ВІД АВТОКРАТІЇ— ДО ДЕМОКРАТІЇ?
У світі чимало пишуть про тоталітаризм в Ірані, забуваючи, що в Арабській Республіці Єгипет точиться боротьба між диктатурою Хосні Мубарака і релігійною та світською опозицією. Останню недавно підсилив політик-«важковаговик» Мохаммед ель-Барадеї, який після багатьох років перебування на чолі Міжнародної агенції атомної енергії (МАГАТЕ) в ореолі слави повернувся на батьківщину. Лауреат Нобелівської премії оголосив, що братиме участь у президентських виборах наступного року, якщо вони відбудуться відповідно до демократичних норм, бо до цього часу вибори у Єгипті залишаються фікцією.
Ель-Барадея, який домагається демократизації політичної системи Єгипту, в каїрському аеропорту зустріли з ентузіазмом. Власне, через такий ентузіазм деяких учасників зустрічі негайно заарештували. Йдеться про членів молодіжної опозиційної організації «Рух шостого квітня», яка ще до приїзду нобелівського лауреата запрошувала на зустрічі з ним. Нагадаємо: з 1981 року в країні діє надзвичайний стан, тож заборонено виявляти публічний ентузіазм особі, котра має намір опонувати чинному режимові.
Єгипетський тоталітаризм донині був стабільною системою завдяки сильним зв’язкам держави і економіки, ефективному використанню розвинутої мережі зв’язків клієнтели. Тому кількість прихильників політичної системи була і залишається значною, що виражається у відчутній підтримці президента і Народно-демократичної партії. Крім цього, влада успішно експлуатувала загрозу тероризму, використовуючи її як для ліквідації опозиції, так і отримання постійної підтримки з боку Вашингтона. Він бачить у Каїрі союзника в реалізації регіональної політики США. Через це Єгипет користується добрим реноме у міжнародному співтоваристві, особливо з-поміж західних країн. Нині це починає поволі змінюватися не на користь Мубарака.
«Конструкція» єгипетської політичної системи дає все більше тріщин. Вони спричинені діяльністю кількох поколінь ісламістів та все активнішою світською опозицією, особливо парламентською, яка прагне реальної демократизації внутрішньополітичних відносин у державі. Задля дотримання істини слід визнати, що авторитарні методи здійснення влади у 1981–2009 роках поєднувалися з хвилями обмеженої вибіркової плюралізації політичного життя під тиском різних середовищ: ісламістів, світської опозиції, політизованої молоді, неурядових організацій, правників, суддів, журналістів, окремих бізнесменів і навіть реформаторського крила правлячої Народно-демократичної партії. З одного боку, влада зміцнювалась щодо суспільства, а з іншого — спостерігається активізація опозиційних середовищ, яка супроводжувалась парламентськими успіхами ісламістів (вони чи не єдині можуть протистояти репресіям з боку держави), а також політизацією молоді й зміною поколінь у середовищі правлячої партії.
Іншим слабким місцем єгипетського режиму є забезпечення легітимності влади. Якщо Насер мав великий престиж серед єгиптян, то його наступники (Садат і Мубарак) мали і мають чималі проблеми з легітимністю. У процесі правління Мубарака проводили різні заходи легітимізації влади. До найважливіших належать: звернення до мусульманської релігії й піднесення її статусу в офіційній політиці держави, обмежена демократизація політичної системи й інтенсивне використання демократичної риторики, дотримання принципів правової держави. Усе підпорядковано тому, щоб дії влади були легітимними. У цьому напрямі скерована й міжнародна активність Каїра, яка служить вирішенню палестинської проблеми.
Питання демократичної легітимізації недемократичного режиму настільки істотне, що існування контрольованої багатопартійності на практиці слугує владній еліті, оскільки дозволяє досягати зовні демократичної легітимізації. Це також створює певний шанс для полегшення соціально-економічного розшарування і дає змогу контролювати частину опозиції. Парламентська опозиція завжди спокійніша і конструктивніша від непарламентської, при цьому правителі обирають, які противники можуть діяти легально, а які — ні. Проте на перспективу цього недостатньо, особливо в контексті погіршення економічної ситуації.
Відкритим є питання спадкоємності вже після літнього Мубарака, особливо в момент появи потенційної кандидатури ель-Барадеї на посаду глави держави. Невідомо, чи Гамаль Мубарак (син нинішнього президента), якого вважають освіченим технократом, зможе довести свої можливості членам еліти, а тим більше — що станеться, коли не вдасться досягти цієї мети? Чи це означатиме кризу в середовищі істеблішменту, яку захочуть використати противники режиму?
Донедавна найреальнішими були два сценарії майбутніх подій, які мали залежати від того, чи нинішнього президента замінить його син. Якщо спадкоємцем стане Гамаль, то можна сподіватися на поступову лібералізацію і подальші економічні реформи при збереженні значного впливу армії у політичному житті країни, як це спостерігається у Туреччині та Ізраїлі. Другою опцією було б повне захоплення влади військовими елітами, що не обіцяє нічого доброго демократії. Цей варіант настільки небезпечний, що його результатом буде радикалізація суперників і конфлікт між легальною (фасадною) опозицією і нелегальною опозицією та державою. Натомість не видається можливою опція ослаблення військової еліти, незалежно від того, який сценарій був би реалізований у майбутньому. Армія — найважливіший елемент єгипетської політичної системи.
Гучне прибуття ель-Барадея до Єгипту ускладнило внутрішню ситуацію в країні над Нілом. Єгипетський нобелівський лауреат користується значним авторитетом (як міжнародним, так і серед єгиптян), тому його не можна позбавити свободи, як зробили з Айманом Нуром, котрий наважився змагатися з Мубараком у 2005 році, коли вперше було запроваджено теоретично конкурентні президентські вибори. Крім цього, здається, що американський дует Обама — Клінтон схильний не зважати на порушення прав людини в Єгипті, як попередні команди в Білому домі. Тому нас очікує цікавий період і може виявитися, що невдовзі світ говоритиме і писатиме про Єгипет так само часто, як про Ісламську Республіку Іран. Невже там надходить хвиля демократизації?
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- РОСІЯ І ГЕОПОЛІТИКА
назад »»»