ЧИЙ АТОМ КРАЩИЙ?
Як відомо, світова ядерно-енергетична галузь є консервативною та зарегульованою міжнародними обмеженнями, адже значну частку її продукції можуть використовувати у виготовленні ядерної зброї. Нині, зазначають експерти Центру Разумкова, на світовому ядерному ринку окреслюються нові зв'язки, котрі суттєво переформують політичну та господарську кооперацію, що складалася впродовж багатьох десятиліть. В одній з ключових сфер глобального ринку постачання ядерних матеріалів і свіжого ядерного палива (СЯП) останніми роками спостерігаються важливі зміни — значна активізація російського ядерного комплексу.
За відсутності загального законодавства ЄС щодо джерел постачання СЯП країни ЄС використовують регіональну диверсифікацію джерел постачання уранової сировини та послуг з її збагачення, виходячи з економічних міркувань й створення конкурентних умов.
У зв'язку з різноспрямованими підходами країн ЄС до ядерної енергетики і обмеженими можливостями ЄС впливати на ядерний ринок (сировина, паливо, технології, обладнання), важко очікувати на появу спільної політики у сфері ядерної енергетики.
Водночас ЄС захищає свій ринок ядерних матеріалів. Через кілька років після розпаду СРСР (у червні 1994 р.) було ухвалено документ регуляторного впливу ЄС на імпорт ядерних матеріалів. Так, квота на імпорт урану з РФ і країн СНД обмежувалася 20% на збагачений і 25% — на незбагачений. Документ отримав назву «Декларація Корфу» та мав захистити європейських виробників, збагачувальні компанії від закордонної продукції. Частка європейських постачальників збагаченого урану в ЄС має становити не менш ніж 80%. Оскільки Росія володіє 40% світових потужностей для збагачення урану, то це обмеження стосується саме її.
Завдання диверсифікації постачання ядерного палива (з огляду на стовідсоткову залежність від постачань СЯП із Росії, значну частку атомної енергетики у виробництві електроенергії — близько 50%, а також перспективи її розвитку) визначено Енергетичною стратегією України.
У нас працюють чотири АЕС, на яких розміщено 15 енергоблоків загальною потужністю 13,8 млн кВт; два енергоблоки Хмельницької АЕС (третій та четвертий) планується ввести в експлуатацію у 2016 р. Енергетичною стратегією передбачено збільшення до 2030 р. 29,8 млн кВт ядерних потужностей шляхом будівництва нових ядерних енергоблоків і за рахунок продовження експлуатації (як мінімум, на 15 років) 13 діючих блоків, термін проектної експлуатації яких спливає в 2011–2026 рр.
Тож потреби вітчизняної атомної енергетики в СЯП є значними і в довгостроковій перспективі зростатимуть, наголошують експерти. Проте Україна й досі залежить від одного постачальника — російської компанії ТВЕЛ. Це створює певні ризики, передовсім політичні.
«Ядерний клуб»
Для їхньої мінімізації необхідна диверсифікація джерел постачання ядерного палива і створення елементів власного ядерно-паливного циклу. Такі програми було започатковано ще в 1990-х, однак досі головні їх завдання не виконано. Зроблено лише один реальний крок: підписано контракт із транснаціональною компанією Westinghouse на постачання ядерного палива для трьох енергоблоків у разі успішного завершення процесу його кваліфікації, який триватиме до 2014 року.
Диверсифікація джерел постачання ядерного палива має низку особливостей, що потребують врахування під час ухвалення відповідних рішень і зумовлені специфічністю палива. Воно належить до товарів подвійного використання (у мирних і військових цілях). Його міжнародні передачі здійснюються за спеціальними процедурами на підставі угод з МАГАТЕ про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) і підлягають державному експортному контролю.
Договір підписано в липні 1968 р. Україна приєдналася до нього як без’ядерна держава у грудні 1994-го, обумовивши цей акт необхідністю надання їй гарантій безпеки з боку ядерних держав. Такі гарантії було надано Великою Британією, Росією, США, Францією 5 грудня 1994 року, пізніше Китаєм.
Документ визнає право кожної держави-учасниці «розвивати дослідження, виробництво та використання ядерної енергії в мирних цілях». Найбільш чутливими, з точки зору нерозповсюдження, вважаються технології збагачення урану та переробки відпрацьованого ядерного палива (ВЯП).У червні 2005-го саміт «великої вісімки» схвалив План дій з нерозповсюдження, яким передбачалося запровадження річного мораторію на експорт чутливих технологій. США відстоювали позицію повної заборони експорту технологій ЯПЦ.
Україна має угоду з МАГАТЕ, що дає їй змогу розвивати ядерну енергетику, проводити наукові дослідження та мати ядерні об’єкти, поставлені під зазначені гарантії. Угоду між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв'язку з ДНЯЗ ратифіковано Верховною Радою в 1997 р.
Коло країн, які володіють повним комплексом ядерних технологій, є обмеженим. Це держави «ядерного клубу»: Велика Британія, Китай, Росія, США, Франція. (До «клубу» належать країни, що володіють ядерною зброєю і є учасницями ДНЯЗ. Мають ядерну зброю, але не приєдналися до ДНЯЗ: Індія, Пакистан, Північна Корея, Ізраїль). Лише ці держави можуть забезпечувати виробництво ядерного палива (однак і вони віддають перевагу його виробництву в міжнародній кооперації).
Зазвичай виробники ядерного палива є водночас розробниками проектів і постачальниками обладнання АЕС. Тому вони виробляють паливо насамперед для реакторів власної конструкції. Різні типи реакторів потребують різні види палива, що обумовлено відмінними ядерними технологіями, які використовують у сучасній ядерній енергетиці. Для однотипних технологій ТВЗ різних виробників відрізняються за певними властивостями, що ускладнює їх взаємозамінність і часто зумовлює монополізм одного постачальника. Водночас деякі оператори АЕС періодично змінюють постачальників або розширюють їхнє коло з метою диверсифікації джерел постачання та підтримки конкуренції на світовому ринку.
Як правило, держави, що розвивають атомну енергетику, але не мають власних підприємств із виготовлення ядерного палива, прагнуть налагодити його виробництво на своїй території та отримати проектно-конструкторську документацію. Всі потужні розробники реакторів ліцензують свою продукцію у країнах-покупцях.
Питання диверсифікації джерел і закупівлі палива від певного постачальника пов'язане з перспективами розвитку атомної енергетики, вибором типу реактора та обладнання (так званого реакторного острова) для нових ядерних установок.
Країни, які не володіють усіма технологіями ЯПЦ, можуть забезпечувати свої АЕС ядерним паливом шляхом його виробництва в міжнародній кооперації (Китай, Північна Корея) або закупівлі на світовому ринку (Болгарія, Словаччина, Угорщина, Україна, Фінляндія, Чехія).
Диверсифікація джерел постачання для цих держав можлива двома шляхами: закупівлі готового палива на світовому ринку в трьох постачальників або закупівля у двох постачальників і водночас фабрикація палива на власній території в кооперації з країнами-власниками технологій.
Російська експансія
З початку 1990-х Україна обрала другий варіант диверсифікації, що було задекларовано в Енергетичній стратегії до 2030 р. Усі діючі вітчизняні АЕС оснащували реакторами радянської (російської) конструкції — ВВЕР, їх забезпечували ядерним паливом із Росії, де в межах єдиного ядерно-промислового комплексу СРСР було налагоджене його виробництво. Після розпаду Союзу українська атомна енергетика опинилася у стовідсотковій залежності від постачань російського виробника ядерного палива — компанії ТВЕЛ.
Така ситуація, зазначають експерти, створювала ризики для енергетичної, національної безпеки. Тому в середині 1990-х ухвалено рішення про пошук альтернативного постачальника ядерного палива. Воно ще не реалізоване, хоча зроблено важливі кроки до диверсифікації джерел постачання ядерного палива шляхом налагодження співпраці з транснаціональною компанією Westinghouse. Проте ці кроки піддаються критиці в Росії й Україні.
Як зазначалося, 100% потреб у ядерному паливі для українських АЕС задовольняється поставками ТВЗ від компанії ТВЕЛ. До 1996 р. паливо постачали на компенсаційній основі в рахунок збройового урану, що містився в ядерних боєголовках, які Україна, відмовившись від ядерної зброї, вивозила до Росії для розукомплектування.
Процес вивезення стратегічних озброєнь завершився 1996 року. Компенсаційне постачання тривало до 1998-го, однак з 1997 р. було вже недостатнім для забезпечення роботи наших АЕС і в дедалі більших обсягах їхні потреби задовольняли за рахунок комерційних поставок.
У 1996-му ТВЕЛ виграла міжнародний тендер на постачання палива на українські АЕС на комерційних засадах і в 1997 р. підписано контракт, що передбачає постачання ядерного палива на 13 енергоблоків АЕС до 2010 року. Щодо енергоблоків № 4 РАЕС і № 2 ХАЕС, уведених в експлуатацію в 2004 р., діє контракт, за яким ТВЕЛ постачатиме паливо для них до завершення терміну їхньої експлуатації.
Корпорацію ТВЕЛ створено в 1996 р., у її складі 14 підприємств, де працює 17 тис. фахівців. Вона належить до складу інтегрованої компанії ВАТ «Атоменергопром», яка консолідує цивільні активи російської атомної галузі й забезпечує повний цикл виробництва від видобутку урану до будівництва АЕС і виробництва електроенергії. Компанія належить Державній корпорації «Росатом», створеній у 2007-му з метою консолідації ядерних (військових і цивільних) активів РФ.
ТВЕЛ має два заводи з виробництва ядерного палива, які забезпечують фабрикацію ТВЗ для реакторів ВВЕР: ВАТ «Машиностроительный завод», м. Електросталь (постачає ТВЗ для двох енергоблоків Рівненської АЕС) і ВАТ «Новосибирский завод химконцентратов» (постачає паливо для 13 блоків трьох інших АЕС).
На паливі корпорації працюють 74 енергоблоки АЕС (17% світового ринку) і 30 дослідницьких реакторів у 14 країнах та судові реактори російського флоту. Однак нині її виробничі потужності з фабрикації ТВЗ завантажено наполовину. На міжнародних ринках корпорація проводить політику активної експансії й користується політичною підтримкою уряду РФ.
Нині участь України у виробництві ядерного палива для вітчизняних АЕС полягає переважно у видобутку та переробці уранової й цирконієвої руди та поставках до Росії уранового і цирконієвого концентрату (в обсягах 30 і 100% потреби). До Росії на збереження та переробку вивозять ВЯП ХАЕС, РАЕС, ЮУ АЕС.
Ціни на російське паливо, які щороку узгоджують у додаткових угодах до контрактів, у відкритих джерелах не повідомляють. Проте контрактом від 1997 р. передбачено, що Україна купуватиме його зі значними знижками. Протягом перших років вони дорівнювали 20–25%, але надалі поступово зменшувалися, наближаючи ціну до «базової», на яку сторони мали вийти до завершення дії контракту.
За експертними даними, ціни на російське паливо та послуги зі збереження та переробки ВЯП зростали щороку і протягом десяти років збільшилися майже вдвічі. Наприкінці 1990-х повідомляли, що обсяги закупівлі СЯП становлять до 250 млн дол./рік, вивезення ВЯП — до 50 млн; нині — до 600 млн дол. і до 100 млн.
Нещодавно один із керівників концерну ТВЕЛ визнав, що у сфері постачання ядерного палива відносини з Україною будували «в ексклюзивному порядку й ціна на паливо формувалася суб'єктивними факторами».
Шлях до конкуренції
Нині Україна має шанс отримати другого постачальника ядерного палива — транснаціональну компанію Westinghouse. Вона присутня на нашому ринку з 1994 р. Разом із АТ «Хартрон» (Харків) — розробником і виробником автоматичних систем управління технологічними процесами (АСУ ТП) на АЕС — створила СП «Вестрон», якому на підставі ліцензійної угоди передала відповідні технології. Це підприємство є не лише учасником реконструкції й модернізації українських АЕС, а й експортером АСУ ТП на АЕС і послуг з їх обслуговування до багатьох країн, у тому числі США.
Після підписання в 1998 р. Угоди про співробітництво між урядами України та США щодо мирного використання ядерної енергії компанію Westinghouse було залучено до виконання спільних українсько-американських проектів у галузі атомної енергетики.
У червні 2000-го на основі Міжурядової угоди Україна–США було підписано Угоду між урядами України та Сполученими Штатами щодо проекту кваліфікації ядерного палива для України. У 1999 р. Westinghouse виступила співзасновником Центру проектування активних зон (ЦПАЗ) на базі Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут». ЦПФЗ створено як структурний підрозділ науково-технічного комплексу «Ядерний паливний цикл», який працює над виконанням Програми наукового, конструкторсько-технологічного і проектного супроводу ЯПЦ України. Проектом кваліфікації ядерного палива передбачено передачу від США технологій з проектування ядерного палива, активних зон реакторів, аналізу безпеки, ліцензування й використання ядерного палива. А також проектування, виготовлення і поставки в Україну альтернативного ядерного палива для енергоблоків, навчання українських фахівців. Фінансування проекту здійснюється в рамках Міжнародної програми з ядерної безпеки, головним донором якої є уряд США.
Транснаціональну компанію Westinghouse засновано в 1886 р. у США. До 2006-го вона належала компанії British Nuclear Fnels (Британія). У жовтні 2006 року 77% акцій Westinghouse придбала японська компанія Toshiba, три відсотки — японська промислова компанія Ishikawajima-Harima Heavy Industries, 20% — американська промислова компанія The Shaw Group. У серпні 2007-го Toshiba продала 10% акцій Westinghouse казахстанській держкомпанії «Казатомпром».
Westinghouse має сім підприємств у США, Британії й Швеції; виробляє обладнання для АЕС і ядерне паливо, елементи реакторів; її відділення знаходяться у 60 країнах. У виробництві ядерного палива зайнято понад 4500 працівників.
Компанія має завод із фабрикації ядерного палива у Швеції, де виробляють ТВЗ для реакторів ВВЕР; компоненти виготовляють на заводах США, Чехії й Швеції. Вона забезпечує поставки 60% палива для реакторів BWR у Швеції, для BWR і PWR в інших країнах Європи, переважну частину палива для реакторів PWR у США.
Нині Westinghouse належить 26% світового ринку ядерного палива, на її ТВЗ працюють понад 50% ядерних реакторів США (56 із 104) і понад 40% — Європи (86 із 205).
Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»