КІНОЗАБІГ НА ДОВГУ ДИСТАНЦІЮ
Михайло Іллєнко — кінорежисер, сценарист. Навчався в Москві (ВДІК) у майстерні Михайла Ромма.
У кіно з 1972 року. У його доробку понад десять повнометражних, ігрових, короткометражних, анімаційних фільмів. Серед них найвідомішими є «Фучжоу» та «Сьомий маршрут».
Викладацька діяльність (режисура художнього кіно) — з 1993-го, Національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Ініціатор і президент фестивалю «Відкрита ніч». Заслужений діяч мистецтв України. Член-кореспондент АМ України. Лауреат Державної премії імені Олександра Довженка.
— Насамперед, Михайле Герасимовичу, яке кіно наразі вважається українським: україномовне, зняте будь-якою мовою, але українським режисером, чи просто зняте в Україні?
— Усе дуже просто. Варто подивитися фільм лише хвилину і стає зрозумілим: це японська стрічка чи італійська, польська чи американська. Саме так має ідентифікуватися й українське кіно. Наприклад, коли ми бачимо «Тіні забутих предків» чи «Вавилон ХХ», або ж мій фільм «Фучжоу», нікому на думку не спаде, що вони американські чи російські. Не потрібно жодних підтведжень — послухайте, якою мовою спілкуються герої. А той, хто вимагає доказів, просто не хоче, щоб були українські фільми. Скажімо, Олександрові Довженку не треба було формулювати національну ідею. Більше того, є фільми, в яких узагалі немає мови. Наприклад, стрічки Чарлі Чапліна. Про його «Золоту лихоманку» ніхто не скаже, що це китайський фільм, бо, крім мови, є й інші аспекти — історичний, соціальний, політичний, ментальний... Що відбувається сьогодні? Ми можемо вдома чи на роботі натиснути будь-яку кнопку телевізора та подивитись іноземне кіно. Ринок перерозподілений так, що для наших стрічок на екрані немає місця. Галузь кінодистриб’юції працює в різних формах: кіноекранній, телевізійній, дисковій, кабельній, супутниковій... І ми навіть не завважуємо, які вона отримує величезні прибутки, що, на жаль, не залишаються в Україні. Тобто це величезне економічне провалля. Ми працюємо на російське, американське кіно як покупці квитків. І нам не збираються віддавати цієї території.
— Чому так відбувається?
— Бо це — бізнес, до того ж дуже прибутковий. Україна завжди була добрим ринком кінопродукції. Про це свідчить статистика. Ми мали найкращі показники у масштабах Союзу: найбільшу відвідуваність на рік, найбільшу кількість кіноустановок... І вони досі не погіршились. Це лише здається, що нині менше кінотеатрів. Навпаки, їх стало більше. Навіть не звертаючись до цифр, просто заплющивши очі, можна уявити, як увесь цей прибуток проходить повз нас. Але, коли я кажу «повз», то, певно, помиляюся. Комусь від цього «перепадає», і досить непогано, бо інакше ця система не працювала б.
Як покласти край корупції? Пропозицій багато. Країни, що дбають про кіно, знайшли, можливо, й не зовсім універсальну законодавчу формулу, але там є баланс між своїм та іноземним. Подивіться на Росію: всюди своє кіно. Так, там багато Голлівуду, але ж значна частина ринку працює на російське виробництво.
— Сучасна українська кіноіндустрія не має підтримки, але вона досі жива. Це ще раз доводить ваш фестиваль українського кіно «Відкрита ніч».
— Так, я вже 14 років опікуюсь цим фестивалем. Починався він так: зібралося кілька друзів, я запропонував схему. Зрештою ідея виявилася азартною: одна ніч — фестиваль! Відбувається він у Києві на Андріївському узвозі під зорями. Сонце сідає — дійство розпочинається. Уночі — перегляд фільмів просто неба на терасі замку Річарда. А на світанку — вручення призів переможцям. Основна умова: екран має «належати» національному виробникові. Ми приймаємо не всі фільми. Я беру такі, щоб мені не доводилося переконувати глядача, що це справді українське кіно. Важливо, аби фільм сприйняли як вітчизняний продукт. Минулого року пряму трансляцію здійснював канал ICTV, перед тим три роки поспіль — Перший Національний. Це суттєво збільшило кількість глядачів. Крім того, телефонують із різних міст (не лише України) і просять привезти нашу програму. А я відповідаю, що вона складається з сотні фільмів! Однак возимо, дивимось.
Нещодавно в нас з’явилася і паралельна програма «Міжнародний клуб»: напередодні фестивальної акції ми показували французькі студентські картини. Є домовленість, що наші переможці поїдуть до Франції.
— Що зараз відбувається в кіношному світі? Чи знімається українське кіно?
— Зрештою, кіно не створюється. Були дві-три картини, проте зйомки зупинили. Немає фінансування. Якщо Міністерство культури і туризму й профінансує якийсь фільм чи культурну програму, то цей факт буде розцінено... як нецільове використання коштів. Бо цільове — це хіба що вибори! Я почав знімати стрічку про героїчну постать нашого співвітчизника Івана Даценка, який народився на Полтавщині. Він — льотчик, Герой Радянського Союзу, пройшов війну. Його збили за лінією фронту, а після полону, як було заведено при Сталіну, оголосили зрадником батьківщини. Концтабори і втеча за кордон. Через роки він став вождем індіанського племені! Це правдивий документальний факт. Якось, перебуваючи у складі радянської делегації на всесвітній виставці в Монреалі, Доценка зустріла народна артистка Наталія Наум. Бачив його і Тимофій Левчук.
Я цю історію почув, коли знімав «Фуджоу». Вона мене вразила. Час від часу повертався до цієї теми, розмірковував: що ж потрібно зробити для того, аби, втративши все, стати... вождем? Я шукав безліч доказів, аби герой фільму викликав довіру в глядачів. Бо якщо її не буде, то картина не відбудеться. Певно, був він розумним, сильним? Але цього замало. Бо як міг хлопчик із далекого українського села вибороти лідерство серед індіанського племені? Стати вождем (сьогодні — «президентом»)? Головне — він не прагнув цього, а хотів бути Людиною. Нині це питання хвилює добрий десяток наших лідерів. І хто відповідає цьому статусу? Чим переконують нас?
Я не хочу сказати, що винайшов ноу-хау, але поки не дозрів до цієї відповіді, робота не просувалася. Знайшлася формула — і сьогодні відзнято 65% фільму. Радий, що зустрівся з продюсером Володимиром Філіповим. Та ось біда — грошей на продовження зйомок катма. А час іде...
— Тобто стан українського кінематографа складний, як і доля Івана Даценка?
— Так. На жаль, усю сферу національної культури просто ігнорують, руйнують. У тому числі й кіно про І. Даценка. До речі, ім’я героя було «Тойхтопройшовкрізьвогонь» (одним словом!). Це відповідно й назва фільму.
— Сценарій побудовано на реальних подіях?
— Не зовсім. Не всі факти відомі, їх довелося моделювати. Коли вождь побачив земляків, почув рідну мову — відгукнувся українською. Та враз зрозумів, що серед делегації неодмінно є й представники КДБ. І сказав, що народився в родині переселенців та одружився з донькою вождя, успадкувавши посаду. Проте назвав своє ім’я — Іван Даценко. Отже, ми лише посилаємося на правдиву історію. Робимо переконливу версію, тому у фільмі наш герой матиме інше прізвище. Обираючи його, мені потрібно було погортати книжку «Козацтво України», перш ніж я натрапив на чудовий варіант — Іван Додока.
А у фіналі стрічки наш герой скликає плем’я на толоку. Чому саме так? Бо це своєрідний місточок до фільму, сюжет якого випливає з творів Тараса Шевченка: «У тієї Катерини хата на помості». Маю намір екранізувати Великого Кобзаря. За всю історію українського кіно знято «Наймичку», «Назара Стодолю», «Кавказ»... І все це у 60-х роках минулого століття. За наших часів створено «Капітаншу», але хто її бачив? Екранізацію Шевченка «пробиваю» 12 років!
— Отже, для Вас є звичними довгі дистанції?
— Так. Зараз вся наша група не одержує жодної копійки. Кріпацька залежність. Я багато разів звертався до міністерства. Там немає грошей, які, у свою чергу, не виділяє уряд, в результаті — заручником стає фільм. А п’ять мільйонів гривень на всю кіногалузь — це взагалі вбивство при свідках. Потрібен герой, який відповідав би за політику в галузі культури, кіно і зміг би цю ситуацію виправити.
Сьогодні Михайло Іллєнко далеко від України. Він подався з друзями у навколосвітню подорож. Вже позаду Босфор, Дарданелли, Егейське море, Афіни... Можливо, вдасться пану Михайлу зафільмувати кілька кадрів до «Тойхтопройшовкрізьвогонь». Нині вітрильник «Купава» рухається в напрямку Гібралтара. Михайлу Герасимовичу болить одне — в яку країну повернеться?
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:
- ОКСАНА ПЕТРУСЕНКО: ТРІУМФ І ТРАГЕДІЯ
назад »»»