ОЗБРОЮВАТИСЯ ЧИ НІ?
Найближчим часом Верховній Раді доведеться визначитися з приводу того, вносити чи не вносити до Закону України «Про міліцію» поправки, які стосуються надання дозволу на деякі види зброї. Не заглиблюючись у зміст законопроекту, спробуймо коротко охарактеризувати стан справ у цій сфері, оскільки новому керівництву країни теж доведеться визначитися: проводити чи не проводити в ній радикальні зміни.
Згідно зі ст. 27 Конституції України, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань, але погодьтесь, коли до вас чіпляються хулігани з ножами, захищатися від них голими руками не дуже весело. На цей випадок людство давно винайшло так званий цивільний пістолет, невеликий, компактний, який легко поміщається і в чоловічій кишені й дамській сумочці: не заважає в повсякденному житті, але може виручити в критичній ситуації. Винахід, що й казати, чудовий, але на наших українських теренах давно точиться дискусія з приводу того, чи варто давати громадянам право ним користуватися.
Аргумент «за» полягає в тому, що у багатьох розвинутих західних країнах населення має практично вільний доступ до вогнепальної зброї, проте злочинів із її застосуванням реєструють не більше, ніж у нас. Аргумент «проти» — у західних державах рідко, але трапляються масові вбивства у навчальних закладах, бо будь-який школяр після сварки з однокласниками має можливість принести до школи пістолет тата і стріляти з нього в усіх підряд. Саме це і є ложкою дьогтю, яка у громадській свідомості псує всі можливі вигоди від масового озброєння населення.
Отже, щодо вогнепальної зброї смертельної дії ситуація зрозуміла — не варто роздавати її людям. Зате зовсім не зрозуміла ситуація з гумовими кулями несмертельної дії. За інформацією управління дозвільної системи Департаменту громадської безпеки МВС, нині 146 тисяч громадян України є законними власниками 149 тисяч пристроїв для відстрілу гумових куль (зазвичай у формі пістолетів чи револьверів). Причому динаміка їхнього придбання значно знизилася. Навесні 2008 року, приміром, на 131 тисячу власників припадало 133 тис. стволів, тобто за два роки їхня кількість збільшилася на 10–12 відсотків. А до цього число тих і других щороку подвоювалося, а то й потроювалося.
Причина уповільнення темпів пояснюється просто: згідно з відомчими наказами МВС, право на придбання гумової зброї має вузьке коло осіб, серед яких — працівники міліції, суду, прокуратури та правоохоронних органів, військовослужбовці, журналісти, помічники народних депутатів, а ще члени громадських формувань, які беруть участь в охороні громадського порядку й державного кордону. Тож і вийшло, що всі представники перелічених категорій, котрі хотіли собі придбати пістолет, усі придбали, і на цьому резерви зростання вичерпалися.
Проте виникає логічне запитання: наскільки справедливим є такий розподіл громадян України на «обраних» і «простих»? Зверніть увагу: до числа перших не потрапили навіть співробітники приватних охоронних фірм, які, до речі, охороняють і банківські установи, котрі останнім часом надто часто почали зазнавати озброєних нападів грабіжників.
У суспільстві давно лунають заклики дозволити купувати зброю несмертельної дії всім, окрім психічно хворих, нарко- і алкозалежних, раніше судимих. На виконання цих побажань громадськості у Верховній Раді було зареєстровано не один десяток законопроектів. Два роки тому цю ідею підтримав навіть колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, від якого, власне, й залежало вирішення питання. Адже інструкцію щодо видання зброї нині затверджують не парламентським законом і не урядовою постановою, а лише наказом МВС. І міністру не було потреби оглядатися на когось «згори». Проте свою публічну обіцянку Юрій Віталійович не виконав — як пояснював потім, у цій справі він не зустрів ентузіазму з боку підлеглих, тому дав «задній хід».
Наразі Міністерство внутрішніх справ очолює нова команда, перед якою рано чи пізно постане те саме питання: давати чи не давати широкому колу громадян право на травматичну зброю. І в дискусії, що має невдовзі розгорітися, наш журналістський обов'язок: звернути увагу громадськості на один аспект проблеми, котрий, можливо, пояснює консервативність апарату МВС.
Серед обмеженого кола осіб, які мають право на придбання «гумової» зброї,— члени громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону. Простіше кажучи, нащадки колишніх добровільних народних дружин, діяльність яких упорядковано Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», ухваленим ще влітку 2000 року.
Зараз налічується 6720 таких загонів сприяння міліції, до яких входить 151 тисяча осіб. (Для порівняння: штатна кількість працівників міліції — 190 тисяч). Отже, ціла армія «народних дружинників», але ми чомусь не бачимо на вулицях міст і сіл людей з нарукавними пов'язками. Рідко ви їх побачите і в опорних пунктах міліції чи кабінетах дільничних. Якою мірою діяльність цих формувань має формальний характер — тема для іншого дослідження. Проте достеменно відомо, що потужні приватні охоронні фірми будь-що намагаються записати своїх працівників членами «народних дружин».
Їхній інтерес цілком зрозумілий. Крім того, що таке членство надає додаткові адміністративні права, воно ще й дає змогу на законних підставах володіти зброєю травматичної дії. Для керівників районних чи міських відділів міліції таке членство теж може бути вигідним. Формально «дружинники» мають патрулювати вулиці й ловити хуліганів, але фактично вони можуть цього не робити і мати гарні показники затримання правопорушників.
Як це робиться? Та дуже просто. Директор фірми виділяє начальникові райвідділу автомобіль з водієм, на якому їздять і ловлять бешкетників працівники міліції. А коли складають на них протоколи, то пишуть, що їх нібито затримали члени громадського формування.
А буває, що директор охоронної фірми взагалі не виділяє автомобіль, водія (у райвідділі цього добра й без нього вдосталь), зате дає міліції паливо або гроші на його придбання. На тих самих умовах: ми вам бензин — ви нам показники.
Така практика об'єктивно сприяє правоохоронним органам боротися зі злочинністю, а тому не може бути засуджена. Однак тримаючи в руках дозвільні механізми, органи внутрішніх справ мають важіль для отримання позабюджетних коштів. А дозволь зараз мати травматичну зброю усім — що тоді? Чи збільшиться кількість злочинів із її використанням, чи ні — невідомо. Зате хто тоді виділятиме райвідділам міліції автомобілі з водіями, паливо чи гроші? Тож саме в цьому секторі вузьковідомчих інтересів, напевно, криється консервативність позиції апарату МВС. І хотілося б, аби нове його керівництво зуміло піднятися над ними.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- СУТЕНЕРІВ — ЗА ҐРАТИ
- МЕТАЛОКРАДІЇ
назад »»»