ЧИ ПОТРІБНІ НАМ НОВІ ЛІТАКИ І ТАНКИ?..
Мій племінник змалечку дивував, ба навіть лякав батьків та рідню. Через неймовірну впертість він відмовлявся розмовляти до чотирьох років, а коли йому виповнилося п’ять під час материних напучувань-настанов категорично заявив: дітей слід виховувати до п’яти років, а потім їх можна лише перевиховувати, але з ним у них нічого не вийде. Власне, так і сталося... До всього мій племінник згодом виявився талановитим програмістом, широко знаним у вузькопрофесійних колах. Нещодавно його батько спересердя, коментуючи черговий обурливий, на його думку, вчинок сина, виголосив свій присуд: він справжня дитина індиго! Аби розібратися в цьому популярному нині соціальному явищі, ми звернулися до доктора медичних наук, професора кафедри психіатрії НМАПО імені П. Шупика Анатолія Чуприкова.
Світ озброюється
Наші парламентарі, оголошуючи про без'ядерний статус України, сподівалися, що їхній приклад наслідуватимуть інші країни світу. Та не так сталося, як гадалося: за майже 20 років, що минули відтоді, жодна держава не погодилась розстатися з ядерною зброєю. Більше того, Північна Корея та Іран усіляко намагаються поповнити так званий клуб ядерних країн, не боячись при цьому санкцій США та їхніх союзників. Утім, ітиметься не про проблеми, пов'язані з відмовою від ракет з ядерними боєголовками, про що ми нещодавно писали, а про звичайне озброєння.
Весь світ, у тому числі й країни так званого третього світу, тобто найбідніші, все більше й більше озброюється. Свідченням цього можуть бути дані різних впливових міжнародних організацій, зокрема Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру. За інформацією його фахівців, минулого року світовий ринок озброєнь установив черговий рекорд, досягнувши 1,500 трильйона американських доларів. Інакше кажучи, у 2009 році на кожного жителя планети Земля припадало понад 200 «зелених», так чи інакше пов'язаних з виробництвом продукції військового спрямування. А це означає, що ера міждержавних стосунків, коли все вирішуватиметься за принципами гуманності, не почалася і, схоже, почнеться нескоро.
Лідером за військовими витратами є, безумовно, США: оборонний бюджет цієї країни минулого року становив 607 млрд дол. Почесне друге місце посів Китай, витративши 84 млрд, третє — Франція — 65,7 млрд. Росія зайняла п'яте місце, асигнувавши на потреби оборони майже 59 млрд дол.
Утім, на США чи Францію нам рівнятись — з відомих причин — не варто. Натомість доцільно подивитись, як планують оборонні бюджети інші країни, які є не лише значно меншими за територією та чисельністю населення, а й не мають такого як у нас оборонно-промислового комплексу, що дозволяє налагодити випуск озброєнь і військової техніки, котрі відповідатимуть кращим світовим аналогам.
Наприклад Білорусь. Незважаючи на те, що при необхідності вона завжди може розраховувати на допомогу Росії, ця країна докладає чималих зусиль для того, щоб, як заявив її президент Олександр Лукашенко: «Ніхто не витирав об нас ноги, знаючи, що отримає по зубах». Для цього найближчим часом ракетні війська та артилерію планують перевести на сучасні зразки озброєння і техніки. Зокрема російський оперативно-тактичний комплекс «Іскандер», дальність стрільби якого сягає 300 кілометрів.
Білоруський парламент, зважаючи на зміни у світовій системі безпеки, що сталися останнім часом, вніс до чинного законодавства чимало поправок, спрямованих на покращення власної обороноздатності. Наприклад, у країні введено службу в резерві, до якої залучатимуть висококваліфікованих працівників державних підприємств, організацій та установ, а також діячів науки і культури. У Білорусі активно реалізується концепція територіальної оборони країни, в рамках якої створюють територіальні війська, які в найближчій перспективі мають стати основним компонентом сухопутних. Створення цих військ, на думку міністра оборони Мальцева, під час бойових дій звільнить регулярну армію від багатьох не властивих їй функцій. Наприклад, охорони тилових об'єктів, комунікаційних вузлів і мостів, ліквідації наслідків можливого застосування противником зброї масового ураження.
Збройні сили Польщі, як і України, зазнають кардинального скорочення. Якщо п'ять років тому їхня чисельність становила близько 220 тис. чоловік, то наразі — 150 тис. При цьому основний акцент робиться не на кількісні показники, а на якісні. Так, витрати на одного солдата-професіонала становлять сьогодні понад 20 тисяч євро. До того ж у Війську Польському відбулася глибока модернізація тих зразків озброєнь і техніки, які дісталися йому у спадок від Варшавського договору. Поляки отримали і продовжують отримувати суттєву матеріально-технічну допомогу з-за кордону. Приміром, США поставили їм фрегати, Норвегія — підводні човни, Німеччина — танки, засоби зв'язку та захисту від зброї масового ураження. Проте наші сусіди не покладаються виключно на допомогу інших країн, все більше запроваджуючи на вітчизняних підприємствах виробництво військової техніки та озброєнь.
Не відстають від Польщі й інші країни. Румунія, Словаччина, Угорщина, незважаючи на фінансову кризу, яка теж «зачепила» їх, нарощують свій оборонний потенціал. І це при тому, що всі вони є членами НАТО і в разі необхідності можуть цілком розраховувати на військову допомогу Альянсу.
Сам на сам з проблемами
Україна, як відомо, не є членом жодного військового блоку. А це значить, що в разі військової загрози їй доведеться покладатися лише на власні сили і можливості, які, на превеликий жаль, сьогодні доволі обмежені. Водночас військові експерти кажуть, що, незважаючи на відмову від стратегічної та тактичної ядерної зброї, наша країна могла б бути лідером у Східній Європі за спроможністю відстоювати національні інтереси військовим шляхом. Адже ми успадкували майже мільйонне військове угрупуовання, десятки тисяч кращих у світі — за своїми тактико-технічними характеристиками — зразків озброєння і техніки. Наприклад, на початку 90-х років ми мали 1,5 тис. літаків, 13 тис. танків та інших бойових машин, десятки тисяч ракетно-артилерійських систем, які за своїми тактико-технічними характеристиками не лише не поступалися закордонним аналогам, а й перевершували їх.
Але в результаті реформ, інших організаційно-штатних заходів, які в багатьох випадках були недолугими, наша армія опинилася у вкрай скрутному становищі. Експерти кажуть, що вона наблизилася до критичної межі, переступивши яку не зможе виконати покладені на неї завдання з захисту суверенітету і територіальної цілісності країни. Можливо, жорстко сказано, але, на жаль, це є правдою. Щоб у цьому переконатися, достатньо поспілкуватись з простими офіцерами, які знають реальний стан справ. Адже сьогодні 90% озброєнь і техніки українського війська було вироблено ще за часів колишнього Союзу. А це значить, що вони і морально, і фізично застаріли, і їхнє використання не гарантує нам надійної обороноздатності та є небезпечним для особового складу, який їх експлуатує.
Україна, на відміну від сусідів, має прекрасні можливості для виробництва нових озброєнь і модернізації застарілих. Насамперед літаків. Адже Україні дістався могутній військово-промисловий комплекс, до складу якого входили сотні підприємств і на яких трудилися десятки тисяч висококваліфікованих інженерно-технічних працівників.
На жаль, недалекоглядна позиція політиків на початку 90-х років призвела до того, що левова частка з них, обтяжена хронічною невиплатою зарплатні, змушена була шукати кращого життя поза межами підприємств. Зокрема, багато хто перекваліфікувався на реалізаторів товарів ширвжитку на ринках, подався у заробітчани і гне спину за кордоном. А скільки підприємств, що випускали продукцію подвійного призначення, яку можна було використовувати як у військових, так і в мирних цілях, перейшли на випуск пателень і чайників? І все ж, незважаючи на всі намагання деяких «реформаторів» змінити ВПК України, його так і не вдалося остаточно знищити. Засвідчує це той факт, що лише протягом 2006–2008 років на озброєння війська України надійшли майже 50 нових зразків зброї і військової техніки. Зокрема цифрові автоматичні телефонні станції, полкові землерийні машини, автомобілі КРАЗ, рухома трикоординатна радіолокаційна станція кругового огляду «Пелікан», модернізовані радіолокаційні та тропосферні станції, а також станції перешкод.
Сьогодні державні випробування проходять військово-транспортний літак АН-70, бронетранспортер, бойова розвідувальна машина та інші зразки військової техніки. Окрім цього, в 2007–2008 роках вдалося створити базу для продовження термінів експлуатації військових літаків МіГ-29, Су-24, Су-25, а також модернізації ракетних комплексів С-300 і «Бук»-М1. Загалом, як стверджують експерти ринку озброєнь, Україна спроможна оснастити армію першокласними зразками бойової техніки й озброєння.
Переконливим свідченням може слугувати, наприклад, одна з останніх розробок Харківського автомобільного заводу ім. О. Морозова. На його конвеєрах завершили збирати перший випробувальний зразок бойової машини для ведення залпового вогню БМ-21К. Якщо порівнювати її з машиною БМ-21, яка знаходилась протягом багатьох років на озброєнні Радянської армії, то вона вигідно вирізняється від неї. Система залпового вогню базується на КРАЗі — автомобілі українського виробництва, потужність двигуна якого становить 240 кінських сил. При цьому збільшився і запас ходу, значно зросла прохідність в умовах бездоріжжя. Та найголовнішим є те, що дальність ураження цілей зросла з 20 кілометрів до 40, а точність ураження супротивника значною мірою досягається завдяки використанню супутникової системи спостереження і наведення на ціль.
Словом, після випробувань виробники готові приступити до серійного виробництва цієї грізної зброї. Та чи приступлять коли — невідомо. Адже, як завжди, все впирається в дефіцит коштів. Україна серед країн Європи, в тому числі і тих, що входили до соціалістичного табору, посідає одне з останніх місць щодо асигнувань на потреби оборони. Наприклад, якщо Польща, яка є членом Північноатлантичного блоку, виділяє на навчання й утримання одного військовослужбовця 11 тисяч євро, то Україна — менш ніж 5 тисяч. Словом, система, яка склалася з фінансуванням потреб українського війська, не дозволяє навіть на третину задовольняти його потреби у сучасному озброєнні, військовій техніці. Ми, на жаль, є лідерами за багатьма сумнівними рекордами. Зокрема, щодо фінансування власного війська. Нагадаю, що, згідно з чинним законодавством, на його потреби мають виділяти 3% від валового внутрішнього продукту. Але за 18 років ця норма закону жодного разу не була виконана. Наприклад, у 2008 році бюджет МО становив менш ніж 10 млрд грн, тобто 1,3% від ВВП. А минулого — він виявився ще скромнішим. І це при тому, що політики деяких країн-сусідів ледь не відкрито висловлюють територіальні претензії до України, а парламент сусідньої країни вніс до відповідного закону поправки, які дозволяють президенту використовувати — «для відстоювання національних інтересів» — збройні сили за межами власної країни. Для порівняння: оборонні витрати Республіки Польща складають 6% від ВВП, Туреччини, яка теж входить до НАТО,— 5%, а Росії — 7%.
Хронічне недофінансування українського війська роз'їдає нашу обороноздатність, оскільки з кожним роком все більше й більше літаків, танків стають непридатними для експлуатації. Наприклад, сьогодні вже майже 90% літаків та вертольотів неспроможні піднятися в небо і виконати відповідні завдання щодо захисту нашого повітряного простору, близько 70% кораблів і суден не можуть вийти у відкрите море для захисту морських рубежів держави, а майже 40% бронетанкової техніки й артилерійських систем теж не є готовими до використання за прямим призначенням.
Вкрай незадовільне фінансування армії призвело й до того, що останнім часом значно поріділи ряди військовослужбовців за контрактом. Бо хто ж буде служити за тисячу гривень, витримуючи щодня значні моральні й фізичні навантаження?
Добре пам'ятаю часи, коли поле називали академією солдата, маючи на увазі, що лише на полігоні, танкодромі можна навчитись як слід стріляти, водити бойові машини тощо. Сьогодні ж на українських полігонах тиша, яка зрідка порушується автоматними чергами і пострілами гармат. А все тому, що для проведення повноцінних навчань бракує коштів і тому танкісти, льотчики удосконалюють майстерність здебільшого на тренажерах. Та який, скажіть, тренажер, замінить льотчику небо?
Державна програма розвитку Збройних Сил України передбачала, що, починаючи з 2010 року, наша країна матиме професійну армію. Але з часом її реалізація була відтермінована до 2015 року. Та чи буде дотримано цього терміну — залежить від фінансування потреб українського війська. Якщо воно залишатиметься і надалі таким, про контрактну армію можна забути.
Перелік проблем Збройних Сил України, пов'язаних з вкрай обмеженим фінансуванням його потреб, можна продовжити. Але ж констатацією всім відомих фактів справі не зарадиш. Потрібні конкретні заходи, спрямовані на їхнє розв'язання. Хоча б часткове. Бо навіть зростання оборонного бюджету на кілька мільярдів дозволить підвищити бойову готовність тих же сил швидкого реагування — компоненти ЗС, які у випадку часу «Ч», мають захистити суверенітет і територіальну цілісність України.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»