НЕНАЧЕ ВИХОРОМ ЗНЕСЕНО СЕЛО...
Екологічні та техногенні катастрофи минулого століття і найстрашніша з них — Чорнобильська — змусили людей замислитися. Так карає природа нерозумних своїх нащадків. Та чи здатні вони осягнути гіркі уроки, зробити правильні висновки? Як «відгукнуться» на прийдешніх поколіннях наслідки «гігантоманії», коли масово створювали грандіозні дніпровські штучні моря.
«Вдарить у голову: давай ще одну ГЕС...»
Дніпрогес у Запоріжжі побудовано у 1927–1932 роках, Каховську ГЕС — 1950–1956 рр., Кременчуцьку — 1954–1960 рр., Київську — 1960–1964 рр., Дніпродзержинську — 1956–1964 рр. і Канівську ГЕС, що завершує дніпровський каскад дамб від гирла Прип'яті до Нової Каховки,— у 1963–1967 рр. Зрозуміло: чим більше минає часу відтоді, як було запущено в дію цих «гігантів», тим гострішим є запитання: що далі? Нещодавні трагічні події на Саяно-Шушенській ГЕС змушують прискіпливіше придивитися до українських гідроелектростанцій. Адже величезна маса води нависає над Києвом, Каневом, Кременчуком, Дніпродзержинськом, Дніпропетровськом, Запоріжжям, Херсоном. Нижче від Запоріжжя на Дніпрі розташована українська святиня, символ козацької слави — острів Хортиця, а далі, навпроти міста Нікополя,— Запорізька АЕС. Звісно, що людей насамперед непокоїть стан їхньої безпеки. Чи не загрожують водосховища життю? Чи все гаразд із греблями й шлюзами? Наскільки «втомився» метал, якою є ймовірність прориву води і затоплення території? Навіщо взагалі було охоплювати Україну такою кількістю станцій? Біда навчить: після чорнобильської трагедії ми порозумнішали, стали обережнішими і пильнішими.
Ще в 1954 році сумніви стосовно доцільності створення дніпровського каскаду і затоплення значних територій висловив Олександр Довженко. Письменник поставив нагальні запитання: «Чи потрібна Кременчуцька гребля, яка затопить 45000 домів серця країни? Для чого вона? Чи не надто дорого обійдуться ці запорізькі кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в невеликій мірі для електроенергії? Навіщо ж ці складні архаїчні, божевільно дорогі гідро- і електрогіганти на прекрасних річках? Ці затоплення міст і сіл?» Плюндрування Дніпра не сприймав і Олесь Гончар: «Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається».
Пророчий дар письменника дав змогу побачити масштаби майбутніх трагедій, які нависли над українськими містами. А от тисячі мешканців придніпровських сіл на собі відчули наслідки «гігантоманії», коли довелося полишити рідні пороги і розбрестися по світові. «В ім'я якої примарної мети? Задля чого?» — запитують сивочолі люди, які так і не змогли забути своєї малої батьківщини.
Штучне море наступає...
«Мали ми найдревнішу культуру, місто Заруб, прадавні вали...» Так написала у своїй поемі «Зарубенська зоря» поетеса Ольга Дяченко, присвятивши її своїм незабутнім односельцям неіснуючого села Зарубенці. А ще добрим словом згадала про свою землячку Софію Сорокову, котра стала справжньою берегинею. Вона не лише дбайливо зберігає пам'ять про загиблу малу батьківщину, а й донині сподівається на її відродження. Якщо справедливим є твердження про те, що кожне втрачене маленьке село — трагедія для майбутнього, то Зарубенців це стосується безпосередньо. Сто років тому відомий археолог, чех Вікентій Хвойка віднайшов тут матеріальні свідчення праслов'янської культури, яку було названо зарубинецькою. За півтисячі років до цього тут, на площі 600 га, існувало скіфське городище, яке академік Борис Рибаков вважав столицею скіфів-орачів. Води штучного Канівського моря щороку відбирають у цієї місцевості майже метр суходолу і омивають фундаменти Зарубенського, Пречистенського та Трахтемирівського монастирів.
У горезвісних 30-х роках, під час так званої обов'язкової хлібозаготівлі, зарубенчани не встигли відвезти зерно до району, за що й поплатилися: село підпалили. Тоді Дніпро змінив своє русло, утворивши невелику дніпровську долину. Сюди після пожежі почали переселятися зарубенчани. Працелюбні руки садили садки й копали колодязі, чепурили хатки, і незабаром над селом кружляли-виспівували ластівки. Репресії не оминули Зарубенців: двох письменних односельців заарештували. Лише в 60-ті роки минулого століття рідні дізналися, що їх вивезли і розстріляли поблизу села Биківня.
Почалася війна. Зарубенчани опинилися у самому епіцентрі воєнних дій, адже біля села була переправа на відомий Букринський плацдарм. Протягом 1941–1943 років зарубенчан двічі виселяли. Оскільки фашисти постійно бомбардували переправу, довелося переселятися на лівий берег Дніпра. Лише після визволення люди змогли повернутися до рідної оселі. Жили кількома сім'ями у вцілілих хатах, викопаних землянках, толоками відбудовували життя. «Нас було в одній хаті три сім'ї, семеро дітей,— згадує Софія Федорівна.— Замість ложок були дерев'яні шпички, якими наколювали галушки, а юшку пили якимось кухликом по черзі». Голод, бідність, але ж якими розумними і допитливими були селянські діти! Маленькій Софійці легко давалося навчання, «схоплювала» все з півслова. Селянам не видавали паспорти, тож не кожному щастило здобути освіту. Та у тогочасному селянському житті панував дух взаємоповаги і єдності, гармонія і духовність. Разом будували клуб, школу, співали і ростили дітей. На кожні десять хат був свій гармоніст.
«Хтось назвав його Райська долина»
На початку 60-х років заговорили про будівництво Канівської ГЕС. Старі люди відмовлялися вірити почутому: «Оскільки село розташоване у придніпровській долині, тож підлягає виселенню». Як так — виселити? І як зірватися з рідного місця? Полишити ці райські землі і віддати на загибель батьківську хату, і цю стару грушу, на якій збудував гніздо лелека? Та кого хвилювали людські тривоги, смуток, душевний біль? Країна розвивається, рухається вперед, потрібна електрика. Зібравшись на віче, люди вирішили: просити у «вищестоящих інстанцій» переселити село на гори, де колись воно було. Та надіям не судилося збутися. Наче й не було війни, а доводилося переселятися. Озираючись у ті далекі дні, Софія Сорокова розмірковує: «Не знайшлося серед наших односельців заповзятого, рішучого, наполегливого, незалежного, непідкупного». Людини-провідника, яка б не дозволила сплюндрувати батьківську землю.
«По селах їздили комісії, описували-обміряли надвірні будівлі, встановлювали їм «належну оцінку». Наприклад, за нашу глиняну хату, дерев'яний сажок і лозяний хлів нам нарахували трохи більш як 700 карбованців,— згадує Софія Федорівна.— Найдешевша хата у селі Циблі (двокімнатна), куди здебільшого переселялися зарубенчани, коштувала 4700 карбованців (ще 25 відсотків вартості будинку виплачувало місцеве господарство своїм працівникам)». Більшість зарубенчан переселялося до села Циблі, бо тут хати давали на виплату.
«Хтось назвав село Райська долина, та немає людей у тім раю»,— з болем написала поетеса Ольга Дяченко. Перевозили хатні пожитки, плакали над вирубаними садками, розібраними хатами, згорнутим бульдозером цвинтарем. Руйнували хати і ластівчині гнізда, куди щовесни поверталися птахи. Роз'їжджалися по всій Україні. Найбільше в село Циблі — до 60 сімей, у Переяслав-Хмельницький — до 40. У листопаді 1974 року виїхала з села остання родина, а всього їх було 160, і населення становило близько 500 чоловік.
Ренесанс не відбувся
На географічній карті Київської та Черкаської областей за 1992 рік позначено виселені із зони затоплення водосховища Канівської ГЕС села Трахтемирів, Монастирок, а села Зарубенці немає. Воно цілковито стерто з лиця землі, а рішенням Черкаського облвиконкому від 1976 року взагалі знято з обліку. Від тих казенних рішень у людських серцях сіялася зневіра. Немов молоді пагінці, змушені були приживатися на нових місцях. Софія Федорівна з сім'єю опинилася в селі Циблі Переяслав-Хмельницького району. Працювала в ланці, листоношею, секретарем сільради, бібліотекарем. Завжди активна, весела, тривалий час керувала драматичним гуртком, співала у народному хорі «Дніпрові хвилі». Та її ніколи не полишала думка: що треба зробити, до кого достукатися, аби все-таки відродити затоплене село?
То була якась фантастична мрія, майже нереальна, бо затоплені села давно стали історією. Тривалий час ця тема взагалі була заборонена. Та хтось же мав узяти на себе сміливість розірвати мовчазне коло, розповісти про ці трагічні сторінки хоча і не такого вже далекого, але все ж минулого... Раптом зажевріла надія на повернення.
Після виходу постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 1994 р. і рішення Черкаської обласної ради від 9 серпня 1994 р. було створено Державний історико-культурний заповідник «Трахтемирів», до якого мали ввійти всі зарубенські землі. На народному вічі селяни вирішили боротися за відродження села. Створили ініціативну групу, зв'язалися з першим директором заповідника, істориком Олексієм Зотиковим. Куди тільки не летіли листи-прохання — починаючи від Президента і Верховної Ради і закінчуючи Григорівською сільрадою Канівського району. Від Київського інституту містобудування одержали відповідь: у 1996-му має закінчитися розробка генерального плану забудови заповідника, землі буде передано в його користування, тоді можлива побудова підсобного господарства. У заплавній землі Дніпра планували створити структурний підрозділ заповідника «Зразкове козацьке село», щось на кшталт Пирогового чи Переяслав-Хмельницького заповідника. Софія Федорівна про Олексія Зотикова досі згадує з шаною. Людина небайдужа, залюблена в історію, він прагнув відродити і зберегти знайдені на території заповідника свідчення зарубинецької й трипільської культур.
Від гарної звістки
аж серце співа.
Гукаю: «Зарубенцям бути!»
Та радість переселенців була передчасною — директора звільнили, а людей... вкотре ошукали. Вже у 1997 р. було створено акціонерне товариство, передано в оренду тодішньому народному депутатові України Ігорю Бакаю. Хоча на зустрічах із селянами він обіцяв, що пасічники-«аборигени» так само безперешкодно відвідуватимуть зарубинецькі землі, все це виявилося неправдою.
Пасічники з діда-прадіда на все літо виїжджали на зарубинську долину, адже для медозбору там був справжній рай. Навіть сплюндрована природа здатна відроджуватися, і зарубинецькі місця були цьому підтвердженням. Квітуче різнотрав'я, липи, акації — усе це приваблювало не лише жителів району, а й мешканців інших областей. Проте невдовзі нові господарі акціонерного товариства почали висувати до пасічників претензії: мовляв, вулики тут ставити заборонено. Далі події розгорталися, як у страшному сні. Щоб відвідати свою рідну землю, батьківські пороги, селянам наказали (!) просити дозволу аж... у Києві.
Софія Федорівна не опустила руки: писала листи, зустрічалася з депутатами, просила, переконувала. Ніхто не відмовляв їй у допомозі, обіцяли посприяти, допомогти, зробити. Все в найкращих традиціях чиновництва, але далі обіцянок не йшло. Хтось із депутатів обіцяв поставити пам'ятник воїнам, полеглим на Букринському плацдармі; інший — спорудити капличку на місці колишньої зарубенської школи...
У 2002 році серед сільського розрівняного кладовища зарубенчани встановили залізний хрест — пам'ять про знищене село. Щороку приїздять сюди вже з дорослими дітьми, онуками, аби знали, пам'ятали про маленьку батьківщину. Пов'язують на хрест хустинку і вклоняються пам'яті пращурів, сподіваючись, що вони вибачать нерозумним нащадкам їхнє безголів'я... Нині Софія Федорівна заклопотана тим, щоб створити музей переселенців, бо матеріалів для нього достатньо: картини, рушники, господарські засоби... Кожна сім'я має написати про своє «родове дерево», розповісти про всіх рідних, яких пам'ятають.
Це все потрібно передовсім для молоді, переконана Софія Федорівна. Аби не зростали байдужими, інертними, бездіяльними. Таких людей легко зламати, залякати. Минуле наше — підтвердження цьому. Щоб бути на землі господарем, треба відчути її, любити всім серцем. А коли потрібно — самовіддано захищати.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- SOS ВІД ЗАКАРПАТСЬКИХ БУЙВОЛІВ
назад »»»