголосувала «за» і картка колись полум'яного борця за національні інтереси Сергія Головатого. Щоправда, він давненько перебуває в «регіональному» таборі, та все ж... Була надія, що на такий крок Сергій Петрович не зважиться. Так він офіційно й не зважився — голосувала справді лише його картка. Сам Головатий перебував у Страсбурзі, де розраховував отримати посаду судді Європейського суду з прав людини. Щоправда, й тут не склалося. Цікаво, чи це випадковість?
* * *
Ситуація із підписанням та ратифікацією найскандальнішого за останні роки документа виходить далеко за межі проблеми ЧФ. Це ніби виклик, чергова спроба замислитися: кому ми віддали владу і чого від неї можна очікувати ще? Двомовності? Подвійного громадянства? Цілковитого згортання прав і свобод?
Опозиційні лідери, як було сказано, навряд чи наразі здатні гідно протистояти подальшому наступові «команди професіоналів». Отже, виходить, що покладатися відтепер можна лише на власні сили. Адже просто сидіти, склавши руки, неприпустимо. Ой чий то флот стоїть?..
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- ДОСЬЄ
назад »»»