МАНДРІВКА ЗА ЗНАННЯМИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Привіллям українського степу, гранітною набережною Санкт-Петербурга, куточками Київської лаври і Подолу не один рік ходив Григорій Сковорода — вчився у Могилянці, співав у царській капелі, збирав знання і прояснював у слові набіглі думки. Водночас назирав за горизонт, до університетів Європи, куди огурно прокладали шлях його товариші-спудеї з академії.
Студентська братія Києва вже знала, де й що шукати і знаходити: мистецтво — в Парижі, «гуманітарку» — в Орлеані, право — в Болоньї, «медичні припарки» — в Салерно. Кепсько одягнені, голодні, але веселі студенти Могилянки, як засвідчує рукопис, що зберігається у фондах Київської академічної бібліотеки, «відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти і задля науки не спинялися перед жодною небезпекою: з країни православної й уже такої, що увійшла до складу московської держави, яка ретельно оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, Парижа, Рима, ставали уніатами, навіть католиками, лишень отримати... доступ до джерел знання, «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину... й посідали скромні місця викладачів у тій самій монастирській колегії, де були учнями».
Шукав нагоду перейти Дуклянським перевалом до Словаччини, потрапити у вчене зарубіжжя і Григорій Сковорода. Як знайшов допитливий спудей свій шлях до європейської ученості, ми не раз обговорювали й простежували з відомим сковородознавцем, україномовним словацьким письменником Іваном Яцканином. Вели про це мову на його батьківщині в Пряшеві, а торік у Києві за «круглим столом» на тему «Наш сучасник Григорій Сковорода», котрий зібрав на творчу дискусію літераторів, учених, музейників. Так нам удалося відтворити маршрут подорожі Сковороди за кордон, його п'ятирічні студії в європейському вченому світі. Ось як це було...
Зустріч на Дуклі
Усе почалося з іменного указу Єлизавети Петрівни від 6 квітня 1745 року, яким імператриця призначила переяславського генерал-майора Федора Вишневського очільником комісії із закупівлі для царського двору в Угорщині знаменитих токайських вин. А в приписці до наказного листа зізналася: «А коли можливо, хоча б три антала (діжечка на 60 пляшок вина.— Авт.) поштою прислати, бо ж зробилась потреба, а ніде вишукати незмога, а я ж обійтися без оного не можу, що й вам відомо». Ох і любила її імператорська величність щодня перехилити келих-другий золотистого токайського!
Збираючи команду для подорожі до далекої Угорщини, генерал Федір Вишневський зважив на рекомендацію префекта Києво-Могилянської академії Мануїла Козачинського, який читав курс філософії й не цурався віршописання, узяти з собою Григорія Сковороду, бо кращого помічника в непростій роботі в чужій землі він не знайде, адже здібний спудей добре знає німецьку, грецьку і гебрейську мови, володіє латиною та й з правилами етикету обізнаний: перед цим два роки був у співочій капелі цариці Єлизавети в Петербурзі.
Наприкінці серпня 1745-го в яблуневу спасівську пору великий, добре налаштований обоз генерала Вишневського вирушив із Києва відомим на той час шляхом: на Львів — Пшеворськ — Жешув — Кросно. Вже на гребені Дуклянського перевалу неспішну валку з великою каретою четвериком попереду я зустрічав разом з письменником Іваном Яцканином, котрий сердечно привітав гостей-українців і запросив до Словацького краю.
Навколо квітла вмита теплими дощами зелена, лагідна словацька земля, і ми чемно відмовилися від запрошення високого сановника сісти до нього в простору, але задушливу карету. Вмостилися на широкій мажі, поверх пахучого сіна — й одразу до зацікавлених розпитувань. Дізналися, що їдуть з «комісією» генерал-майора Вишневського 34 чоловіки, удвічі більше, ніж визначалося указом імператриці. Серед них — два десятки драгунів із вахмістром (дороги серед гір, лісом глухі, небезпечні); священик і дячок із Переяслава; звичайно ж, писар; також син генерала поручик Гаврила та різна челядь. Київського студента Григорія ми впізнали одразу (хоч час нас розділяв величезний!) — жвавий юнак у припорошеній дорожній киреї не міг довго всидіти на хурі й розгонисто крокував обіч шляху трав'яним моріжком...
У Свиднику, колись великому селі із заїжджим гостинцем, а нині затишному й ладному містечку, нас зустріли уродженець села Красний Брід, письменник Михайло Шмайда і доглядач фондів свидницького Музею української культури, поет Степан Гостиняк. Вони одразу включилися в наші «сковородинські розшуки» й уточнили подальший дослідницький маршрут слідами студента Могилянки.
Звивистим шляхом через Чорну гору, село Куріпку, а далі Біловежу київська валка поволі, вже в призахідному сонці підтяглася до міста Бардієва, яке купчасто вмостилося в долині, де зливаються річки Топля і Лукавиця. Про славну історію Бардієва Григорій дізнався від генерала Вишневського, який бував тут, та зі старовинного середньовічного плану, копію якого ми бачили у Свидницькому музеї. Місто «законсервувалося» в середньовіччі, у замкненому прямокутнику будинків, упритул один до одного, з римсько-католицьким костелом на Раднічному наместі (Ратушному майдані).
Переночували — і з першим сонцем у дорогу. Хазяйновитий Федір Степанович поспішав до Токаю — якраз на початок виноробного періоду. Нетерпеливилося й Григорію: швидше прибути на місце, влаштуватись, обдивитись — і до звичних занять, книг, бібліотек Відня, Кошіце, Прешпорка (нинішньої Братислави).
Не затрималися із зупинкою у Пряшеві, що на угорському торговому тракту на Токай. У місті Григорій тільки й встиг оглянути (допоміг німець-настоятель) високі книжкові шафи бібліотеки костелу святого Микулаша, розшукував трактати відомого в Європі педагога й ученого Яна Коменського, розпитував про Яна Багера, Еліаша Ладиверя — фундаторів «пряшівської філософської школи». Звичайно, він приїде до Пряшева ще й з Токаю.
«Схизматик» не зрадив своєї віри
Помічено, що мандрівники прибувають на місце призначення ввечері. Коли зморені коні ступили на територію російської колонії в Токаї, протяжний дзвін православної церкви покликав на вечірню службу.
Позаду в Сковороди був місяць важкої дороги. Попереду — п'ять років науки в Європі. У Токайській долині «комісія» генерал-майора Вишневського облаштовувалася всерйоз і надовго (існувала вона понад півстоліття — до 1798 року). Єлизавета мислила широко, по-царському. «Старатися... в добрих місцях угорської землі,— вимагає імператриця своїм указом від Вишневського,— де народжується найкраще угорське вино, купувати сади виноградні, в яких можна б зробити вина до п'ятисот анталів кожної осені. І для роботи в тих садах, і збирання винограду, і вироблення вина мати з угорського народу майстрів і робітників найманих, у чому веліти навчатися і нашим людям, що послані з вами».
Робота кипіла зранку до вечора. Треба було закупити вино кращих сортів і переправити його в бочках через Польщу, а далі морем до Петербурга. У всіх цих клопотах Григорій був незамінним помічником. А особливо в поїздках сановного Федора Степановича до Будапешта і австро-угорської столиці Відня. Та згодом Григорій почав помічати, що йому не вистачає вранішнього дзвоника, як у Могилянці, лекцій професорів, диспутів у конгрегаційній залі. Він звертає свій погляд на навколишні міста, де є університети або академії, де читають лекції вчені, імена яких йому відомі ще з Києва.
Перший маршрут (і до того ж піший) проліг до міста Шарошпатак, що неподалік Токая, куди можна було дістатися за півдня виноградною долиною вздовж річки Бодрог. Григорій знав, що шукати в Шарошпатаку, або, як його називали, «Афінах на березі Бодрога». У місті діяв знаменитий реформаторський колегіум, де викладали латиною. Колегіум славився багатою бібліотекою, а в ній був предмет найпершої зацікавленості Сковороди — твори Яна Амоса Коменського.
Куди далі? Вабить словацька земля. Привітні добрі люди: словаки, українці. Мова близька до української. Отже, на Прешпорк, але дорогою до нього не обминути міста, назву якого вимовити непросто, бо в першому складі випала голосна літера — Трнава. У Трнавському університеті поважні отці-канонники й прелати одразу прийняли за рівного собі, бо ж з перших розмов-знайомств виявили в мові гостя і знання, і ерудицію, і вишуканість.
Університет належав до єзуїтського ордена, розумні отці-єзуїти були не проти прихилити до себе вченого «схизматика», а то й звабити його католицькою вірою. Проте для Сковороди існувала лише одна й головна віра: пізнання світу й людини в ньому. Він, погамувавши пізнавальну спрагу на лекціях, у диспутах із університетськими авторитетами, помандрував далі — тепер прямісінько на Прешпорк (Братиславу).
Кращого проводиря у розшуках «братиславського Сковороди», ніж патріарх словацької україністики Микулаш Неврлий, не знайти. Коло його літературознавчих інтересів найширше, охоплює десятки імен, дорогих серцю українця,— Шевченко, Франко, Рильський, Тичина, Довженко, Сосюра, Маланюк, Олесь — усіх не перелічити. На першому місці завжди був і лишається Григорій Сковорода. Микулаш Неврлий сказав мені: «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід. Недаремно його так вабило до Європи».
Наступного дня до нас долучився письменник Василь Дацей, за духом і характером нащадок Сковороди. Він знає, де бував Григорій у Братиславі. По обіді підвів мене до ошатного будинку, взявся за залізну клямку кованих дверей і сказав: «Цих високих дверей у науку Сковорода не міг обминути, не відчинити. Адже це — Academia Istropolitana, перша вища школа в Словаччині й Академія задунайських країн. Заснував її 1465 року Матей Карвін. Століттями громадилася багатюща бібліотека академії, і я певен,— усміхнувся Дацей,— що сьогодні, оце зараз ми вже не виманимо з неї Григорія на дружню вечерю у братиславській корчмі...».
А ми з Василем саме у затишній корчомці покружили винним келишком...
Навічна прописка в Братиславі
Заряджений «сковородинською розвідкою», я повернувся до Києва. А Іван Яцканин залишився зі Сковородою, продовжив з ним знаттєву подорож — Словаччиною пішки, а за її межами подумки. Григорія Сковороду вабила «німецька філософська школа», він студіював праці Г.-В. Ляйбніца, вивчав німецьку мову в Галле. Вичитана в сковородинському трактаті «Розмова п'яти подорожніх» репліка «Коли б у мене дім був, як у Венеції, а сад, як у Флоренції» навела Яцканина на думку, що український філософ побував на півночі Італії. Згодом знайшов підтвердження: Гесс де Кальве в «Украинском вестнике» за 1817 рік називає держави, де побував молодий допитливий українець: Польща, Чехія, Пруссія, Австрія, Німеччина, Італія. І додає: в Римі він оглянув «...тріумфальні ворота Траяна, обеліски на площі св. Петра, руїни Каральських бань».
Водночас із розширенням географічної території мандрівника за знаннями Іван Яцканин усе більше заглиблюється в духовний космос філософа: перекладає на словацьку мову трактати, пісні й байки Сковороди і публікує їх у періодиці, літературних збірниках. Багато років не сходить Григорій Сковорода як поет, філософ, як людина українського бароко, зі сторінок журналу «Дукля», котрий редагує Яцканин. Саме цей журнал першим надрукував мою подорожню повість про мандри Сковороди Словаччиною. Ця залюбленість Івана Яцканина в слово Сковороди, заглибленість у його думку не залишилися непоміченими. Український фонд культури і Національна спілка письменників України удостоїли його звання лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди.
Тож не випадково Іван Яцканин і Микулаш Неврлий поділилися зі мною думкою підтвердити й закріпити перебування Григорія Сковороди в Словаччині меморіальною дошкою, місце для якої ми втрьох шукали в історичному центрі Братислави. Слушна думка не розвіялась вітром. Виступаючи на засіданні київського «круглого столу», Іван Яцканин найперше сказав про те, що під час відзначення 280-річчя від дня народження українського філософа-гуманіста у столиці Словаччини Братиславі, на будинку на вулиці Панській, 26 було встановлено меморіальну дошку, якою студент Києво-Могилянської академії назавжди прописався не просто в місті, а й у вдячній словацькій свідомості. Саме так назвав письменник Іван Яцканин свій виступ на «круглому столі»: «Сковорода у словацькій свідомості».
Насамперед Іван Яцканин звернув свій дослідницький погляд на духовний підмурок поїздки Григорія Сковороди до Європи, до освітніх маршрутів, що їх наполегливо прокладали ще раніше, до чорнухинського мандрівника за знаннями. Наведені ним відомості й приклади вражають. Протягом ХVI– ХVIII cт. у європейських вищих школах пройшли курс навчання п'ять тисяч молодих людей з України, Білорусії й частково з Росії. Пунктуальні німці залишили для нас такий матрикул: у 1533–1549 роках у Віттенберзькому університеті студіювали 22 українці, а в наступні десятиліття студентський приплив з України до Західної Європи посилився.
Можна назвати десятки імен могилянців, котрі успішно торували шлях до закордонних навчальних студій. У Віттенберзькому університеті вчилися майбутні вчені й громадські діячі Мелетій Смотрицький і Феофан Прокопович, тут здобували знання Давид Нащинський і Сава Горголі з Ніжина, сини полкового обозного Ханенка. Ступінь доктора медицини отримав у Лейдені випускник Могилянки, уродженець села Чорногородка, що на Київщині, Петро Погорецький. Спочатку в Кільському, а потім у Лейденському університетах навчався син значкового товариша Лубенського полку, випускник київської академії Іван Полетика. У європейських університетах і академіях студіювали майбутні професори Могилянки: Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Г. Євлевич, Л. Баранович, С. Полоцький, В. Ясинський, С. Яворський та інші.
...Під час прогулянок Братиславою з Микулашем Неврлим та Іваном Яцканином я почув цікаві розповіді про посилення духовних, культурних зв'язків між Словаччиною й Україною у ХІХ ст. До словацької столиці вже після Григорія Сковороди приїздили Ізмаїл Срезневський, видавець збірників «Запорозька старовина», та Осип Бодянський, який видав «Наські українські казки». Стояв на братиславському березі Дунаю «буковинський соловій» Юрій Федькович, удивлявся у східний обрій, де бовваніли рідні Карпати, і декламував щемний вірш, що народжувався в ці хвилини:
У Прешпорку славнім жовняр
на варті стояв
І хвилі Дунаю, і землю слов'ян
споглядав:
«Зелена долино, ти кров'ю
слов'ян напилася,
Братів наших рідних слєзов
полилася,
Ти, Дунаю, крівцю братів
наших на хвилях несеш,
Коли ж ти, Дунаєчку, і кривду
з собою візьмеш?..»
Виступ Івана Яцканина на засіданні «круглого столу» в Києві відкрив нові, вже зарубіжні обрії сковородознавства, тож головний автор Великого проекту «Григорій Сковорода-300», харківський професор Іван Гришин запропонував йому взяти на себе координацію розвідок європейських маршрутів українського мислителя, одне слово, стати відповідальним секретарем Великого проекту за кордоном. Чи міг Іван Яцканин відмовитися від такої пропозиції? Запитання зайве. Вже сьогодні він міркує, як поїхати до Токаю, розшукати сліди Сковороди в Празі, організувати сковородинський «круглий стіл» у Братиславі...
Охоче і дружно допоможемо йому в цьому.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»