ПОДВИГ РОЗВІДНИКА
Шановану фронтовиками бойову медаль «За відвагу» заснували в Радянському Союзі 1938 року. Втім, попри десятиліття, що відтоді збігли, вона й нині має особливу повагу в суспільстві, бо ця нагорода витримала іспит часом і війнами та стала свідченням того, що її кавалери — справді мужні люди. За статутом легендарну відзнаку носять поперед інших, не менш почесних. Пік нагородження нею прийшовся на роки Великої Вітчизняної війни. За особисту мужність та готовність до самопожертви заради Батьківщини тоді нагородили 4 млн 230 тис. бійців і командирів. Але не так багато сміливців, які стали кавалерами кількох нагород. Поміж тих, на чиїх грудях виблискують сріблом одразу чотири медалі «За відвагу», і колишній фронтовий розвідник полтавець Олексій Левченко.
За збитого «мессера» подякували...
...У невеличкій затишній квартирі ветерана, генерал-майора у відставці, чимало речей, які свідчать про багаторічну сумлінну службу на благо Вітчизни: військова форма, сувеніри. Але найбільше фотографій. Пожовклі від часу, на яких закарбовано пам'ятні події, коли фронтовик ще служив у війську, та нинішні: з відомими людьми, бойовими побратимами тощо. Життєвий шлях розвідника наближається до 87-ліття, але пам'ять йому не зраджує. Олексій Якович, розповідаючи про події майже сімдесятирічної давнини, впевнено називає імена і прізвища бійців та командирів, з якими ділив останній окраєць, піднімався в атаку, ішов до Перемоги фронтовими дорогами.
Шлях на війну розпочався для О. Левченка у Києві 10 липня 1941 року. Того дня він, ще зовсім молодий хлопець, одягнув солдатську форму і влився за комсомольською путівкою до лав оборонців столиці України. Хіба знав тоді, що його служба в армії затягнеться на кілька десятків років?
Уроки мужності для новобранців, пригадує ветеран, почалися з перших бойових днів. Його призначили рядовим бійцем 220-го окремого кулеметного батальйону. Доводилося не тільки готуватися до бою з супротивником на підступах до Києва, патрулювати вулиці, але й боронити небо столиці. Одного разу, коли хлопець у складі кулеметного відділення чергував біля заводу «Червоний екскаватор», у небі з'явились фашистські літаки.
— Я сидів за гашеткою дивної, як на нинішні часи, але надійної й грізної для німецьких льотчиків зброї — так званої «спарки» з чотирьох кулеметів «Максим». Коли в небі з'явилося кілька «Мессершміттів», ми зрозуміли, що і нам доведеться повоювати,— переповідає обставини свого першого бою ветеран.— Один із літаків відділився від решти. Напевне, льотчик, побачивши нас, вирішив розстріляти, тож почав пікірувати просто над нами. Я натиснув гашетку, і все потонуло в гуркоті кулеметів. Німець теж почав стрілянину. Але, очевидно, настільки захопився атакою, що проґавив мить, коли міг вивести машину з піке та не потрапити під кулеметний вогонь. І був покараний: черга «спарки» пропорола обшивку «Мессершмітта» і він упав неподалік від нас. Я довго не міг повірити, що збив літак ворога...».
За той бій ніхто з новобранців медалей не отримав: ворог стояв біля воріт Києва, тож було не до нагороджень. Не образився на командирів О. Левченко. Коли місто таки здали німцям, частина відступила: ішли вночі, вдень ховались у лісосмугах.
Перша відзнака
Під Воронежем бійців і командирів із частин, котрі відступали, зібрали в групу і відправили до 924-го стрілецького полку, який мав обороняти Москву.
— 7 листопада 1941-го наш полк пройшов у складі парадних частин Красною площею, і без зупинки — на рубіж оборони столиці,— повертається до тих днів воїн.
Одного дня боєць Левченко зі своїми однополчанами відбив 18 атак німців. Бої були вкрай важкими та кровопролитними.
— Недавно один із ветеранів розповів мені, що їхній авіаційний полк за роки війни втратив близько трьохсот чоловік особового складу. Авіатори вважали такі втрати дуже великими,— веде далі Олексій Якович.— А я пригадую, що лише за день боїв у нашому стрілецькому полку було вбито майже чотириста бійців і командирів...
Під Москвою, але вже у складі іншого полку, почався шлях розвідника Левченка. Коли у грудні 1941-го німців почали тіснити, взводу, в якому він служив, поставили завдання захопити сопку, звідки вороги обстрілювали позиції радянських військ, не даючи перейти в наступ. Місцину відбивали разом із взводом розвідників.
— Підповзли вночі і вже готувалися до штурму, коли німці випустили в небо кілька освітлювальних ракет. Стало видно, наче вдень,— пригадує деталі бою ветеран.— Якщо повзти назад — неминуча смерть, а як кинутися вперед, може поталанити і залишимося живі... Я так і зробив. Підхопив автомат і кинувся до «мертвої» зони, яку вгледів при світлі ракет. Сопку взяли. Як виявилося, нагорі сиділи чотири німці з кулеметами...»
Той бій мав неабияке значення для фронтової долі О. Левченка. По-перше, його нагородили медаллю «За бойові заслуги» — першою фронтовою нагородою. По-друге, командир взводу розвідників, кілька з яких полягли в бою за висоту, запропонував йому перейти до них і стати розвідником. Рядовий Левченко без вагань погодився.
Дорогами війни
З того пам'ятного дня Олексій Якович воював у складі 332-ї окремої розвідувальної роти. Там дослужився до старшини і посади командира розвідувального взводу. Там став кавалером чотирьох медалей «За відвагу».
— Цими відзнаками мене нагородили за взяття «язиків» — їх на моєму рахунку шестеро. Подібний рейд серед розвідників вважався особливо небезпечним завданням. Шансів повернутися живим було мало, адже доводилося брати «язика» під носом у ворогів,— розповідає Олексій Левченко.— До того ж командуванню потрібен був «обізнаний» німець, котрий міг щось путнє розповісти на допиті, а не просто кухар чи візник. А де такого можна захопити? Краще всього біля штабу дивізії. А там завжди пильна охорона...
І все ж доля виявилася поблажливою до старшини-розвідника. За чотири роки боїв його було тричі поранено, про що нині свідчать три нашивки на його генеральському мундирі.
— Мені справді щастило, адже всі поранення були несмертельними,— констатує Олексій Якович.— Хоча на війні важко передбачити, що станеться наступної миті... Пам'ятаю, як одного разу, коли ми увірвались у фашистські траншеї та пішли врукопаш, німець штиком буквально пропоров мені коліно. Біль я відчув не одразу: бачив лише молодого рудого здорованя з гвинтівкою в руках. Коли ж той «нанизав» мене на багнет, устиг подумати, що зараз він вистрелить, але його гвинтівка, очевидно, була розряджена. Натомість у диску мого автомата були патрони і я розрядив його у ворога. На війні хто перший натисне на гачок, той і залишиться живий...
Розвідник О. Левченко брав участь у боях на Курській дузі, при визволенні Харкова.
— Коли наша частина підійшла до Полтави, то вперед, як годиться, пішли розвідники. Нас перевдягли у форму німецької польової жандармерії, тож ми, група з кількох бійців, пробралися на околицю міста, щоб з'ясувати сили супротивника. Гадаю, наша інформація стала в пригоді командуванню та врятувала чимало життів під час бою,— резюмує ветеран.
Батько і син
Є в біографії О. Левченка рядок, про який знає не дуже багато людей.
— Мій батько був генерал-майором танкових військ і початок війни зустрів на посаді командира танкової бригади,— ділиться Олексій Якович сімейними спогадами.— Війну пройшов від першого до останнього дня. Після її завершення навчався у військовій академії, служив у штабі Київського військового округу...
Цікаво, що батько і син на війні вперше зустрілися в січні 1945 року під Будапештом, до того генерал-майор Левченко та його син старшина воювали на різних фронтах.
— Перед тим я виступив на армійській комсомольській конференції, про що надрукували у фронтовій газеті,— пригадує ветеран.— Те число видання потрапило до рук батька, який і дізнався, що я неподалік.
...Коли вони зустрілися, Левченко-старший запропонував синові залишитися при ньому в штабі. Мовляв, війна закінчується, варто подумати, як повернутися додому живим...
— Я одразу не дав відповіді. Хотів порадитись із друзями-розвідниками, та й не звик я до штабних обов'язків,— зауважує Олексій Якович.— Коли розповів однополчанам, ті сказали: «Ну що ти, бойовий розвідник, робитимеш у штабі — кашу генералові підноситимеш?» Тож я відмовився. Батько зрозумів мене і не наполягав на пропозиції. Дякуючи Богові, обидва залишилися живими...
Нині ветеран доживає віку в однокімнатній квартирі у Полтаві. Кілька років тому поховав дружину. Три дочки давно вилетіли з батьківського гнізда та проживають із сім'ями у Росії. Старий воїн на самоті гортає альбоми з пожовклими фотографіями. Іноді Олексій Якович одягає генеральський мундир із численними бойовими нагородами — двома орденами Червоної зірки, орденом Слави ІІІ ступеня, двома орденами Великої Вітчизняної війни, двома медалями «За бойові заслуги»... Проте найдорожчими нагородами він вважає чотири медалі «За відвагу».
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:
- «ВТЕЧА З ПЕКЛА»
назад »»»