«МИТЕЦЬ УНИКАЄ ДИКТАТУ Й ІНШИХ ОЧИЩУЄ, ЛІКУЄ, ВИЗВОЛЯЄ»
Сьогодні маємо зустрітися з вельми цікавими представниками мистецької родини Кубаїв — пані Людмилою та її сином Андрієм, які посміхаються зі світлини. За кадром залишилися голова сімейства майстер художнього литва Василь Кубай і донька-філолог Ольга, оскільки приводом для зустрічі стала спільна виставка мами й сина в Українському фонді культури, де на два тижні піднесено засяяв барвами величний Золотий зал.
Усі ми дедалі більше відчуваємо потребу в захисті душі й тіла в нашому урбанізованому середовищі. Аж ось з'явилась можливість зануритись у особливий світ добра і любові, у природність, дитинство, торкнутися першоджерел. Чистотою-життям просочені дерева, озера, небеса, люди, квіти, птахи...
Народно-декоративна, реалістично-імпресіоністична Людмила Кубай має потужне підґрунтя — у її біографії були надзвичайно мальовничі Львівщина, Тернопілля, Чернівецька область. Київ остаточно сформував її світогляд.
Народний артист України, дійсний член Академії мистецтв України Михайло Чембержі, здається, висловився найвлучніше: «Її роботи — це сни і реалії. Те, що з нею було, і те, де вона ще хоче побувати — від одинокої квітучої грушки у сфері великого міста до золотої хмаринки на карпатських полонинах. Людмила Кубай, сповідуючи філософію екології душі, єднання з природою, бажання відчувати повну гармонію зі Всесвітом, безкінечно вивчаючи при цьому глибини власної сутності,— учасниця провідних бієнале з важливих тем, що постають перед людством».
Її картини — це магічні натяки: бережімо природу, інакше зіллємося зі сміттям, брудом, небуттям. Вона ніби закликає: йдемо до витоків, бо в них сила наших сердець. У її творах — чарівність української пісні, наших казок і свят, а цикл «Пори року» — метафорична хода людини по життю. Додамо, що Людмила Кубай не тільки живописець. Вона універсальна, ренесансна людина: майстриня з вишивання, створення гобеленів, батику, декоративної пластики, до того ж викладач у Київській дитячій Академії мистецтв.
Із потужного материнського фарватеру вибирається на власний мистецький простір тридцятирічний Андрій Кубай, випускник Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука. Дитя мегаполісу, він усіма силами прагне природи, яка здатна зберегти душу. В певних творах Андрія спостережливий глядач може побачити містичність («Янгол-хоронитель», «Преображення»), імпресіонізм («Море», «Вечір») і реалізм («Різнотрав'я», «Півонії»), декоративність («Майори», «Мальви»). Схвалення викликає його тяжіння до релігійної тематики. Андрій торує свій шлях, напрям якого викликає надію — він до любові.
Недарма кажуть, що твори художника — це портрети його душі. Щасливий той, хто відображає її максимально правдиво, шар за шаром знімаючи наслідування, імітації, омани, упередження, злість, сміття. Світ людей потребує світла. Кубаї викрешують його у своїх серцях і дарують. Їх вже ніщо не зверне з цього шляху. Тож, дай Боже, щоб той, хто заблукав, побачив їхнє світло.
— Пані Людмило, на Ваших картинах земля просотана небесами. І вона напрочуд українська за колористикою, деталями, вигинами дерев і звивами річок. Напевно, це обумовлено Вашими коренями?
— Я народилася в Самборі на Львівщині. Трирічною з батьками переїхала до Бучачу (о незабутні пагорби й річка!) на Тернопіллі. Там пройшло моє дитинство та юність. У шістнадцять років поїхала навчатись у Вижницьке училище прикладного мистецтва. Після того лише в гості приїжджала до батьків. Навчалася чотири роки.
— Вижниця — легендарне музичне містечко, де народився знаменитий ансамбль «Смерічка», очолюваний Левком Дудківським. Він згуртував нікому тоді не відомих Софію Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука. А який має вигляд Вижниця?
— Вона розташована в напрочуд мальовничій місцевості: гори, ліс, полонини. Місто зусібіч оточене Національним природним парком «Вижницький», який багатий на пам'ятки природи: печера Довбуша, скелі Протятого каміння та Соколине око, численні водоспади на річці Виженка, джерела мінеральних вод.
Дуже красиво, коли змінюються пори року. Мабуть, ця тема в моїй душі. Зміни в природі схожі на людське життя. Мені захотілось у своїх роботах проявити невидиме, намалювати весну, літо, осінь, зиму так, щоб вони були схожі на людину.
— Тепер зрозуміло, чому Ваші картини не урбаністичні, не київські. На них буяє природа, колядують діти, цвітуть вишні та соняхи...
— Справді, мої роботи не міські за тематикою, з присмаком народного стилю, краєвидні, так би мовити. На моє світосприйняття та творчість вплинула участь у народному самодіяльному ансамблі «Смеречина», художнім керівником якого, до речі, спочатку був Василь Зінкевич. Ми їздили Україною, виступали в народних костюмах. Відтоді в мене любов і пошана до народного вбрання, яке я вивчаю.
— Бачите як: Ротару, Зінкевич, Яремчук — згуртувались у «Смерічці», а Ви танцювали в «Смеречині». Тому, певно, і вийшли у великі люди.
— Авжеж (сміється). Коли все сповнене поезії, неможливо не співати, не танцювати, не малювати.
— Яку ще освіту здобули?
— Навчалась у Москві в Народному заочному університеті мистецтв. Завдання відправляла бандеролями, отримувала рецензії. Три курси провчилася, та народився Андрійко, року не вистачило для отримання диплома. Згодом, коли діти підросли, надолужила — закінчила Київський університет культури і мистецтв за спеціальністю «Менеджер модельного бізнесу». Це вельми різнопланова освіта. Було дуже багато предметів: від історії мистецтв, костюма, моделювання одягу, до макро- і мікроекономіки. Проте все стало в пригоді.
— У Дитячій академії мистецтв навчаєте дітей якого віку?
— З шести до одинадцяти років. Викладаю живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Ми опрацьовуємо чимало тем, присвячених народним традиціям, зокрема малюємо свята, образи пісень. Спочатку прослуховуємо музичний матеріал, розбираємо, яка в кожному творі історія. Дітки фантазують, виконують роботи, які дуже подобаються всім, адже Академію відвідує багато різних людей.
— Ви навчаєте діток, «ставите» руку й око. А вони Вам щось підказують? Звісно, я не маю на увазі словесні поради. Скажімо, Ви подивилися дитячий малюнок і збагнули: «Яка цікава ідея, як оригінально зображено!» Й асоціації починають виводити на якісь сюжетні ходи, деталі, композиції...
— Поки що ні, я ж даю дітям початкову школу. Надихаю, спонукаю, допомагаю, приділяючи багато уваги законам композиції, кольорознавства. Розвиваю фантазію. Ми чимало малюємо, зокрема фантастично-декоративного: тварин, риб, пташок, метеликів.
— А чи малюють діти замість риб і пташок якихось чудовиськ? Адже вони дивляться телевізор, який щодня показує «ужастики».
— Якось мене викликали на заміну: захворів учитель скульптури. Приходжу до підготовчої групи чотирирічних малюків, у нас і такі є, дивлюсь, які ескізи вони намалювали, щоб далі ліпити з пластиліну. Питаю у хлопчика: «Що це в тебе таке?» Відповідає: «Супеймойстрік». Не можу зрозуміти, перепитую, врешті здогадуюсь: «Супермонстрик». Другого запитую: «А в тебе що?» — «Гірка-чудовисько». У третього також якась потвора. Тільки одна дівчинка намалювала тваринку, яку можна побачити в природі. Довго довелось їх відмовляти, щоб вони цих монстрів не малювали й не ліпили.
— От вам і вплив середовища. Можна намалювати ласкаве сонечко, а можна дракона, який це сонце жере. Цікаво дізнатися, що переважує у психології сучасних діточок: негатив чи позитив? До чого врешті вони приходять на уроках?
— Здебільшого діти в цьому віці добрі й чисті. Звичайно, є «важкі». Дехто, напевно, вдома «прилипає» до телевізора, дивиться агресивні мультики. Звідти й некерована поведінка.
Та, слава Богу, більшість дітей чудові. Батьки ними займаються, контролюють. Малюки читають і дивляться те, що виховує любов і доброту, а не породжує агресію. Взагалі-то нечасто трапляється, щоб хтось малював монстрів. У нас, до речі, все починається з ескізів до заданої теми, створюємо кілька варіантів, потім учитель обирає найкращий. Тоді дитина підшукує колористику. От ви запитували, чи не підказують щось мені вихованці. Почуття кольору в дітей розвинене від природи, в одних більше, в інших менше. Іноді дитина у шість років так красиво, гармонійно підбирає кольори, що мене це захоплює та вражає.
— Чи не зі своїх вихованців Ви змальовували дітей для Ваших різдвяних картин?
— Певно, я їхні зовнішності акумулюю. Бувають і конкретні прототипи. Один неслухняний непосидючий хлопчик, коли посміхався, вражав цікавою щирою посмішкою. Щоб себе трошки заспокоїти, я намалювала дружній шарж. Дивлюся — схоже, вловила. Потім я цю посмішку перенесла на картину. Звичайно, працюючи з дітьми, вивчаю їхню міміку, вирази облич. Це допомагає у створенні картин. Діти всі дуже вродливі, бо мають чисті, щирі душі.
— Мабуть, Катерина Білокур і Марія Приймаченко овіяли Ваші картини своїми крилами, адже Ваша творчість також насичена духом народного малярства, яке найкраще відкриває і зображує душу рідної землі, суть українського характеру. Ще накладає відбиток робота з дітками. А вони — наївність, чистота, не- скаламучене джерельце.
— Якщо визначати жанрово, то мої картини — декоративний живопис, в якому присутній імпресіонізм (враження). Зупинюсь на своїй, певно, найхарактернішій серії «Пори року». Як вона з'явилась? Їхала в автобусі і побачила на склі візерунки, зроблені Дідом Морозом, себто фрагменти обличчя й руки якоїсь королеви. Вдома зробила ескіз, потім дофантазувала й у мене з'явилась... «Осінь». Поєднано три місяці: вересень — зелене листя; жовтень — жовтаво-багряне вбрання, листопад — листя опадає. Починаються сніг і дощ. Усе поступово переходить у зиму. Після того я збагнула, що напрошується серія. Намалювала «Весну», «Літо» і «Зиму».
В основу кожної композиції покладено три дерева, адже Бог триєдиний. Скажімо, «Весна»: два стовбури з обох боків, а посередині — розгалуження гілочок, також ніби крона, але разом з тим це символ-уособлення дівчини-весни. Три пташки прилетіли — березень, квітень, травень. З'являються бруньки на деревах, розквітають квіти, прокльовуються листочки... Отже, я показую весну як наречену, як відродження, як початок нового життя після зимового сну. І звісно, душа людська пробуджується від черствості, стає добрішою, красивішою. Якщо у жінки-осені свіча догоряє, ледь зігріваючи пальці, то в дівчини-весни вона яскраво сяє проліском. Картини «Літо» і «Зима» теж мають в основі триєдність і характерні стани природи, але, знову ж таки, несуть сяйво доброти — у соковитих ягодах вишень і блиску диво-сніжинки.
— Щоб відчути і відобразити народну серцевину, Ви, певно, вивчаєте фольклор, етнографію, «риєтесь» у книжках, альбомах, відвідуєте виставки, музеї, здійснюєте творчі поїздки?
— Так, має бути необхідний запас знань. Тож на даному етапі опрацьовую українські народні свята й пісні, настільною є література Скуратівського та Кара-Васильєвої. Все має збігатися: краєвид, вбрання, предмети. У мене є картина «Українська народна пісня». Аби її написати, я шукала літературу, вивчала детально костюми. В етнографічній оправі рельєфніше проступає сюжет, історія людини, пісні, життя, кохання, вдалого чи невдалого. Аби більш детально, влучно, правдиво зображувати побут, вбрання, звичаї, притаманні певним територіям, треба їх вивчати до найменшої дрібниці. Щоб вони відчувалися на картині на рівні духу, атмосфери, аури, що неможливо пояснити словами, але можна донести пензлем і фарбами.
— А тепер запитання до Вас, Андрію. Ви повторюєте доволі стандартний шлях багатьох українських керамістів: займаєтеся живописом. А це окремий світ, який потребує школи. Як поповнюєте фаховий багаж?
Андрій Кубай: — Я здобув ще одну вищу освіту: закінчив Київський славістичний університет за спеціальністю «Країнознавство». Щодо нестачі вмінь і розуміння образотворчого мистецтва, то, сподіваюсь, зможу розраховувати передусім на спілкування з художниками, які вже досягли високого рівня, зробили багато виставок, презентують себе на міжнародному ринку.
Кераміка залишається для мене живим дієво-корисним знанням. Я не забуваю її, навідуюсь у майстерню до друзів, інколи створюю художні речі, але здебільшого побутового, утилітарного значення. Ті ж горщики, вазочки, глечики, підлогові кашпо (лаштування для квітів), і взагалі все, що можна використати в домі, на дачі.
Мені здається, що найшвидшим, найпереконливішим і найбільш дохідливим методом донесення інформації, яка є в моїй голові та серці, є саме образотворче мистецтво, зокрема графіка та живопис. І в цій справі треба постійно й наполегливо вправлятися, аби досягти гідного рівня, бо існує велика конкуренція, адже живописців незрівнянно більше, ніж керамістів. Але я сподіваюсь знайти свою нішу, і на цьому шляху не збираюсь здаватися.
— Кожний життєвий виток породжує нові враження. А чи знайшли Ви свою тему на теперішньому етапі?
— Не стверджуватиму, що винайшов щось нове, про що можна крикнути. Я шукаю, я в процесі, але «позитивну жилу» відчув. Це особливо треба підтримувати і плекати в мегаполісах.
— Що саме?
— У мене, як і в кожного українця, має бути взаємозв'язок із природою. Це перше. Друге — є нагально необхідним пошук вищих матерій, тобто філософських, світоглядних речей. У цьому, мені здається, Київ якраз є тим величезним інформаційним котлом, в якому людина може їх знайти.
Та найголовніше — не загубити первозданний потяг до природи, любов до живого. В Києві це дуже складно, особливо людині, яка намагається черпати позитив саме зі споглядання природних явищ, бо в урбаністичному місті формуються свої демонічні потоки. Всотуючи інформацію мегаполіса, яка зомбує і диктує «правила гри», можна загубитися й забути, хто ти є, стати гвинтиком у системі. Але я намагаюсь знаходити позитив навіть серед залізобетонних коробок, адже ще лишаються два ботанічні сади, світанки та схід сонця, Дніпро... Треба вириватися в Карпати, до Криму, в інші оази, запасатися етюдами, щоб вистачило роботи до весни.
На жаль, життя українського художника надскладне. Чимало грошей доводиться витрачати на фарби, полотно, пензлі, багети тощо. Але, заради підтримування позитиву в собі і в соціумі, треба акумулювати його в картинах, влаштовувати виставки. Овчинка варта вичинки. Створення власного творчого світу, мистецтво — це засіб психологічної рівноваги, це противага негараздам, сатанізму, попсі. Донесення, впровадження, закріплення творів мистецтва в суспільстві це, напевно, і є основна місія художника.
Митець приводить людей до тями, сам уникає диктату й інших очищує, лікує, визволяє. Погодитись на меншу роль — означає бути звичайним ремісником-заробітчанином. Тут уже слід вибирати. Мрію малювати такі картини, з яких би людям посміхались вічні цінності — краса, віра, надія, любов...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»