ТОЙ, ХТО НАВАЖУЄТЬСЯ ВЧИТИ
Торувати незнані дороги, йти проти течії завжди було справою нелегкою. Набагато легше прямувати вже перевіреним шляхом.
«Підпільна» педагогіка
Надто в такій консервативній галузі, як освіта. Філософ Василь Лісовий писав свого часу про «мужніх одинаків», які працювали в системі освіти 60–70-х років ХХ ст., коли «будь-який вияв національного ставав об’єктом насмішки і зневаги». Зрозуміло, що для того, аби не зректися України за тоталітарних часів, треба було мати неабияку мужність. Василь Лісовий писав про учителів, які сповідували етнопедагогіку, коли національне нищилося і зневажалося. «Було б корисно написати книжку про цих ентузіастів підпільної української педагогіки, зібравши ширші матеріали і включивши імена, мені не знані»,— таке побажання висловив Василь Лісовий. Та відшукати таких сміливців виявилося не так уже й легко. І не тому, що вони «законспірувалися» або ж змінили свої погляди. «Опір тодішньому режимові міг бути лише прихованим,— пише професор Омелян Вишневський.— Якщо в ті часи людина робила щось відкрито, то відразу зазнавала репресій...» Омелян Вишневський уважає, що не менший захват викликають і ті подвижники-освітяни, які вже в наш час протистоять антиукраїнському середовищу, особливо ті, хто працює в східних областях України.
Усі ті люди були переконані в правдивості своїх ідей, а тому натхненно творили молоду Україну, виховуючи дітей у дусі безмежної любові до рідного краю. Серед подвижників — і вчитель з Луганщини Микола Аннусов. У звичайній сільській школі працював завзято. Був класним керівником, обладнав навчальний кабінет, до того ж — гурткова робота та уроки мистецтва в молодших класах. Одним з перших у районі встановив комп’ютерний клас з повним програмним забезпеченням, ділився педагогічним досвідом з колегами. Та, певно, впроваджувати свої ідеї таким учителям варто в колективі однодумців, а не поміж людей, які є вчителями лише за дипломами. Зрештою, про подібну ситуацію писав ще Василь Лісовий, наголошуючи на тому, що творчі вчителі «наражалися на вороже ставлення не тільки з боку бюрократів, а часто з боку своїх колег». Адже поруч з талановитим педагогом нікчемною видавалася власна персона. А цього вибачити не могли.
«Без виховання національного патріотизму не буде ні духовності, ні високого матеріального рівня»,— запевняє письменник Микола Адаменко, автор українознавчої роботи «Планета Україна». Писав книжку, сподіваючись бути почутим насамперед учителями-мовниками. «Сподівався на ланцюгову реакцію,— зізнається Микола Адаменко.— Може, мої переконання знайдуть відгук у колег-вчителів, а від них — і до учнів. У своїх коментарях вказував, як можна використати матеріали як на уроках мови, так і в позаурочний час. Особливо, коли йдеться про словникову роботу, історію слів, що наштовхують на патріотичні роздуми».
Учителі, одержавши від колеги посібник, переглянули його (а деякі й цього не зробили), й... благополучно забули. Ані ланцюгової реакції, ані відгуку не вийшло. Учитель Микола Адаменко зізнається, що розчарувався... Бо немає «критичної маси», здатної змінити ситуацію. Замість формального ставлення — інтерес, любов до дітей й бажання змінити їхнє життя на краще. Патріотичне виховання замінено формальним виконанням обов’язків. «Ніби й «атрибути» на місці (рушники, старовинні речі), але все те «ніби з примусу, без душі. Отож розраховувати на ту ланцюгову реакцію — малоймовірно. Тут потрібна душа»,— переконаний Адаменко. Без внутрішнього розкріпачення годі виховати вільного громадянина, із власним поглядом на життя.
«Ні»— бюрократизації розуму
Українські вчителі, які за свої погляди мали неприємності від влади, є непоодинокими. Кожен, хто йде проти течії, має покладатися на власні сили й бути готовим до всього. Прогресивні педагоги, знайомі з роботами бразильця Пауло Фрайре, знаходять у нього чимало корисних ідей. Ще у 1968 році він виклав свою теорію визволення людини. Розплата не забарилася — спочатку ув’язнення, а згодом — випровадження з країни. Лише у 2003 році праця «Педагогіка пригноблених» Пауло Фрайре з’явилася в Україні.
Ідеї бразильця є актуальними й нині, надто з огляду на теперішній стан вітчизняної освіти. Звикнувши мислити стереотипами, ми вже призвичаїлися говорити про освіту тільки в економічній площині. Слово «освіта» незмінно асоціюється в нашій свідомості або з низькою оплатою (з невиплатами зарплати), або з низьким соціальним статусом учителя в суспільстві. Почути фахову розмову про виховання молоді, без банальних і заяложених фраз, стало поганою ознакою.
«Широко відомі публікації у вузькому колі однодумців» не здатні викликати резонанс у суспільстві, спонукати до дискусії. Але ж ідеться про стратегічно важливе завдання — виховання молодого громадянина незалежної України. Яким він буде? Дезорієнтованим у суспільстві, у якому втрачено геть усі моральні цінності? «Напакованим» теорією, відірваною від реальності? Хто озброїть молоду людину знаннями з історії і навчить орієнтуватися в житті?
Мусимо визнати, що сучасна школа не порадник і не помічник у цих питаннях, а байдужий споглядач. Фрайре рішуче заперечував так звану «банківську» модель освіти. Суть її полягає в тому, що учень — то банк, куди можна «напихати» знання. З одного боку, може, то не так уже й погано. А з іншого — учень позбавляється можливості самостійно мислити, обирати те, чого потребує його талант, його власні запити, зрештою, вчитися того, що в дорослому житті принесе користь суспільству. «Знань набуваєш тільки через відкриття і перевірку відкриттів у процесі невтомних, пристрасних, безперервних, сповнених сподівання пошуків, що їх людські істоти здійснюють у світі, вкупі зі світом й одна з одною»,— писав Фрайре. Бунтар? Так. Адже замахнувся на те, що в усі часи вважалося «священною коровою»: школа має виховати слухняних і відданих громадян. І раптом — революційні ідеї: якщо стосунки між тим, хто навчає, і тим, хто навчається, є рівними, то в суспільстві зникає гноблення. Справді, школа завжди була слухняним інструментом у руках держави. Зацькувати непокірного,— було справою, відпрацьованою до найменших дрібниць. Школа і за минулих, і за нинішніх часів не терпіла інтелектуальних і творчих, не байдужих до того, якими вийдуть з її стін майбутні громадяни. Спілкуючись з тим, хто дозволив собі розкіш «плисти проти течії», чула не про банальний «кусень хліба насущного», а про неможливість реалізуватися і творчо працювати. Так, нині не збирають зборів, аби засудити «ганебні дії вчителя, які йдуть врозріз із суспільною мораллю». Але є й інші методи позбутися неслухняного і незручного колеги. Психологічне гноблення триває. Фрайре вважав, що саме вчителі мають стати тим класом, який здатен змінити суспільство на краще. Надто багато відповідальності на них покладено. Освіта — то не лише боротьба з неписьменністю, переконаний Фрайре; за своєю суттю вона має політичну природу.
«Ми повинні навчитися вголос сказати «ні» бюрократизації розуму, на яку наражаємося щодня,— писав бразилець.— Ми мусимо набратися сили й робити це навіть тоді, коли альтернатива дати собі спокій здається нам набагато привабливішою матеріально».
«Одинаків» легко позбутися
Пояснюючи, чому його робота має назву «Вчителі як працівники культури: листи до тих, хто насмілився вчити», Фрайре застерігає від створення в навчальному середовищі атмосфери потурання, такої собі батьківської поблажливості. Між поняттями «бути батьком» і «бути вчителем» — велика різниця. Адже «бути вчителем» — це нести відповідальність та визнавати вимоги цієї професії, тоді як батьківство не можна назвати фахом. Фрайре наголошує, що вчитель насамперед має бути відповідальним і непримиренним (тобто, має бути готовим захистити своїх учнів). Він порушує й таку «незручну» в суспільстві тему, як здатність учителя до захисту своїх прав, участь у страйках.
Фрайре вважає, що нав’язування суспільству думки про те, що вчителі схожі на батьків, має негативні наслідки. «Як справжні батьки, вони ніколи не повинні брати участі в страйках. Саме ця ідеологія відбирає в учителів належне їм право боротися, вимагаючи від політиків та адміністрації шкіл поліпшити умови роботи»,— пише Фрайре. Але чи не корисно тим-таки дітям подати приклад, як боротися за свої права і ніколи не бути знаряддям чужої волі? «Учителів-одинаків», як ми переконалися, легко зацькувати і позбутися. Принаймні вчителі, які висловилися супроти влади, пропонуючи свої ідеї, були позбавлені роботи і засобів до існування. Тому бразилець застерігає «мужніх одинаків» від неминучої поразки, наполягаючи на трьох ґрунтовних вимогах: «Проект демократії ніколи не слід уважати індивідуальною боротьбою окремої людини, навіть якщо котромусь учителеві загрожує особисте переслідування з боку влади; учителі, котрі намагаються кинути виклик системі, завжди мають триматися разом — інакше їхня боротьба не буде ефективною; вчителі мусять сприймати теорію як можливість розробити ефективніші практичні засоби, а практику — як утілення й розвиток певної теорії».
Приборкання страху
Учительська професія, з загального погляду, є найменш небезпечною. Учителеві не треба змагатися з вогнем, як це роблять вогнеборці. Не треба стояти зі скальпелем в операційній, коли боротьба за життя вимірюється хвилинами. Ми й нині не позбулися стереотипу, який панував до недавніх часів, коли не надто успішних учнів посилали вчитися на медсестер і вчителів... Парадокс: професії, які потребували найкращих з-поміж найкращих, були віддані «на поталу» людям, байдужим і до фізичного, і до морального здоров’я своїх вихованців. Проти подібної практики рішуче заперечує бразилець Фрайре: «Уміння вчителів викладати окрему тему ще не означає, що їм слід працювати вчителем без належних навичок та знань. Політична, етична та професійна відповідальність зобов’язує їх пройти належну підготовку, перш ніж розпочати викладати на практиці».
Утім, не менш важливими є моральні риси людини, яка насмілилися навчати. Найперше, що їй доведеться зробити, це подолати страх у собі і навчити цього своїх вихованців. Саме тому шкільний успіх (чи неуспіх) учня багато в чому залежить від першого вчителя. Чи він вдихне силу, прищепить любов до навчання, чи назавжди поселить страх у маленькому серці,— хіба місія вчителя не є менш вагомою, аніж урядовця й політика?
«Навчання — це вибагливе заняття,— пише Фрайре.— Коли ми вивчаємо щось, можемо відчувати біль, задоволення, радість перемоги, гіркоту поразки, сумніви та щастя. Одна з найгірших помилок, що їх можна припуститися, вивчаючи щось чи навчаючи чогось,— це відступити, наразившись на першу-ліпшу перешкоду».
Тож найпершим завданням учителя якраз і є навчити дитину, як позбутися страху, повірити у власні сили. Скількох трагедій вдалося б уникнути, якби на шляху кожної людини трапився вчитель, вимріяний у свідомості невгамовного Фрайре і таких самих подвижників. На жаль, життя є набагато жорсткішим від найсміливіших педагогічних праць. Озброєні вседозволеністю, вчителі на свій копил намагаються переробити закладене в дитині природою. Усе індивідуальне підганяється під загальний стандарт. Свої дії педагог пояснює тим, що намагається... підтримувати дисципліну в класі. «Діти різні, а я — сама»,— виправдовувалася вчителька, учні якої не хотіли ходити до школи. Так учили її, такі знання несла й вона, не зважаючи на індивідуальність дитини, її природні нахили. Такий учитель не допоможе позбутися страху; натомість він його всіляко підтримуватиме. А це суперечить одній з важливих умов у роботі,— переконаний Фрайре. А ще потрібні скромність та терплячість — риси в нашому суспільстві зневажені і викинуті на маргінеси. Хоча саме скромність, нагадує бразилець, потребує неабиякої мужності, впевненості у своїх силах, самоповаги та шани до інших.
Скромна людина ніколи не прибиратиме пози самозакоханого індика, який роздмухує щоки: «Ви не знаєте, з ким маєте справу». Скромність з’являється не тоді, коли людина є невпевненою, а коли вона об’єктивно оцінює себе. Учитель не може працювати з дітьми, якщо він не навчиться сприймати їх такими, якими вони є. Бути терпимим — не означає перетворитися на лицеміра, який «замилює очі». Це означає лише те, що вчитель усвідомлює своє призначення і ладен йти обраним шляхом.
Скасований курс
Фрайре не сприймає позиції, коли вчителя оголошують «поза політикою» і він не здатен висловити свої погляди. Виникає логічне запитання: громадян якого суспільства виховає такий педагог? Якщо за тоталітарних часів учитель осмілювався розповідати дітям про заборонені трагічні сторінки української історії,— його негайно позбавляли роботи. Нині вчитель поставлений у такі умови, що змушений здебільшого дбати про виживання. Утім, вдатися до рішучих протестів йому знову-таки заборонено. Найкмітливіші вже давно залишили «храм знань» у пошуках кращої долі. Людина з рабською психологією ніколи не виховає вільної особистості, це під силу лише демократичній освіті. Фаталістична покора оволодіває людьми.
«Це позиція тих, хто зрікається суперечок, але брак конфліктів у житті руйнує гідність. Людина не може існувати без боротьби та конфліктів,— заперечує Фрайре.— Отже, я не бачу альтернативи об’єднанню педагогів та їхній спільній боротьбі за свої права... Право бути зрозумілим, право критикувати владу й не боятися її помсти, право на обов’язок бути серйозним і доступно викладати свої думки, право не брехати для того, щоб вижити. Ми маємо боротися так, щоб ці права не лише визнавали, а й поважали та застосовували».
Час «мужніх одинаків» минув. Час учитися жити в суспільстві громадянському. Напевно, є закономірність у тому, що ідеї Фрайре впали на благодатний український ґрунт і проросли сходами. Про Бразилію, як і про Україну, кажуть, що це багата країна, де люди живуть бідно. Аналітики вбачають схожість у тому, що в Бразилії, як і в Україні, псевдоеліта не служить людям, а навпаки, збагачується за їхній рахунок. Знекровленою виявилася інтелігенція. Здатні до опору загинули; пристосуванці не в змозі виховати вільну особистість. Утім, така ситуація характерна не лише для постколоніальних країн.
У 1997 році в Гарвардському університеті, який є взірцем найкращої освіти, Пауло Фрайре мав читати курс лекцій. Студенти нетерпляче чекали на зустріч з мислителем. На жаль, життя внесло трагічні корективи: того ж року його не стало. Друзі, колеги звертаються до декана з проханням дозволити прочитати курс лекцій про Фрайре. Декан не захотів навіть зустрітися з кимсь особисто, надіславши на автовідповідач одного з колег бразильця повідомлення: «Ми вирішили взагалі скасувати цей курс». Тож ідеї Фрайре лишаються незручними й донині, бо не дають приспати розум, закликають «мужніх одинаків» об’єднатися у свідому громаду.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»