КАВРАЙСЬКИЙ СПАЛАХ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300
Серед багатьох міст і сіл в Україні, де жив або через які проходив Григорій Сковорода, козацьке село Каврай, що під Золотоношею на Черкащині, найпаче примітне в житті філософа і поета. Коли Сковорода з'явився тут у незмінному камлотовому каптані із саквами через плече (а в них Біблія та флейта), йому минав тридцять перший рік — саме у розквіті віку. Сила в руках, ясність розуму, світло у серці. Після невдачі з учителюванням у Переяслав-Хмельницькому колегіумі, де єпископ Никодим Срібницький не сприйняв його нову систему викладання поезії й тим самим показав на двері, молодий Сковорода став назавжди вільний у своєму поетичному слові, що й підтвердив у 1757 році написанням тут, у Кавраї, оди De Libertate з її карбованим складом:
Что то за вольность?
Добро в ней какое?
Ины говорят,
будто золотое.
Ах, не златое,
если сравнить злато,
Против вольности
еще оно блато.
За юнацькою окриленістю, поетичним злетом, пошуком «філософського каменя» п'ять каврайських років височать духовною горою в життєписі Сковороди.
Палко улюблений учитель
А потрапив до Кавраю так. Узимку 1753 року каврайський поміщик, виходець із греко-українсько-німецького роду, Степан Томара просить свого близького знайомого, київського митрополита Тимофія Щербацького, прислати в його дім учителя — «найкращого для збалуваного матір'ю сина». Таким ось чином найкращий студент Києво-Могилянської академії уклав договір на рік учителювання у дідича Томари.
Уже перші місяці позначилися для Григорія напруженням у стосунках зі старшими Томарами. Погордливий господар за цілий рік так і не спромігся промовити ані слова до вчителя, який був йому ровесником, молодшим лише на три роки. А жвавий, допитливий неслух Василько, навпаки, тягнувся до вчителя, ловив кожне його слово. Та на сторожі біля сина стояла всевладна мати, пихата пані Ганна, дочка полтавського полковника Василя Кочубея. А що ж учитель? Він немов не помічав холодної прірви, яку проклали між ним і собою бундючні господарі.
Не помічав, аж поки одного разу спересердя і водночас простодушно не зауважив на уроці материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова». Зразу ж донесли пані з перебріхом, і «найкращий учитель» щодуху вилетів з панського маєтку. Та інтрига стосунків з господарем тільки починалася. Не минуло й року, як гордий Томара починає розшукувати Сковороду й умовляє повернутися на будь-яких умовах до сина, у котрого не висихають сльози за вчителем.
І Сковорода повернувся. Але як? Довіримося другові й першому біографу філософа Михайлові Ковалинському, який пише, що приятель Григорія, «упрошений Томарою, одуром привіз сплячого Сковороду в село». Не зовсім переконливе пояснення: доправили просто «сплячого». Та коли погортаємо календар того року, то виявиться, що повернення Сковороди до Кавраю збігається з веселими тижнями Масляної: 21 лютого — 6 березня. То чи не звабили друзі товариського Григорія зайвою чарчиною і розпашілого, а потому й приспалого вирядили в санях у дорогу? Може, й так...
Хай там як, Григорій вдруге поселяється у Кавраї й залишається тут аж до літа 1759 року. Тільки тепер «без договору, без умов» із паном Томарою. Вельми чванливому вельможі довелося притлумити свою гординю: зрозумів, нарешті, що вчитель Сковорода — то подарунок долі для його сина.
Добра знавиця цих місць, директор Каврайської школи Людмила Різник поступово ввела нас (автора цих рядків і культуролога Бориса Войцехівського) в історію села, затим у родослівну його господарів Томарів, а найбільше у світ учителя Григорія Сковороди.
Село вздовж річки Каврай, лівого допливу Сули, заклав на початку ХVІІІ ст. дід Томари, переяславський полковник Степан Іванович Томара, осадивши тут козаків Гельмязівської сотні. Назву для села довго не вигадували, пойменували за річкою — Каврай. Мовою тюркських кочівників слово «каврай» означає «сухий очерет». Так і було. Уздовж річки, в урочищах Береги і Леонівщини, вітер колихав (на жаль, уже в минулому) густі, конем не проб'єшся, зарості очерету.
Це картина села. А де стояла садиба Томарів? Допитливий краєзнавець Борис Войцехівський пробує розшифрувати повідомлення сковородознавця Леоніда Махновця про те, що панська господа розміщувалася «поблизу царини між шляхами з Гельмязова в село Драбівці й у містечко Золотоноша ідучи», і, «керуючись цими точними даними, місце, де був двір Томари в Кавраї,— гадає Махновець,— знайти легко».
«Куди вже легше,— відповідає Людмила Різник знаттєлюбу Борисові Михайловичу,— адже ми якраз і йдемо подвір'ям маєтку пана Томари. Наша школа повністю вписалася в план колишньої садиби, від якої ще й донині залишився глибокий льох (простягає руку праворуч до приземкуватої споруди із земляним верхом), куди ми на зиму закладаємо городину, вирощену нашими учнями...»
І вона впевнено показує, де стояли панський будинок, «людська» для челяді, комора для хліба, клуня для збіжжя, а на леваді, в молодих дубках, конюшні, а при них стара хата, де грілися в зимову холоднечу конюхи. В одному Людмила Різник не впевнена: де жив учитель — у флігелі при панських покоях чи на «чорному дворі», у великій хаті для челяді? У шкільному музеї ми з Борисом Михайловичем схилилися над великим, на весь стіл планом садиби Томарів — з усіма спорудами, житловими і господарськими, навіть з позначеними кольоровими чорнилами деревцями й квітниками.
«Цей план викреслив наш односельчанин Степан Степанович Нехорошев,— розповіла нам Людмила Леонідівна.— По життю він ішов за Шевченком і Сковородою (при цих словах Борис Михайлович — увесь увага), тривалий час жив у Кавраї, біля Сковороди, і залишив школі у спадок оцей ось дарунок»,— вона простягла нам кілька шкільних зошитів, зшитих товстою ниткою в одну книжку у білій обкладинці.
На обкладинці посвята: «Каврайській школі, нащадкам Каврая дарую цей труд з благоговінням і любов'ю. Нехорошев Ст. Ст. Вересень 1972 р., Каврай». А на першій сторінці слова, від яких стрепенулося серце: «Про Григорія Савича Сковороду та пана Томару». Усі 62 сторінки не перекажеш, а от навести кілька витягів із рукопису слід — такі вони щирі, від самого серця. «Я в селі Каврай-Левада учителював чотири роки, 1927–1931,— оповідає Степан Нехорошев.— У ті часи село Каврай-Левада було дуже бідне, навідсталіше в Гельмязівському районі. Тут, у Кавраї, ніколи не було школи... У 1926 році голова сільської ради Андрій Різник і голова колгоспу Демид Різник почали надоїдати районній владі про школу. Не знаю, чи правда, чи ні, щоб одчепитись од левадян, у районі сказали: перевозьте будинок Багацького і будуйте собі школу. Левадяни ухватились за ці слова, розібрали попівський будинок Багацького, перевезли, миром збудували — і я урочисто 1 вересня 1927 року відкрив школу...
Зустріли мене в Каврай-Леваді як дорогого гостя. Село дуже бідне. Так, бідність, але люди... люди хороші. Одразу з'явились у мене друзі: Марко, Цибуляк Яків, Кузьма сусід. Я не один. Не страшно мені. Другого дня до мене прийшов — «одвідать сусіда» — Пилипон і приніс мені... великий букет квітів, чудових осінніх квітів: айстра, резеда, петунія, табак, жоржини...Букет такий великий, що у мене і поставить не було куди, і я поставив його у відро з водою. Дід і квіти... Це дивувало мене. Я одразу ж у діда розпитувати став про панів, які жили поблизу левади. А потім про пана Томару. О, все це знайоме дідові! І про Сковороду знав. Я такого щастя у Кавраї не чекав...»
«Каврайський зошит» Нехорошева, з посиланням на діда Пилипона, яскраво змальовує оточення, в якому довелося жити молодому вчителеві Григорію Сковороді: «Пан Томара мало показувався на людях, мало бував дома, керували управителі та сама бариня, яка нічим не гребувала. Розповідали мій батько, що Томара був військовим, бо ходив завжди у військовому. Пан любив породистих коней. Для коней і на коні нічого не жалів...»
У таких ось умовах Григорій Сковорода п'ять років учив, виховував Василя, сина Томари, після чого кар'єра юнака склалася за звичною для української старшини традицією. Про це знову знаходимо свідчення у зошиті Нехорошева: «У пана Томари був син, і жив він не з батьком, а десь далеко, рідко Василя Степановича бачили в Кавраї. Люди казали, син Томарів ледь не в самого царя служить. Казали також, що у Василя Степановича у Петербурзі свій палац є, туди і синів своїх забрав...»
Не тільки грамоти та письма навчав Сковорода Василя Томару. Не пропали марно для хлопця і уроки на природі, мелодіювання на флейті, читання вголос промов Цицерона, слухання віршів самого вчителя. Підтвердженням цього є лист, якого надіслав Василь Степанович Томара 6 березня 1788 року — вже з вершини титулів і гербів: «Люб'язний мій учителю Григорію Савичу! Чи згадаєш ти, поштивий друже мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощавай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою старому учневі твоєму — Василю Томарі».
Дай, Боже, кожному з нас на завершення життєвого шляху одержати такого ось листа від учня, друга, близької людини!
Творитель«живих пам'ятників»
Була у каврайського вчителя новітнього часу Степана Нехорошева «одна тільки в світі дума» — зібрати якомога більше живих спогадів про Шевченка й Сковороду. Таких свідчень у його теках нагромадилося понад 80 тисяч. Хоча «багато записів не збереглося» (про це із жалем зазначає Нехорошев у зошиті-щоденнику), та все ж більшу частину їх зафондовано в архівах Санкт-Петербурга й Москви, решта осіла у сховищах Черкас і Золотоноші.
Бачу, я вже не встигаю дістатися до цих народних перлин. Однак вірю, хтось із моїх духовних спільників пірне за ними в глибінь архівів. І не «хтось», а саме майстер культурологічних пошуків Борис Войцехівський. Все його трудове і творче життя тісно пов'язане з Переяславським краєм, відомими людьми й простими трудівниками — вчителями, музейниками, сільчанами. І ось у Кавраї нам відкрилось, що Борис Войцехівський міг би свого часу особисто зазнайомитися зі Степаном Нехорошевим — скільки добрих справ вони могли б зробити разом!
Не вийшло, тим більше Борис Михайлович вважає своїм обов'язком продовжувати самовіддану працю каврайського вчителя, іти слідом за Шевченком і Сковородою. І в нього виходить. Ще в 1958–1959 роках у нього спільно із директором Переяслав-Хмельницького історичного музею (нині Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав») Михайлом Сікорським визрів задум створити у Переяславі-Хмельницькому музей Тараса Шевченка. Роками нагромаджували матеріали, розробляли експозицію, і в 2004 році Борис Войцехівський очолив комітет з організації Музею Заповіту Тараса Шевченка.
А як цікаво й плідно пройшли за його організаційної кмітливості п'ять творчих пленерів студентів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури під гаслом «І мене в сім'ї великій...» з метою створення «Переяславської Шевченкіани»! Молоді художники-пленеристи по одній своїй роботі передали Музею Заповіту, кращі твори студентів експонують на виставках у місті.
Наполеглива праця завершилася урочистим відкриттям Музею Заповіту 18 квітня 2008 року, а Борис Михайлович продовжує збирати для музею історичні матеріали й експонати. Усього він передав Переяславу понад 1,7 тисячі музейних предметів, серед яких чимало раритів, цінних праць з шевченкознавства і сковородознавства, в тім числі з особистого зібрання.
Невгамовний Борис Войцехівський немов магнітом притягує до своїх громадських починань і культурних акцій відомих письменників, митців, художників. У цьому я переконався, побувавши на засіданнях «круглих столів» на теми «Тарас Шевченко і Переяслав», «Філософія серця Григорія Сковороди», на літературно-мистецькому фестивалі «Переяславська осінь Кобзаря». Особливо запам'ятався його виступ на «круглому столі» — «Наш сучасник Григорій Сковорода», що відбувся 2 липня 2009 року в Держтелерадіо України, де йшлося про започаткування підготовки до 300-ліття від дня народження Сковороди.
...У Кавраї Сковорода давав уроки малому Василю, а сам опановував на майбутнє роль народного навчителя. Звільнившись від «укритих мохом» поетичних канонів, які йому нав'язували в Переяславському колегіумі, він на повний голос творив поетичне диво, вслухаючись у шум лісу, дзюрчання весняних струмків, у веселість народної говірки. У часи всесильної латини, важких церковнослов'янських конструкцій він навіть дещо просив вибачення за явне «спрощення» свого слова: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності вона щира, чиста, безпосередня». Так Сковорода написав у листі до отця Гервасія Якубовича 22 серпня 1758 року.
Поет відчував, передбачав, що «простонародна» пісня залишиться назавжди з його іменем, надихатиме людські серця. Так і сталося. Лірники й кобзарі рознесли по всій Україні каврайські пісні Сковороди — громадянського гніву «Всякому місту звичай, права, всякий тримає свій ум голова», ліричну «Ой ти пташко-жовтобоко, не клади гнізда високо...», світлоносну «Весна люба, ах, прийшла!» та інші, написані серцем.
У житті Сковороди вже було і ще буде багато доріг і стежок. Молоде подивування світом у Чорнухах, «вічне студентство» у Могилянській академії, царське співославлення у Санкт-Петербурзі, європейське мандрування, слобожанське усамітнення, харківське бунтарство... Та все ж Каврай стоїть окремо і вище. Тут Григорій Сковорода прожив, ні, проспівав п'ять поетичних літ. Каврай сформував ту особистість, яку знаємо й любимо.
Тож не буде перебільшенням назвати це сковородинське п'ятиріччя «каврайським спалахом». Яскравий відблиск цього духовного спалаху якраз і подвигнув Бориса Войцехівського на творення «живих пам'ятників» Тарасові Шевченку і Григорію Сковороді — на посадку дубових гаїв, калинових кущів, яворів і верб над криницями. Які ще можуть бути «живіші пам'ятники» на честь 200-ліття від дня народження Кобзаря і 300-річчя народин нашого Перворозуму!
Уже закладено стараннями голови Чорнухинської районної ради Миколи Кривчуна і подвижника Бориса Войцехівського велику діброву в отчому краї Сковороди. Підготували місцину під посадку дубового гаю переяславці, згуртовані ректором Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету Віктором Коцуром. Ювілейний зелений рух піднімає на святу справу Україну.
Нещодавно Борис Михайлович написав лист Людмилі Різник, у якому він поетично описав, яким бачить «живий пам'ятник» каврайському сільському вчителеві Григорію Сковороді. Вірю, відповідь директора каврайської школи Людмили Леонідівни Різник на цю пропозицію не забариться. Як не забариться і весняний день, коли невтомний садівник Борис Войцехівський поведе нас — киян, переяславців, харків'ян, чорнушан, черкащан — творити натхненно «живий пам'ятник» Григорію Сковороді, котрий бачив його у своїй дванадцятій пісні таким: «О діброва, о зелена! Моя матінко свята!»
І буде так.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»