КОЛЬОРОВІ СТЕЖИНИ ОЛЕКСАНДРА БРЕСКІНА
Олександр Брескін — художник різноплановий. В його багатющому доробку можна знайти твори на будь-який смак. Пейзажі, натюрморти, плакати, портрети, книжкова графіка. Акварель, олійні фарби, туш, фломастер, олівець, соус. Усьому, що потрапить на очі й під руку, живописець дає життя, відтворює у власній оригінальній інтерпретації.
Цього чоловіка знаю давно, відтоді, коли молодий художник Сашко Брескін оформляв книжки у видавництві «Здоров’я», де я працювала. Потім наші життєві дороги розійшлися, поки кілька років тому несподівано перетнулися на виставці картин сумського художника Віктора Михайличенка. З’ясувалося, що до відкриття Михайличенка як пречудового майстра акварелі доклав руку Брескін.
...Колись прогулювався Андріївським узвозом, а на алеї, що вела в бік фунікулера, продавав акварелі. Коли побачив твори незнайомця, перехопило подих. Підійшов, познайомилися... Віктор розповів, що в Україні недавно, до того жив у Середній Азії. Переїхав із родиною в Суми, звідки родом батьки. Почувається самотнім... Того ж літа друзі вже сплавлялися на човнах по Десні. Милувалися краєвидами Придесення.
Олександр узяв із собою рулон полотна, ящик фарб, а Віктор обходився альбомчиками, робив замальовки на майбутнє. Потім, коли побачене влітку диво новоявлений сумчанин переніс на папір, друг ще більше повірив у його неабиякий талант. Олександр допоміг влаштувати в столиці виставку. Про Михайличенка заговорили в мистецьких колах. Тепер його добре знають не лише в Україні, часто запрошують на майстер-класи. Погодьтеся, далеко не кожний розчищатиме шлях для колеги. Брескін — чоловік не заздрісний, без амбіцій. Сміється, що водить своїх учнів до Віктора на заняття, нехай, мовляв, переймають його секрети.
Олександр Брескін народився в Північній Кореї, у невеликому містечку Кай-сю, де служив тато. Коли в сім’ї з’явився другий хлопчик, виїхали в Союз. До десяти років хлопчик жив із батьками в Коврові Володимирської області, а потім переїхали до Києва.
Коли тато пішов працювати інженером на кіностудію науково-популярних фільмів, син днював і ночував разом із ним на роботі. У батька було чимало винахідницьких задумок, але найбільше малому подобався сконструйований ним фотооб’єктив, через який можна було розглядати щонайменших комах-мурашок. Рідні мріяли, що хлопець також стане інженером, а на те, що син змалку не випускає з рук олівця, дивилися мов на забаву. Мама була домогосподаркою, адже все життя проїздила з чоловіком-офіцером. Та як людина творча вишивала картини. Всі захоплювалися її талантом. Либонь, Сашко успадкував творчі гени обдарованих батьків.
— У дитинстві я займався в багатьох гуртках, — згадує Брескін.— Подобалася різьба по дереву. Організував домашній театр. Самі шили костюми, ставили спектаклі. А про шкільну стіннівку й казати годі. Щоразу перед усіма святами квартира Брескіних перетворювалася на редакцію, де малювали, вирізували, писали, віршували... А ще малював літературних героїв, як сам уявляв, а не такими, як на ілюстраціях «дорослих» художників.
В армії Олександр офіційно числився радистом, а насправді оформляв усі КВН, агітаційні куточки, малював плакати, стіннівки, а його шаржі мали особливу популярність. Тоді повірив у свій талант. Після демобілізації стаціонарне навчання в художньому училищі поєднував із роботою на заводі дизайнером. Не хотілося сидіти на шиї у батьків, прагнув заробляти сам. Власне, часу вистачало на все. Його можна було побачити й на лекціях у тодішньому Київському художньому інституті. А втім, студентом не став, так і залишився вільним слухачем.
— Навчальна програма в знаменитому виші була надто перевантажена різними непотрібними дисциплінами,— пояснює Олександр.— А ось у художньому училищі викладали також професори з інституту, але то були тільки спеціальні предмети. Особливо подобалася архітектура. Згодом моя розвихрена душа привела до приватної студії Юрія Малишевського. Набирався розуму в нього кілька років. Інтелігентний чоловік із філософським баченням світу навчив мене не просто мережити папір, передаючи зовнішню форму певного предмета, а й наповнювати внутрішнім смислом, щоб зачіпало душу, змушувало задуматися, а не просто милувало око поєднанням кольорів чи досконалістю ліній. Попри велику різницю у віці, ми заприязнилися, він довіряв мені. Скажімо, якось показав «Генеалогічне дерево СРСР»: на напівзасохлих гілках сидять мавпи з обличчями... членів політбюро.
І в поліграфічному інституті імені Федорова Брескін навчався, як мовиться, самопасом. Так формувався талант майбутнього «майстра на всі руки». Та перевагу на той час віддавав оформленню книги. Його часто можна було зустріти у видавництвах «Вища школа», «Техніка», «Реклама», «Здоров’я». За оформлення книжки на медичну тематику на всесоюзній виставці-ярмарку одержав срібну медаль. Олександра помітили й запропонували роботу в художньо-конструкторському бюро при Міністерстві торгівлі УРСР.
— Працювали там, як нині кажуть, люди, котрі креативно мислять,— розповідає Олександр Федорович. — Виконували замовлення по всій країні, трудилися в різних стилях і манерах. Карбування, олія, розписи, різьба по дереву, кераміка... Я тоді багато чого навчився. Займався політичним плакатом, друкували в «Правде». На конкурсі на захист миру здобув третє місце. Тоді таких конкурсів була сила-силенна. Чого тільки варта антиалкогольна кампанія! Спортивні емблеми, значки, грамоти... Роботи, як кажуть, море, тільки встигай виконувати замовлення. Та згодом зрозумів, що все це перехідне, потрібно щось своє залишити на світі. Це був момент творчого й життєвого переосмислення. Їздив до Якутії на відпочинок. Зайнявся водним туризмом, мандрував річками України. Набирався вражень, привозив повні етюдники малюнків. Згадав і акварель, яку любив змалку.
З 1995 року Олександр Брескін на творчих хлібах чи сухарях — це вже як поталанить. Працює у різних стилях. Член Київської спілки фотохудожників і Київської спілки художників книги. Учасник численних виставок. Не вибирає, де престижніше й де помітять його можновладці, а робить усе, щоб донести до людських сердець неповторність рідної землі, прихилити до кожної билинки, квітки, галузочки... Скажімо, минулої осені влаштував експозицію в школі старовинних Копачів, що на Київщині, аби привернути увагу юних копачівців до краси свого села, якої часом не помічаємо за повсякденними клопотами. Там він любить бувати на пленері. Чимало перлинок представив і на нещодавньому вернісажі в Українському домі. Вибрав майже сорок картин різних років і різних стилів. Буйне цвітіння весни, зрошений дощовими краплями гай, літо в розповні, вогняні спалахи осіннього «Рудого лісу», велична Софія Київська, чудові портрети...
Не можна не згадати й невеличку книжечку «Мій друг фломастер», яка вмістила сорок портретів, виконаних фломастером. Кажуть, буцімто малювати фломастером — невдячна справа. А Брескін розповідає, що так він щодня вправляється для тренування руки й ока. І робив ці замальовки, власне, для себе, та друг порадив видати книжечку, щоб по ній навчалися студенти й неофіти від мистецтва. Як на мене, це несправедливо. У книжечці представлено сорок психологічних, емоційно насичених портретів, де одним розчерком пера передано характери. Одне слово, щедра на добро душа щедро дарує свій талант, потужну енергетику серця, щоб скрасити наше не вельми радісне буття.
Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:
- НЕСХИБНИЙ ВДАЧЕЮ
- ЗВУЧАТЬ «РІДНІ НАСПІВИ»
назад »»»