ГАЛИНА ПАГУТЯК:«ХТО ВОЛОДІЄ МОВОЮ — ВОЛОДІЄ ВСІМ»
У письменниці з Дрогобиччини Галини Пагутяк є вже своя міфологічна репутація. Її називають то кішкою, то левицею. На це промовисто натякають пишна золота грива і незалежний характер.
Галину Пагутяк вважають автором із власним космосом і хаосом. Вона пише історичну, химерно-готичну прозу, має особливу містичну манеру письма і справляє враження письменника, якого вигаданий світ цікавить більше, ніж реальний.
Насправді всі її фантастичні сюжети і самоцвітні фрази проростають із ґрунту реальних подій, фольклору, етнознань, побуту і демонології рідних сіл Залокоть та Урож. Це стало для неї повітрям, землею, водою від діда-прадіда, а не «вичитаною ерудицією».
Назви її творів певною мірою говорять про світ, який вона досліджує,— «Діти», «Потрапити в сад», «Записки Білого Пташка», «Писар Східних Воріт Притулку», «Втеча звірів, або Новий Бестіарій», «Книгоноші з Королівства», «Мій Близький і Далекий Схід»...
У спілкуванні Галина Пагутяк теж містично-загадкова і напрочуд непокірливо-незалежна. Притому в цій незалежності нема й дрібки хамства-брутальності, а в її колючу інтелігентність вплетене тонке почуття гумору й сарказму. Якщо коротко, Пагутяк — це природність. Вона нікому себе не нав'язує і не зв'язується з тим, хто їй не до вподоби.
Інформаційним приводом для зустрічі було ніби те, що Галина Пагутяк стала лауреатом Шевченківської премії за роман «Слуга з Добромиля», а насправді на спілкування надихнула колоритна неординарність і талант беззахисної, але напрочуд міцної жінки, яка створила Королівство і Притулок, аби дати людям надію, що і для них є гідне місце на цьому світі.
— Пані Галино, Ви доволі критично висловлювались у пресі щодо «атмосфери» навколо Шевченківської премії. І ось Ви є її лауреатом. Сформулюйте, будь ласка, Ваше ставлення до найвищої відзнаки в Україні, зокрема, щодо її значення і тих негативів, які її оточують?
— Так, висловлювалась, і не лише я. Два роки тому, коли головою Шевченківського комітету був Роман Лубківський, двоє членів комітету використали службове становище. Це був ляпас усім платникам податків, а не лише номінантам. На такому рівні це більше впадає в око, ніж коли голова журі провінційної премії отримує її сам, або віддає дружині. А цього року таке вже трапилось, і буде ще не раз траплятись, доки в статутах премій не будуть прописані певні обмеження, що унеможливлять подібні ситуації. Тоді я писала, що не дозволю висувати себе на Шевченківську премію, доки там щось не зміниться. І воно змінилось. Не думаю, що нам — Михайлу Андрусяку, Дмитрові Іванову й мені — дали б цю премію, якби свого часу не виник рішучий спротив. Останніми роками влада дійсно не втручалася в присудження Шевченківської премії, але впливали інші, не менш огидні чинники: гроші, бізнес, шантаж. Громадськість не обдуриш, і принаймні цього разу невдоволених різко поменшало. Я добре пам'ятаю, як на конкурсі Бі-Бі-Сі один із членів журі назвав «Слугу з Добромиля» чтивом для підлітків. Утім, думка вченої ради Інституту літератури, що висунула твір на здобуття нагороди, більш важлива, ніж оцінка критика від маргінесу.
— Ваш погляд на доцільність літературної праці?
— Я не можу цього не робити. Саме цей принцип покладено в основу будь-якої творчості. Бо це дає мені втіху, підтримує мене, допомагає знайти споріднені душі. «Книга — дитя самотності й мовчання»,— писав Пруст. Коли пишеш, то закриваєшся, наче мушля; коли напишеш — відкриваєшся світові. Творять не тому, що це може виявитись комусь потрібним, а тому, що воно потрібне справді.
— Що є для Вас визначальним при виборі сюжету?
— Персонажі, звичайно. На їхні плечі лягає створення сюжету, а я йду слідом. Ніколи не знаю, чим усе скінчиться, хоча в останньому романі знала останнє слово: «Софія». А тема йде від моїх особистих зацікавлень, наприклад історією чи якоюсь ідеєю. Я пізнаю світ і пишу про свої враження від нього. Враження і уява — основні двигуни сюжету.
— На голому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто на Вас вплинув?
— Ніхто не впливав. Я дуже багато читала завжди і не думала ставати письменницею. Мені хотілось щось створювати. А це можливе, лише коли щось вмієш і маєш досвід. Коли в мене з'явився життєвий досвід і певні світоглядні принципи, я змогла писати по-справжньому: не на життя, а на смерть. Творчість — це дуже серйозно. Навіть маленьку статтю я пишу так, ніби це висока література. Ненавиджу халтуру.
— Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на Вашу творчість?
— Коли ще не було комп'ютера й Інтернету, я надсилала свої рукописи друзям. Як правило, люди реагують тільки на опублікований твір. У них немає власної думки. Це колись мене страшенно засмучувало. Тепер я обираю перших читачів так само прискіпливо, як друзів — за допомогою інтуїції. Часом боїшся першої реакції. Мій останній роман — дуже складний, і я вже готуюся до самооборони. Втім, краще залишатись при своїй думці, аніж перейматись чужими. У житті часто відчуваєш, що саме ти маєш рацію, а не хтось інший. Минає час, і ти в цьому переконуєшся. Аби тільки не було запізно.
— Стосунки між письменником і видавцем бувають різні. Певно, що видавець роману «Слуга з Добромиля», крім усього, ще й шанувальник Вашої творчості. Відчувається його містична присутність у творі, а не тільки в дбайливих примітках, які проясняють для читача інших регіонів мову, щоб не порушити її плин. Відкриєте цю таємницю?
— Стосунки з видавцем «Слуги з Добромиля» у нас просто прекрасні. Марина Гримич — людина, яка одразу оцінила можливості роману. Вона сказала: «Тебе будуть найбільше читати в Україні». Я скептично тоді скривилась, бо у наші часи лише безсоромний піар найчастіше призводить до успіху. Але жодного піару «Слуга...» не потребував. Книжки ще не було в продажу, а люди вже робили собі ксерокопії роману. Потім його купували цілими пакунками, передавали заробітчанам до Італії. Не тому, що твір про Добромиль, а тому, що він про безмежну відданість і безкорисливість. Я вже не раз говорила, що ідею написати роман мені подав Мирон Іваник, справжній, а не липовий патріот Бескидів. Ну, а примітки писала мій редактор Олександра Чаус, яка народилась на Самбірщині й чудово знає наш діалект.
— «Не треба перебирати, а спробувати жити між різних людей так, як велить мені серце», — сказано на стор. 145. Такого висновку дійшов слуга. Як Вам вдається жити між різних людей сьогодні? Чи бувало таке, що через нерозуміння сварилися з друзями, а всепрощенням обертали собі на друзів колишніх ворогів?
— О, я завжди можу піти від того, хто повівся зі мною негідно. Намагаюсь не зв'язувати себе з людьми корисливими стосунками. Якщо хтось вчинив тобі добре, ти не повинен відкупатися від нього подарунками, а маєш бути готовим стати колись у пригоді. У стосунках із людьми я керуюся серцем, тому в мене небагато ворогів явних, але приховані існують. Вони — якраз найгірші. Бувало, люди відчували до мене страшну неприязнь, але, порозмовлявши зі мною, ставали прихильними, бо бачили, що я зовсім не таке чудовисько, як про мене розповідають. Мені здається, що я просто вмерла б, якби мала цілком ділові стосунки з людьми. Навіть такі намагаюсь зробити людянішими. «Не можна збільшувати зло у світі»,— казав Сковорода. Одна крапля — і світ затоплює повінь ненависті. Але всепрощенство — це лицемірство. Є люди, яким я ніколи не пробачу того, що вони вчинили зі мною чи з кимось. Просто поставлю між нами стіну.
— Таїна творчості в кожного справжнього письменника виявляється по-різному. Скажімо, перед Булгаковим ніби відкривався маленький театр, а тоді вже починали діяти персонажі. Чи могли б Ви назвати архітектуру Добромиля опосередкованим співавтором роману?
— Пейзаж формує історію. Французькі прихильники школи «Аннали» вважають, що історію можна реконструювати за допомогою лише краєвиду. Історія України пов'язана з її географією. Тому, маючи загалом небагато знань про цю місцевість, я ходила по Добромилі, Спасі, Лаврові сама, ні в кого ні про що не питала, аж поки не побачила сцену для дійства. Це були краєвиди. Духи Добромиля спершу жартували зі мною, а потім почали допомагати. Окрім реконструкції історії ще треба мати й історичне чуття. Тарас Шевченко мав дивовижне відчуття історії, яке ми досі не здатні повністю осягнути. Він так само відновлював історію з пейзажу.
— Примарні часові перетинки, які зникають у романі «Слуга з Добромиля», навряд чи є літературним прийомом. Чи можете Ви згадати, коли насправді вперше перемістилися в часі? Де це було? У тому краї, який описуєте? Чи в Добромилі вони просто тонші й непомітні?
— Це спершу був прийом, не більше, а потім мене понесло кудись вітром історії, і я відчула, як це чудово. Насправді в мені стала прокидатись генетична пам'ять, бо Добромильщина пов'язана з моїм родом. Отже, містечко, коли я їхала туди вперше, не могло мене розчарувати. Я вбирала очима кожну травинку й листочок, кожну цеглинку. Мені допомогло негативне ставлення до костюмованих та ідеологічних історичних романів. Я мусила знайти свою стежку, і я її знайшла доволі легко, залучивши до написання пані Фантазію, що була просто шаленою.
— Як Ви гадаєте, чи не почнеться туристичне паломництво в ті описувані Вами краї? І чи звичайна незаможна людина може собі дозволити мандрівку в Добромиль? Чи є де зупинитися там і прожити заново справді кінематографічний роман «Слуга з Добромиля»? А може, секрет успіху в соляних копальнях, які дають силу мудрості обраним?
— У місті Добромилі немає музею, є лише зародок книгарні. Щоб придбати мою книгу, спершу люди посилали гінців до Львова, доки місцеві підприємці не зрозуміли, що книга може заробити для них гроші. І добре, що так. Чомусь на Дрогобиччині досі ніхто не надумав розповсюдити «Захід сонця в Урожі» чи «Урізьку готику». Навіть книгарні воліють продавати книги Ірени Карпи і Любка Дереша, позаяк Галина Пагутяк не належить до цих визнаних майстрів слова. Та й видавці мені казали, що остерігаються везти туди книги, бо не отримують потім ані грошей, ані книг. Рука мафії, одне слово.
Приїхати до Добромиля вельми просто. З залізничного вокзалу їде повно маршруток. Можна обернутися за один день. Є два готельчики в місті, недорогі, до речі. Я сама хотіла би колись провести там ніч. Гори, замок Гербуртів. Галина Вдовиченко надихнулась і написала про ці місця роман, справді гарний роман.
— Що можна від Вас очікувати в найближчій перспективі?
— Гадаю, неприємностей від мене не дочекаєтесь. Будуть нові книги. Вірний лицар нашої літератури Василь Габор видає збірку моєї малої прози. Роман «Зачаровані музиканти» знайшов свого видавця. Останній мій твір улітку опублікує журнал «Сучасність». А далі буде видно. Можливо, більше не писатиму романів і зміню своє життя.
— Пані Галино, чому сучасний письменник утратив роль володаря дум на відміну від попередніх століть?
— Світ змінився, став динамічнішим. Цивілізація добігає кінця. Шоу-бізнес знищив літературу, але бажання писати ніколи не згасне. Хіба що з кінцем світу. Я переконана, хто володіє мовою — володіє всім. І все залежить від того, як він користується цим знаряддям і з якою метою. Здається, людство вірить, що його реабілітує перед Всевишнім «Дон Кіхот», а тому можна особливо не перейматись станом сучасної літератури. Але Бог, як сказав Ейнштейн, «не грає в кості». За все це доведеться дорого заплатити прийдешнім поколінням.
— Чи може в сучасному світі, де все диктує комерція, література бути ідеологічною?
— А навіщо їй бути ідеологічною? Нехай вона буде мистецтвом слова, що змінює світ, і цього досить. І не пхається до політики чи бізнесу, чи до релігії, бо на цьому «погоріло» повно письменників. Хтось завершив своє творче життя, ставши нобелівським лауреатом, директором фонду чи отримавши ордена. Бідолахи. Безславний і ганебний кінець. А могли б ще бути повноцінними письменниками.
— Часто можна почути, що через несформованість української культурної традиції ми мляво розвиваємось як культурна нація. Чи є якісь інші причини?
— Може, я помиляюсь, але, незважаючи на всі страхіття історії та обірвавши культурну традицію, яка була в нас, піпл (я зумисне так називаю) здичавів ще більше. Усе висміяли, перевернули, вирубали сад і побігли за грантами від чужих держав, бо своя не хотіла давати так щедро, як раніше: пільги, дачі, посади. Витерти ноги об Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка — це робили всі, хто хотів. Як примітивно, так і вчено. Здається, тепер уже всі зрозуміли, що наробили, але тим, хто це робив, ніхто не повірить. Я особисто завжди трималася від кожної влади чи ідеології якнайдалі. Мені потрібна моя душа, я нікому її не віддам. Можливо, з цього варто було починати творення посттоталітарної культури.
— Що можете сказати про сучасний український націоналізм, який сповідує чимало українських письменників?
— Я за такий націоналізм, який у своїй любові обіймає весь світ. Усе, що дихає любов'ю до світу, прекрасне. Ненависть руйнує. Український націоналізме, не давай себе принизити й не принижуй інших, слухайся серця! Трохи дивно, еге ж? Мені не треба бити себе в груди й казати, що я українка. Я завжди була й буду нею, і хочу, щоб про мене говорили люди іншої національності: «Який чудовий народ ви, українці. Які прекрасні всі народи Землі».
— Як ставитеся до «спілчанства» в літературі?
— Нам не треба ні СПУ, ні АУП, а достатньо незалежної профспілки письменників, яка буде відстоювати їхні інтереси. Решта все прийде згодом.
— Як оцінюєте сучасну молоду літературу? Кого Вам цікаво читати? Можливо, Ви писали рецензії на якісь твори?
— Ви маєте на увазі те, що називають укрсучлітом? Чи тих талановитих авторів, які не мають змоги видатись, доки не стануть сателітами когось із розкручених письменників? Важко зберегти незворушність серед вакханалії напівграмотних скороспілок. Але як збережеш, то маєш змогу років через 30 стати тим, кого читають і будуть читати. Я знаю кількох серйозних молодих авторів, і намагатимусь допомогти їм, чим можу. Але за певних умов. Вони повинні думати про те, як їм писати все краще й краще. І залишатись самими собою.
Хто сьогодні заслуговує на увагу? Я не буду навішувати ярлики. Гадаю, наші з Вами смаки збігаються. Доброго автора за кілометр помітиш. За ціле життя я написала дві рецензії. Обидві — російськомовним авторам. Ви спитаєте, чому російськомовним? А що їм робити, коли вони пишуть російською? Піти й повіситись, чи як? Нехай пишуть тією мовою, якою дихають і думають. Тоді це буде добра література.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»