ЧИЯ ОПОЗИЦІЯ ОПОЗИЦІЙНІША, або ЯК ГРАМОТНІШЕ РОЗПОДІЛИТИ НЕВЛАДНІ ПОВНОВАЖЕННЯ
Розвиток подій в українському політичному істеблішменті демонструє: неабияка боротьба у нас точиться не лише за владу, а й за... опозиційну діяльність. Точніше, за право іменуватися офіційною опозицією. І це також своєрідне ноу-хау, адже раніше настільки бурхливих суперечок з цього приводу вдавалось уникнути.
Пояснень нинішньому «феномену» може бути два. Перше зводиться до того, що політичні сили, котрі наразі опинилися в меншості, апріорі схильні боротися до самознищення. В українському фольклорі є така приказка: «Доки бідні, доти й рідні». На превеликий жаль, це про «Нашу Україну», БЮТ, колись потужний Народний рух та інші партії національно-демократичного спрямування.
Друга причина нинішньої боротьби за офіційну опозиційність — це новий регламент Верховної Ради України, який потихеньку стає притчею во язицех (так багато кардинальних пертурбацій спричинив цей документ). Отже, згідно з регламентом, у парламенті може бути лише одна опозиційна депутатська фракція чи об’єднання депутатських фракцій, яке є парламентською опозицією.
Минулого тижня цю нішу вже закріпили за собою депутати, котрі донедавна входили до попередньої коаліції. Окрім БЮТу, в опозиційне об’єднання увійшли представники «Нашої України — Народної самооборони», близькі до Юлії Тимошенко.
Тут доречно також пригадати, що чинне законодавство, яке так активно критикував БЮТ, свого часу виписувалося і розроблялося... за активної участі саме цієї політичної сили. Щоправда, у співавторстві з Партією регіонів. Тобто ще тоді обидві фракції фактично поділили між собою сфери впливу — владну й опозиційну. Для того, щоб час від часу мінятися статусами?..
Показово, що коли самі «регіонали» перебували в опозиції, їм нібито й не було потреби комусь щось доводити. Їхнє протиставлення «помаранчевим» сприймалося, як щось очевидне. Навіть у тих випадках, коли чи то бютівці, чи то «нашоукраїнці» раз по раз ішли з Партією регіонів на контакт і будували спільні «плани Барбаросса».
Головною метою «регіоналів» усе ж таки залишалося повернення до влади. Бажано — без надмірної допомоги партнерів чи колишніх супротивників. На початку березня, після формування нового Кабінету Міністрів, їм це майже вдалося. Хоча певні нюанси залишаються й донині. Скажімо, представники КПУ нещодавно висловили незадоволення тим, що «регіонали», буцімто, не виконують коаліційну угоду. Такий крок спричинило засилля «регіоналів» в органах місцевої влади і, звичайно ж, постать Сергія Тігіпка, до якого в «ленінців» традиційні антипатії. Отож комуністи навіть натякають на можливості виходу з коаліції.
Утім, до цього навряд чи дійде. А от «гризня» в опозиційних лавах, мабуть, триватиме й далі. Бо, скажімо, представники групи «За Україну!» категорично відмовляються мати бодай щось спільне з бютівцями. Мотивація — нібито Юлія Тимошенко на посаді прем’єр-міністра провадила антиукраїнську політику.
Свої «п’ять копійок» у цю боротьбу може вставити і четвертий номер недавніх президентських перегонів Арсеній Яценюк. На відміну від Сергія Тігіпка, він не погодився входити до влади. Але й до «об’єднаної опозиції» (воістину комічна назва, враховуючи реальний стан справ) екс-спікер не поспішає. Звичайно, йому складніше, ніж представникам груп «За Україну!» чи «Єдиного центру», бо власної політичної підтримки в парламенті Арсеній Петрович не має. Тому реальним порятунком для нього можуть бути хіба що дострокові вибори, і то проведені якнайшвидше. Бо ж рейтинг — річ непевна: сьогодні є, завтра — немає... Достатньо згадати, що ще торік Яценюка готові були підтримати не нинішні сім відсотків, а усі 12–15%.
Ще одна ознака посилення боротьби за опозиційність — поява у Верховній Раді одразу кількох законопроектів про потенційні зміни до парламентського регламенту. І що характерно, усі вони стосуються саме тієї частини, яка відповідає за утворення опозиційних фракцій. Щоправда, навряд чи такі проекти матимуть якусь перспективу. Коли дійде до їхнього розгляду, інтереси БЮТ та Партії регіонів можуть знову ситуативно збігтися.
До речі, за нинішньою опозиційною колотнечею простежуються ознаки двопартійності. Пригадуєте, як чимало вітчизняних політичних діячів посипали собі голову попелом з приводу того, що в Україні забагато партій? А міністр юстиції Олександр Лавринович у період своєї попередньої урядової каденції навіть здійснив примусову перереєстрацію «умів, честей і совістей» нашої епохи. От буде цікаво, якщо вже незабаром ця проблема стане неактуальною... Хоча великих сподівань і від біпартійності на українських теренах очікувати не варто. Так уже в нас повелося: де двоє українців — там три гетьмани. А де дві партії?..
Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:
- «ЗОНАЛЬНИЙ» РЕНЕСАНС
назад »»»