ВОЛОДИМИР РУНЧАК: «Я МАЮ ТВОРИТИ, А НЕ ЗАЙМАТИСЯ ХОЛУЙСТВОМ»
Володимира Рунчака вважають яскравим українським композитором у Великій Британії, Німеччині, Хорватії, Угорщині, Чехії, Швейцарії, Франції, Росії... Тобто там, де часто влаштовують концерти сучасної музики і загал пристойно знається на творчості композиторів, які не пішли за вічну межу.
В Україні, де ставлення до своїх пророків неоднозначне, Володимира Рунчака добре знають колеги, а також прошарок вірних шанувальників. Замало! Бо це неймовірно цікавий митець: не просто епатажний, неординарний, а глибокий, своєрідний — по-справжньому талановитий. Так, він один із найбільш авангардних наших композиторів, але не належить до так званих какофоністів. Його твори несуть гармонію. Їх характеризує поєднання емоційності, точності форми, високої духовності, гумору та сучасних засобів виразності. Це портрети сучасного буття, які до того ж збирають наші розхристані душі докупи.
Володимир Рунчак є серцем і душею камерного ансамблю «Нова музика в Україні». Заснована ним однойменна концертна серія вилилась у сотні прем'єр і десять компакт-дисків (зрозуміло, їх могло бути набагато більше).
Рунчак диригує різними оркестрами та ансамблями в Україні і за кордоном.
Бажаний гість на престижних світових заходах, він влаштовує власний «Фестиваль музики композитора Володимира Рунчака».
Викладає в Національній музичній академії імені П. Чайковського.
Його музичне життя складалося непросто і парадоксально. Закінчивши Луцьке музичне училище в 1979 році, Рунчак вступив до Київської консерваторії як баяніст. Після двох років навчання подався ще й на композиторський факультет. На державний іспит з композиції подав Камерну симфонію № 1 пам'яті Б. Лятошинського (1985). Спочатку твір оцінили на «двійку», а потім ледве натягнули «трійку». Згодом Рунчак отримав три Grand Prix на міжнародних композиторських конкурсах. А для тих, хто розуміється на західних стандартах сучасної композиції, він є незаперечним авторитетом, що підтверджено багатьма рецензіями в зарубіжній пресі.
Епіграф до Другої симфонії Володимир Рунчак знайшов у творі Ф. Достоєвського «Сон смішної людини»: «Я бачив істину, і знаю, що люди можуть бути прекрасні і щасливі, не загубивши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу повірити в те, щоб зло було нормальним станом людей. Однак вони всі тільки над моєю вірою сміються. Але ж як мені не вірити? Я бачив істину, — не те, що винайшов розумом, а бачив, бачив її живий образ у такій наповненій цілості, що не можу повірити в те, щоб її не могло бути у людей...»
Така мотивація творчості, як на мене, заслуговує схвалення і поваги.
— Пане Володимире, у музику Ви входили як бунтар, сповідуючи незалежність, несхожість, авангардність. Які трансформації і деформації з Вами сталися за роки творчої праці?
— Гадаю, найкраще можуть оцінити мої дії, твори, слова, висновки ті, хто стежить за моєю творчістю. Та все ж відповім. Мені здається, що певною мірою я не змінив своїх переконань, які напрацьовував з раннього дитинства. Життя складалося непросто: батько дуже рано помер, мама — медсестра, мені треба було думати не тільки про заняття музикою. Тернистий початок підготував до складної життєвої дороги. Доля справжнього митця — це подолання труднощів, адже він часто конфліктує з суспільством, пропагуючи свої цінності. Його думки та переконання заважають стереотипам, які панують у сфері моральних, політичних, товариських, грошових відносин.
Коли я вступив до Спілки композиторів України, то одразу заявив, що композитори мають відмовитися від почесних звань, нагород і премій, оскільки не держава і колеги мають визначати рівень майстерності митця, а виконавці, слухачі, час, історія. Тим самим я зрікся наперед, на все життя, всіх регалій. І жити стало набагато легше. Я сконцентрував увагу тільки на творчості.
Дуже часто наші митці націлені на всілякі нагороди, буквально випрошують їх. П'ятнадцять років я працював у системі Спілки композиторів України (референтом, зав. творчими комісіями, відповідальним секретарем у КО НСК України) і, повірте мені, знаю про що кажу. Крізь мої руки проходила вся «макулатура» щодо нагородних справ, якими я мусив займатися, бо то була моя робота. Натомість для себе я раз і назавжди визначив ставлення до цього марнославства. Мені ніхто не закине, що я отримав звання заслуженого чи народного артиста, лауреата. Мало того, я просто насміхаюсь над цим, створюючи композиції на зразок «Дайте Шевченківську премію всім, хто хоче її мати» для двох саксофонів. Кілька разів цей твір виконувався під іншою назвою: «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну».
Я ніколи не зраджував свої професійні, естетичні ідеали, не писав халтур за гроші, як це роблять деякі мої колеги. Я їх не засуджую, це справа і вибір кожного. Зате мені нема потреби зрікатися жодного свого твору. Я не червонітиму, бо щось не те підписано моїм прізвищем, адже ніколи не потакав кон'юнктурі та конформізму. Якщо це не так, хай у мене кинуть камінь.
Я завжди хотів займатися тільки музикою. Створюю і доношу її до людей, диригую різними оркестрами і ансамблями, тим самим підносячи державу. І за це не вимагаю ніякої винагороди від неї. Відверто кажучи, практично 99% усього, що зроблено з однодумцями, втілено в життя без державної підтримки. За двадцять років діяльності ансамблю «Нова музика в Україні» на наших творах виросло практично покоління слухачів. У середньому ми щороку проводимо 25–30 ексклюзивних концертів в Україні. Відома фірма «Атлантік рекордз» випустила солідним накладом десять дисків, які можна купити в магазинах. Це велика справа, і ми нею пишаємося.
Хочу вірити, що і далі буду послідовним, не поступлюся своїми переконаннями. Втім, готовий вислухати критику і подякувати за неї.
— На Заході немає звань і нагород, але там є система грантів. В Україні композитор творить зазвичай ціною неймовірних зусиль, заробляючи на життя в суміжних професіях. Отже...
— Я засуджую холуйство, яке існує в нашій країні, незважаючи на те, що ситуація політично та ідеологічно змінилася порівняно з радянськими часами. Комуністи віддали владу, але залишили систему звань. Демократи навигадували ще й нові винагороди і регалії. До всього долучилася церква, хоча вона має займатися своїми справами, держава — своїми, а митці повинні творити.
Тому я підтримую західну модель існування музиканта, де панує система грантів. Я за приватні видавництва, які друкують твори композитора, отримуючи від цього свій відсоток. Вони рекламують, просувають митця і зацікавлені в тому, щоб його музика дійсно виконувалася, чого прагне, звісно, і він сам.
Переконувати владу або колег, що треба відмінити звання-подачки, я не буду. В мене просто немає часу. Однак і ставлення до цих питань міняти не збираюсь.
— Отже, Ваші зусилля спрямовані на написання музики, диригування, викладання, організацію фестивалів, пропагування творчості колег. Та це проходить повз увагу Міністерства культури, яке має фінансово підтримувати таку діяльність?
— Гадаю, на те, чим я займаюся, держава ніколи не дасть кошти. Комуністи не давали. Прийшли демократи, їм теж це не потрібно. Тепер справами заправляють колишні комсомольці.
Коли бачу, як випрошують кошти, скажімо, відомі творчі організації на кшталт Національної спілки композиторів України, Національної всеукраїнської музичної спілки, я розумію, що Міністерству культури майбутнє української музики не потрібне. Воно композиторську школу не підтримує в мінімально необхідному обсязі, тому для себе вирішив раз і назавжди: не мати жодних справ з Міністерством культури та його управліннями. Я не стою літерою «Г» і не випрошую у мінкультівців те, що вони мають робити за законом. Не бюрократи фінансують культуру, а держава. Але чиновники — це гребля, яка фільтрує-всмоктує фінанси. Вони свою роль у сфері державного будівництва культури розуміють, м'яко кажучи, неправильно.
Багато наших митців наївно сподіваються, що Міністерство культури їх підтримає. Майже скасовано державні замовлення на написання музичних творів і їхнє придбання. Все це передано до національних творчих колективів. А що, п'єси для фагота, струнного тріо чи новаторський твір, скажімо, для семи саксофонів не потрібні? Чому українські композитори мають писати тільки для симфонічного оркестру чи великого хору? Тільки через те, що ці колективи мають національний статус? Якщо це не розуміє чиновник Міністерства культури, то профілююча композиторська творча спілка мала б йому це пояснити, або ж ставити питання про фахову відповідність чиновника.
Я ж для себе вирішив: з рідною державою справи не мати. А от з культурними і дипломатичними представництвами інших країн, акредитованими в Україні, успішно співпрацюю. Вони підтримують наш ансамбль і концертну серію «Нова музика в Україні». Ми виконуємо музику цих держав і, звісно, твори українських композиторів. Відома фраза «Захід нам допоможе» у нашій ситуації, слава Богу, спрацьовує. Чи допоможе колись Україна — не знаю.
— Серед турбот які найсвіжіші здобутки гріють Вам серце, живлять оптимізмом? Пригадую, як один скульптор сказав: «Творчість — це боротьба з дискомфортом. Створив вдалий твір — і в душі на певний час оселяється комфорт».
— Музичні твори набувають сенсу тоді, коли або виконуються, або записані на диски, що продаються. А коли вони в нотах, це ще нічого не доводить. Я можу принести стос нот і сказати: «Ось бачите? Моя музика, зокрема симфонічні партитури», а ви подумаєте: «Ненормальний». Музика має виконуватись, романи — видаватися, картини — виставлятися, кінофільми — демонструватися.
Останнім часом мною створена оркестрова і ансамблева музика для сольних інструментів. На жаль, не писав для музичного театру та кінематографа. Це окреме велике питання. Наші театри економлять на музиці, а українського кінематографа й досі бракує. Тому пишу те, що може бути виконане.
Один із найсвіжіших симфонічних творів має назву: «forte\piano, Концерт для симфонічного оркестру без фортепіано». Він був замовлений оркестром із Мюнхена, тож у червні минулого року там відбулося три концерти. Я був присутній на прем'єрі, все пройшло добре. Твір також виконували кілька разів в Україні, зокрема в Одесі і Харкові (я диригував філармонійними оркестрами); його виконував Національний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка.
Порівняно недавно написав «Гімн усіх альтистів світу, ритуальний танець» для чотирьох альтів, який виконує квартет із Австрії. Зараз вони грають його в Іспанії. Тричі «Гімн...» презентували в Україні.
У Відні має відбутися прем'єра (у жовтні) твору, написаного для австрійського ансамблю «Ресконсил».
Найсвіжіший твір — «Гомо люденс, № 8» для туби. У мене є серія творів, які мають подібні назви, що означає: людина, яка грає. І грає не просто на інструменті, а складає мозаїку життя. Тобто, за письменником Германом Гессом, «грає в бісер».
Нещодавно написав опус для швейцарського колективу Ensemble fur Neue Musik Zurich. У березні відбулась прем'єра. У них ювілей, тридцять років ансамблю, тож композиторам, твори яких вони виконували раніше, були замовлені однохвилинні п'єси. Я, на жаль, не поїхав на це свято, бо мав інші справи.
А от фестиваль (4–11 квітня) у Швеції обов'язково відвідаю. Там має відбутися виконання чотирьох моїх саксофонних творів.
— З чого почалося диригування?
— Двадцять років тому, коли я працював у Київській організації Спілки композиторів України, був створений камерний оркестр, який я очолив. Ми переграли дуже багато музики, що не виконувалася доти в Україні. Основна причина — ідеологічна. Передусім заборонялося грати «західний авангард», хоча, власне, то вже була світова класика, але у нас вважалася чимось поганим. Не дозволялось виконувати чимало творів українських композиторів, які не були конформістськими.
Згодом камерний оркестр «Нова музика в Україні» плавно трансформувався в камерний ансамбль. Підстави, звісно, фінансові. Щоправда, ансамбль має певний плюс — мобільність. Можна їхати на гастролі з двома чи п'ятьма музикантами, отже, в цілому грати багато концертів.
Також я гастролюючий диригент і проводжу концерти з різними симфонічними і камерними оркестрами як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, в сезоні 2007–2008 був призначений головним запрошеним диригентом державного камерного оркестру Азербайджану імені Кара Караєва. Умови були створені прекрасні. Я не мусив сидіти в Баку, приїжджав тільки на свої концерти.
Пізніше я неодноразово їздив туди диригувати, в тому числі й симфонічним державним оркестром. Тепер підписав контракт на сезон 2010–2011. Мене знову запросили на цю посаду. Маю провести десять концертів, зараз формую програми.
В Україні здебільшого займаюсь виконанням сучасної музики українських і зарубіжних композиторів, хоча за потреби виконую також і класику. Нема жодних заперечень, просто її грають набагато більше, ніж сучасну музику. Гадаю, це не дуже коректно щодо сучасних авторів. Їхні твори також треба виконувати. Якщо я можу бути корисним своїм колегам, то я це намагаюсь робити.
— Чи виникав у Вас задум піти на співпрацю з джазовими виконавцями та фестивалями? Ваша музика, як на мене, в джаз вписується. Було б цікаво почути Ваші твори, наприклад, на фестивалі «Jazz in Kiev», які проводить Олексій Коган.
— Суто джазових творів у мене немає, але елементи джазу, фольку, колажу всіляких інших впливів, напевно, можна знайти. І я до цього абсолютно нормально ставлюся. Олексія Когана я знаю давно, слухаю його передачі на радіо «Ера», дуже ціную як музичного журналіста і організатора джазового руху в Україні. Було б цікаво вийти на співпрацю з ним.
Мені здається, що нині в мистецтві все найцікавіше може з'явитися на грані, на перехрестях, на межі жанрів, естетик, стилістик і навіть на стиках взаємно відштовхуючих речей синкретичного плану. Найкраще це було б втілити в музичному театрі. Але переконаний, що сучасне оперне мистецтво і музично-театральна сцена (звісно, не концертна) до цього в Україні не готові. Я не знаю, хто міг би співати і поставити подібні спектаклі. В Національній опері, коли я, бува, розмовляю з колегами, кажуть: «Дайте нам шедеври». Мене це дивує, я тоді хочу спитати: «А хто ж із вас Караян, Тосканіні? Хто на такому рівні продиригує? Хто так зрежисує? Хто заплатить так, як платили класикам? І де наші зірки, котрі здатні заспівати не хрестоматійну італійську арію, а те непередбачуване, що композитор напише?» Отже, вважаю, що в сценічному мистецтві у нас величезні прогалини. Перспектив на швидке одужання я не бачу, але консолідація, співпраця музикантів різних жанрів — це найкраще поле для плідних експериментів.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»