ПЕТРО МИРОНОВ: «ПЕРЕКРЕСЛІТЬ МІНУС — І ВІН СТАНЕ ПЛЮСОМ...»
Заслужений артист Росії Петро Миронов є одним із рідкісних прикладів акторів, які не на словах, а на ділі сповідують ідеї великого Станіславського. Такі, наприклад, як «немає маленьких ролей, а є маленькі актори», «справжній артист уміє тримати паузу» і найважливішу — «любіть не себе у мистецтві, а мистецтво в собі». Київського носія слов'янського театрального прізвища (родичем нікому з відомих московських Миронових він не доводиться) давно пізнали й полюбили глядачі.
Вони запам'ятали героїв, котрих актор утілює на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Серед них — Левін («Анна Кареніна»), Професор («Черга»), Граф Паріс («Ромео і Джульєтта»), Ведучий, Саймон Стимсон («Наше містечко»), Меф Поттер, Джеф Тетчер («Том Сойєр») та інші. Чимало ролей Петро зіграв і в кіно.
Та, гадаю, не помилюся, висловивши думку, що чи не найбільшу популярність принесли митцеві поетичні вечори та моновистави Театру Астрея, які впродовж багатьох років ішли на сцені Будинку актора. У них Петро Миронов був і режисером, і автором сценарію, і виконавцем (часто єдиним).
Останнього понеділка кожного місяця тут збиралися сотні шанувальників високого слова і вишуканого театру. Серед них було багато пенсіонерів, представників інших соціально незахищених верств населення, для яких ці вечори ставали неймовірною радістю від спілкування з прекрасним, за яке до того ж не треба платити. Тут панували неподільна єдність сцени і залу, одухотвореність та демократизм.
Однак, на жаль, таких див у нашій столиці дедалі меншає. У жовтні минулого року Петро Миронов сумно повідомив: з огляду на складне фінансове становище Будинку актора від нього тепер вимагають плати за оренду зали, а отже, надалі зустрічі з глядачем мали стати платними. Митець, певно, передчував, що його аудиторії квитки будуть не «по кишені». Так і сталося: перший платний концерт у Будинку актора завдав Петрові збитків: квитків реалізували на 500 грн, а вартість оренди — 1000 грн за вечір.
— Невже традиція Ваших літературно-театральних понеділків припиниться? — запитую в актора.
— Все в нашому світі взаємопов'язане, тому складне становище Будинку актора не могло не позначитися на тих, хто творить під його дахом. Та хоч би як склалася ситуація, я знайду місце для проведення вечорів. Не приховую, що відчуваю душевний біль — усе-таки 25 років співпрацював з Будинком актора, де кожен сантиметр сценічного майданчику був рідним. А ще неспокійне серце, бо весь час телефонують мої глядачі й запитують, де і коли можна мене подивитися. Та що не кажіть, а життя мудріше за нас. Тому, якщо щось відбувається й раптом завершується (люди в таких випадках гніваються: «чому?»), значить, так має бути. Значить, натомість виникне щось інше. Я дуже люблю стародавніх філософів і намагаюся по-філософському ставитися до подібних перипетій. Я ніколи не сиджу, склавши руки. Керуюсь одним із законів Петра Миронова (маю цілий особистий кодекс): якщо немає руху, почнеться падіння. Оновлюю наявні програми, створюю нові. Кожна моя прогулянка містом перетворюється на репетицію. Раніше перехожі, побачивши мене, виразно крутили біля скроні, а коли з'явилися мобільні телефони, стали думати, що я є володарем такого «чуда техніки» і розмовляю з кимось. А я спокійно йду і репетирую.
— Приємно зустріти, особливо в творчому середовищі, людину, яка не нарікає на долю. Мені як постійному глядачеві Ваших програм теж хочеться вірити, що неодноразово ще на них побуваю. Пригадую, як по кілька разів люди слухали у Вашому виконанні вечори поезії Блока, Ахматової та Гумільова, Єсеніна, Пушкіна, Фета, поетів Срібного століття. Відмінною рисою цих концертів-лекцій було те, що класики поставали перед нами не лише як непересічні постаті в літературі, а і як звичайні люди зі своїми сильними і слабкими сторонами. Небанальними, сповненими імпровізацій завжди були Ваші моновистави — «Сирано де Бержерак» Е. Ростана, гоголівський «Ревізор», «Сказ про Федота-стрельца, удалого молодца» Л. Філатова. До участі в них Ви залучали і глядачів. Де так якісно опанували інтерактивний театр?
— Це сталось у Тверському російському драматичному театрі. У нас була акторська студія, де я працював режисером. Ми ставили, розробляли вистави: брали один і той самий матеріал і втілювали як комедію, трагедію, драму. Коли актори отримували якусь роль, у них за плечима вже були зіграні Гамлет або Король Лір... Ми експериментували. Для мене вкрай важливим є співрозмовник. Іще перед вступом до театрального інституту, коли почув слово «монолог», довго не розумів, чому воно мене так дратує. А коли опанував професію, збагнув, що в нашому мистецтві завжди існує діалог, бо акторові відповідають очі глядачів. Творчий процес відбувається тільки за умови взаємного дихання сцени і залу. Глядач — колосальний партнер для мене, тому що він весь час різний: і тут уже я повинен бути в формі настільки, щоб мати в собі сили не лише донести матеріал до людей, а й знайти відповідь саме для сьогоднішнього глядача. А це відбувається далеко не завжди, адже всі ми — живі люди. Я не люблю проявів агресії щодо публіки, але декілька разів дозволяв собі виводити людей із зали: за мобільні дзвінки, розмови вголос.
— Постійні глядачі Ваших програм помітили, що Ви можете бути тривалий час толерантним і всіляко «обігрувати» дзвінки мобільних телефонів. Але не можна доводити Вас до певної «точки кипіння»...
— Так, і в одному з тих випадків, про які я кажу, на сцені грали п'ятеро акторів, а балакуча компанія в залі розмовляла. Я подивився на них раз — люди не зрозуміли, подивився вдруге — знову відсутність реакції. Тоді без жодного слова вивів їх, а вистава продовжилась. Я не «держиморда», та коли ображають мою святу справу, буваю здатний на кардинальні вчинки. Для мене не існує ранговості: якщо ти в залі — ти глядач, якщо на сцені — ти актор.
— Петре, однією з особливостей Вашої акторської школи, окрім суто фахових моментів, є своє сформоване ставлення до професії. Воно відчувається на сцені, в оповіданнях, есе, поезіях, що увійшли до Вашої книги «Преломление лучей». Де були закладені основи цієї позиції? Мабуть, також у Тверському театрі, який став Вашим першим сценічним колективом після закінчення московського ГІТІСа? У названій книзі присвятили йому чимало добрих слів.
— Я справді виніс з цього театру усвідомлення себе в професії. Колектив був сильний, актори чудові. До того ж мені пощастило працювати з надзвичайно цікавими режисерами, яких запрошували на постановки. У Тверському театрі я навчився долати себе на сцені. Зокрема, коли грав у виставі «Відпустка за пораненням», зачепився за сходи і впав, зламавши два ребра за сантиметр від хребта. Дикий біль, але я змусив себе піднятись і дограти виставу. Отримав лікарняний на місяць — ось такою пророчою стала назва постановки. До речі, одужавши, повернувся саме на цей, мабуть, символічний для мене спектакль. Робота у Тверському театрі загартувала мене, подарувала впевненість у силах і що найважливіше — сформувала розуміння власного місця у сценічному просторі.
— Мені здається не менш важливим і те, що, займаючись такою суєтною справою, Ви зберегли мудрість, розважливість і зрештою душу.
— У цьому мені допомогли три правила Петра Миронова: 1. Не шкодуй себе; 2. Не засуджуй інших; 3. Приймай із вдячністю все, що з тобою відбувається. На перелічених сентенціях базується закон: «Як зробити з негативу позитив? Виявляється, дуже просто. Треба перекреслити мінус, і він стане плюсом».
— Тепер повернімося до Вашої книги «Преломление лучей», що вийшла друком минулого року. Вона різнопланова: тут є автобіграфічна повість «Інтернат», вірші, короткі оповідання і зовсім блискавичні мініатюри, статті, есе. Як виник задум такого видання?
— Книга є різноманітною, тому що різний і я. Дякую долі за те, що я сьогодні і журналіст, і режисер, і якоюсь мірою письменник та поет. І все це помножене на акторство. Стрижень є, а відгалуження, як бачите, розмаїті. Хотілося створити книгу, котра відобразить мене багатоликого. Тому я з кількох попередніх літературних збірок включив у нове видання тільки те, що до вподоби мені сьогоднішньому. Хочу зізнатися, що маю всередині дуже суворого внутрішнього суддю, який усі похвали й компліменти ділить на 16. Отож, критерій один — соромно чи ні? За цю книгу мені не соромно.
— Ви людина, котра не боїться вдаватися до ризику, робити помилки і час від часу круто змінювати життя. Після доволі вдалого періоду, пов'язаного з роботою в Твері, Ви все ж повернулися в рідний Київ. Що спонукало до цього?
— Після інституту я поїхав до Твері, аби довідатись, який я актор. Дізнався. Та, пропрацювавши там шість років, раптом зрозумів, що не розвиваюся, а рухаюсь по колу. Тому, якраз напередодні Нового року, подав заяву про звільнення. Йшов у нікуди. Усі дивувалися: «Як то може бути? Грає разові вистави, ходить без грошей, але вільний та веселий». А я просто довіряв долі. Знав, що кудись вона виведе.
У Петербурзі мене хотіли взяти в два театри, але виникли проблеми: місто тоді було фактично закритим. Аби отримати роботу, потрібна була прописка. А її надавали лише якщо маєш запит із роботи. Я нарешті дістав такий запит, абсолютно «лівий». Залишалося обміняти тверську квартиру на пітерську. Та, як на лихо, будинок, де я жив у Твері, йшов на капремонт. Тож обмін зірвався. І я повернувся у Київ до мами.
Тут виступав де тільки міг — у театральних залах, у школах, у підземному переході на Майдані Незалежності, що в народі зветься «трубою». Одного казкового дня 1998 року мене побачив Едуард Маркович Митницький у виставі, де я грав чотири ролі. Він запросив мене до Театру драми і комедії на лівому березі. То був чи не єдиний випадок, коли актора зарахували без попереднього показу. Вважаю, що мені пощастило працювати в такому прекрасному творчому колективі. І знов-таки повторюю: все, що трапляється з нами в житті — на краще.
Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- АНДРУХОВИЧ ПРЕЗЕНТУЄ...
- «ВІДТОРГНЕННЯ» — ФАНТАСТИЧНА ПРИТЧА
назад »»»