«МИ БУЛИ ГАРМАТНИМ М’ЯСОМ...»
Так оцінюють своє перебування в штрафних батальйонах колишні фронтовики, яких «батьки-командири» часто посилали на неминучу смерть.
І.
Улітку 1942 року німецький вермахт стрімко просувався вглиб Радянського Союзу. Сталін і його найближчі сподвижники, за свідченнями їхніх сучасників, перебували тоді в депресії. Було від чого. 28 липня того ж року Сталін видає наказ № 227, у якому, зокрема, було сказано:
«Німецькі окупанти рвуться до Сталінграда, Волги і хочуть будь-якою ціною захопити Кубань, Північний Кавказ із їхніми нафтовими і хлібними багатствами. Ворог уже окупував Ворошиловград, Новочеркаськ, Ростов-на-Дону, половину Воронежа.
Чи здатні ми витримати удар, а потім відкинути ворога на захід? Так, можемо, бо наші заводи і фабрики в тилу працюють чудово, і наш фронт отримує все більше й більше літаків, танків, артилерії, мінометів.
Чого ж нам не вистачає? Не вистачає порядку і дисципліни в ротах, полках, дивізіях, авіаційних ескадрильях, танкових частинах. Не можна далі терпіти командирів, комісарів, частини і з’єднання яких самовільно залишають бойові позиції. Панікери і боягузи мають бути знищені на місці.
Командири рот, батальйонів, полків, дивізій, комісари і політпрацівники, які відступають з бойових позицій, є зрадниками Батьківщини. З такими командирами і політпрацівниками й чинити потрібно як зі зрадниками Батьківщини».
Про цей наказ, як, до речі, й наказ № 270, датований 16 серпня 1941 року, за часів Радянського Союзу згадували рідко: навіть у романах відомих літераторів, як стверджував письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, цензори викреслювали згадки про ці документи. Особливо під № 227, оскільки саме він поклав початок створенню так званих штрафних батальйонів — підрозділів, у яких воювали солдати й офіцери, що чимось завинили «перед партією і радянським народом», а то й просто командуванням. А також загороджувальних загонів — підрозділів НКВС, які в разі відступу штрафників поливали їх кулеметно-автоматним вогнем, змушуючи йти на неминучу смерть. Звісно, про це радянська пропаганда мовчала, переконуючи суспільство, що наші воїни воювали винятково завдяки високій свідомості. Щоправда, була ще причина, яка змушувала радянських істориків не згадувати штрафбати: Сталін при їхньому створенні спирався на досвід... самих гітлерівців, у чому зізнався у власноруч підписаному наказі:
«Противник для підвищення дисципліни і відповідальності сформував понад 100 штрафних рот для рядових і майже 10 штрафних підрозділів для офіцерів — порушників дисципліни і боягузів. Чи не варто і нам повчитись у цій справі у наших ворогів, як учились наші предки колись, отримуючи потім над ними блискучі перемоги? — запитує, мабуть, у самого себе Йосиф Віссаріонович. І сам же відповідає: «Гадаю, що варто».
ІІ.
Як мовиться, ще не висохло чорнило на наказі № 227, а до військ надійшла директива Головного політичного управління Червоної армії, в якій роз’яснювався механізм його застосування. У вересні 1942 року маршал Георгій Жуков затвердив положення про штрафчастини, яке визначало особливості проходження в них служби. Зокрема, цим документом передбачався термін перебування в таких підрозділах три місяці, після чого порушник повертався до своєї частини. Коли він діставав тяжке поранення в бою, термін скорочувався. При цьому йому повертали військове звання, нагороди. Парадокс, але перебування в таких підрозділах надавало офіцерам певні привілеї. Місяць служби зараховувався за шість, а термін перебування у військовому званні зменшувався наполовину. Штрафними ротами і батальйонами командували офіцери з числа тих, які не завинили перед державою і «товаришем Сталіним». А ось на посади молодших командирів, траплялося, призначали штрафників.
Цих бійців і офіцерів командування кидало на найнебезпечніші ділянки фронту, знаючи, що із сотень, тисяч виживуть десятки, а то й одиниці. Тож автори фільму «Штрафбат», знятого кілька років тому російським режисером Миколою Досталем за романом Едуарда Володарського, не погрішили проти істини, коли у фільмі солдати-штрафники йдуть у наступ через мінне поле, прокладаючи своїми тілами проходи для інших. Відступити вони не могли: позаду були так звані загороджувальні загони...
Про кількість штрафних батальйонів на фронтах Великої Вітчизняної війни в радянській історіографії, звісно, не згадувалося. Не знайти офіційної інформації з цього приводу і в російських офіційних джерелах. І не тому, що її немає. Річ в іншому — у надто «патріотичних» поглядах нинішнього російського керівництва на події тих років. Однак незалежні історики стверджують, що штрафники були в складі всіх без винятку фронтів і загальна їхня кількість становила близько двох тисяч, через які пройшло десь мільйон чоловік. Нині покійний дослідник генерал-полковник Дмитро Волкогонов, який тривалий час обіймав посаду заступника начальника Головного політичного управління Радянської армії й ВМФ, а після розпаду СРСР працював у архівах Росії, вважав, що в роки минулої війни в штрафних ротах і батальйонах загинуло майже 600 тисяч бійців і командирів, тобто близько 50 дивізій. Щодо загороджувальних загонів, чисельність кожного з яких була приблизно 200 осіб, то уже в перші місяці після появи наказу № 227 їх було сформовано 195.
ІІІ.
Генерал-майор у відставці Олександр Пилицин, котрий у роки війни сам був у штрафному батальйоні й разом із ним дійшов до Берліна, написав книгу «Штрафний удар», у якій ділиться спогадами про ті часи. Ось один із фрагментів.
«Прикро за офіцерів, які потрапляли у штрафбати, воюючи чесно і навіть героїчно. Іноді потрапляли і за доносом. Наприклад, капітан-лейтенант Північного флоту, перевіряючи роботу відремонтованої радіостанції, наткнувся на промову Геббельса і, володіючи німецькою мовою, почав її перекладати. Хтось доніс, і його звинуватили в «потуранні ворожій пропаганді». Були серед нас і ті, хто не з власної волі потрапив у полон, опинився в оточенні.
Ми були засобом, який забезпечував перемогу. Образа живе в мені й досі, коли згадую те мінне поле, на яке нас кинули. Чесно кажучи, нас прирекли тоді на заплановані могили: з бійців моєї роти до траншей противника добігли тільки 15 чоловік.
Образливо і за те, що ми брали участь у звільненні міст, але входити нам у них не дозволяли: не дай Бог, потім скажуть, що місто звільнили штрафники. Так було і з Рогачовим, і з Брестом, і з Варшавою, за які ми поклали чимало голів. І в Берлінській операції ми брали участь, але в Берлін потрапили тільки після його падіння...».
Про те, що штрафні батальйони формувалися не лише з числа тих, хто справді порушував військову дисципліну чи свідомо зривав виконання наказів командування, мені вперше, як, до речі, й про саме існування цих підрозділів, розповів ще у 1989 році полковник у відставці Максим Воронков.
...Улітку 1943-го лейтенант Воронков був розвідником 128-го піхотного полку, що воював у складі 2-го Білоруського фронту.
— Якось мене викликав командир полку і наказав взяти «язика»,— згадував Максим Вікторович.— Але тільки-но ми проникли в розташування ворожої частини, як німці відкрили по нас ураганний вогонь: голови не можна було підняти. Я дивом залишився живим, отримавши лише поранення, а ось мої бойові друзі загинули...
Повернувшись до своїх, лейтенант доповів про все командуванню. Але ніхто не повірив у правдивість його розповіді, вважаючи, що він винен у загибелі розвідників. Особливо лютував комісар, він запропонував відправити Воронкова на перевиховання у штрафбат. «Змиєш свою провину кров’ю і повернешся»,— сказав йому комісар.
— Життя простого солдата на фронті не дуже цінували,— розповідав мені сивочолий ветеран.— А в штрафбатах тим паче. Як інакше розуміти ставлення вищого командування, що кидало нас на ворога, котрий чисельно набагато переважав нас? Гітлерівці, відкривши вогонь по штрафниках, демаскували свої вогневі позиції, по яких згодом наносила удари наша артилерія. Звісно, що в такому разі наші втрати були меншими, але чи не надто дорогою ціною?
— Друга світова війна і загороджувально-штрафні батальйони на ній — окрема сторінка нашої історії, складної й трагічної, написаної кров’ю сотень тисяч українців, які ціною власного життя наближали розгром німецьких фашистів. На жаль, ця сторінка недописана і на 65-му році після Перемоги. Впевненості, що вона все ж буде дописана, немає. Адже архіви, які бережуть правду про події, пов’язані з минулою війною, зберігаються в Росії. Як скоро вони будуть відкриті для істориків, котрі мають неупереджений погляд на події Другої світової війни? Не можна правду про ту війну вважати переписуванням історії, дискредитацією подвигу радянського солдата.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ДВЕРНИЙ ПОРІГ ЯК НОСІЙ НЕДОТОРКАННОСТІ
назад »»»