ПОДВИГ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ВІДОБРАЖЕНО В ЕКСПОНАТАХ МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ
«НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941–1945 РОКІВ»
Зберігати вічно
У жовтні 1973 року тодішній перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький звернувся до ЦК КПРС з листом, в якому просив згоди на спорудження в Києві музею, який би став «центром патріотичного й інтернаціонального виховання трудящих, особливо молоді, на бойових і трудових традиціях радянського народу, де були б сконцентровані реліквії бойової і трудової слави радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни». Москва погодилася, і вже в березні 1974-го ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР ухвалили постанову про створення Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.
За справу взялись архітектори В. Єлізаров, Г. Кислий, М. Фещенко, а також скульптори В. Бородай, В. Вінайкін, Ф. Согоян. Не переповідатиму всі подробиці, пов’язані зі спорудженням величного пам’ятника, скажу лише, що на церемонію його відкриття 9 Травня 1981 року прибув сам Леонід Брежнєв — Генеральний секретар ЦК КПРС.
У червні 1996 року Указом Президента України Меморіальному комплексу надано статус Національного. Висота «Батьківщини-Матері», яка є тут головною скульптурою, сягає 102 метрів; вага сталевих каркасів, на яких вона стоїть, становить 400 т. На саму скульптуру накладено майже 30 км зварювальних швів. Щит у руках «матері» має ширину вісім і висоту — 13 метрів. Вага — близько 14 т. Меч важить 11 т.
Головна цінність комплексу — експозиції, що відображають героїчну і водночас трагічну історію українського народу в роки війни. Фонди містять майже 250 тис. експонатів основного зберігання і близько 50 тис. — допоміжного. Вони поділяються на речові, образотворчі, письмові та фотографічні. У світі немає подібного меморіалу. І не лише за площею, яку він займає, а й за кількістю та історичною цінністю предметів, які демонструються. За час, що минув з дня відкриття, в музеї побувало понад 20 мільйонів відвідувачів із майже 200 країн світу.
Наш рахунок війни
Коли знайомишся з експонатами меморіалу, серцем відчуваєш трагізм власного народу. Бо хіба можна спокійно дивитись на ті ж книги обліку померлих в’язнів концтабору «Грос-лазарет» (функціонував на Хмельниччині), в якому знайшли смерть понад 150 тис. військовополонених? Самі жертви розповідають про невільницьке життя, знущання, яких доводилось їм зазнати. Не залишать спокійними інші свідчення найтяжчих злодіянь поти людства: гільйотина з тюрми гестапо; машина, на якій кати дробили кістки вязнів Яновського табору смерті під Львовом; матеріали про військовополоненого Євгена Кобитнєва — в’язня концтабору «Хорольська яма» та багато інших.
Нагадаю, що в роки війни у полон потрапили (за даними німецьких джерел) майже шість мільйонів радянських солдатів та офіцерів. Із них понад три мільйони загинули у концтаборах і майже півтора мільйона було знищено на так званих фабриках смерті. Військовополонені перебували в нелюдських умовах. Наприклад, у «Грос-лазареті» люди отримували 200–250 гр ерзац-хліба та кілька літрів баланди на добу. На території табору не було жодної травинки — її поїли люди. Таке «харчування» призводило до дистрофії, тяжких захворювань, які найчастіше закінчувались смертю. Табір цей начебто був створений із метою лікування хворих бранців, але для цього не мав жодних умов. Там спалахували епідемії «пара-холери» — результат медичних випробувань нацистських ескулапів над людьми. Траплялись випадки, коли бранців живими закопували в землю.
Проте і в цих жахливих умовах люди не корилися ворогові. Про це свідчать документи, що знаходяться в музеї. З них можна довідатись, що в таборі діяли підпільні групи, організовувались втечі. Зокрема, 23 листопада 1943 року через проритий підкоп вдалося втекти 15 в’язням на чолі з Романом Лопухіним, які згодом стали бійцями партизанського загону. Є припущення, що саме вони й винесли з території книги обліку померлих. Завдяки колосальним зусиллям працівників меморіалу вдалося віднайти десятки родичів тих, хто закінчив свій земний шлях у «Грос-лазареті».
Чимало експонатів комплексу присвячено такій трагічній сторінці в історії українського народу, як вивезення людей на примусові роботи до Німеччини: понад два мільйони українців перетворили на безправних рабів. За свою каторжну працю вони отримували мінімальне харчування і перебували у значно гірших умовах, ніж робітники з інших країн.
«І де наш люд зараз не страждає, де його тільки нема... Де не глянь і куди не глянь, і все «ОСТ» — це нас тут позначили як овець, щоб не забрели, куди не треба»,— писала батькам Марія Єфименко з села Лехнівки, що на Київщині. Подібних листів — тисячі.
Земляки на фронтах
Більшість експонатів, розміщених в музеї, розповідають про героїзм українців і представників інших народів на фронтах та в тилу ворога.
Україна дала передовій понад шість мільйонів солдатів та офіцерів, які мужньо билися з ненависним ворогом. З 15 фронтів, які діяли в роки війни, вісьмома командували українці за походженням, а з-понад 11 тисяч Героїв Радянського Союзу кожен п’ятий був українцем. Із 115 осіб, яким це високе звання було присвоєно двічі, 32 — вихідці з України.
...У вересні 1941-го старший лейтенант Катерина Зеленко — заступник командира ескадрильї 135-го авіаційного полку на СУ-12 поверталася в розташування частини, коли її літак оточили німці. Зав’язався повітряний бій. Коли загинув штурман, а двигун загорівся, льотчиця пішла на таран: гвинтом своєї машини обрубала хвостові пристрої супротивника. Протаранений «мессер» упав на скошене поле, а слідом за ним і наш літак. Це був перший і єдиний в історії військової авіації таран, здійснений жінкою. Зеленко вижила. Коли вона повернулася в розташування полку, її представили до звання Героя Радянського Союзу. Та з якихось причин подання не дійшло до Москви...
...Іван Щербина воював на Північному Кавказі, форсував Дніпро, брав участь у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Батошанській, Яссько-Кишинівській, Дебреценській операціях. Навесні 1944-го, форсуючи Дністер під запеклим обстрілом супротивника, він керував переправою і забезпечував її прикриття. Коли склалася критична ситуація, Іван переправився через бурхливу річку і повів бійців в атаку.
«За вмілу організацію переправи і зразкове керівництво штабом, особисту відвагу і мужність товариш Щербина гідний присвоєння звання «Герой Радянського Союзу». Але відзнаки він тоді так і не отримав.
Справедливість перемогла: Катерині Зеленко, Іванові Щербині і ще чотирьом українським воїнам, які теж були представлені до звання Героя Радянського Союзу, але з різних причин не отримали його, в 1991 році було присвоєно це високе звання. Про їхній бойовий шлях розповідають документи, які зберігаються в одній із зал меморіального комплексу.
Чимало експонатів є унікальними. Наприклад, прапор, встановлений 26 квітня 1945 року над берлінським аеродромом «Темпельхоф»; особисті документи й речі маршалів Георгія Жукова, Костянтина Рокосовського, Івана Якубовського, генерала армії Миколи Ватутіна, повних кавалерів ордена Слави Івана Драченка, Михайла Кузнецова.
Працівники музею докладають чимало зусиль, щоб фонди поповнювалися новими експонатами. Наприклад, у 1987 році під час експедиції по місцях оборонних боїв неподалік села Вінницькі Стави, що на Київщині, були знайдені рештки літака ДБ-ЗФ 100-го дальнього бомбардувального полку 35-ї авіаційної дивізії. Дослідники встановили, що до складу екіпажу входили сержант С. Калінін та молодший сержант Г. Зацеркляний. Рідні майже півстоліття не знали про їхні долі.
Працівники меморіалу розшукали доньку генерал-полковника Миколи Кирпоноса, який загинув у 1941 році при обороні Києва. Вона передала до фондів особисті речі батька, фотографії, листи, які він писав з фронту.
Чимало документів, свідчень очевидців тих трагічних подій допомогли заповнити так звані білі плями історії Великої Вітчизняної.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ЯК Я СПРОБУВАВ ПРИПИНИТИ ВІЙНУ...
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»