ПОРТРЕТ ПОДРУЖЖЯ В ІНТЕР'ЄРІ ПРОБЛЕМ
Постійні глядачі столичного театру «Срібний острів», який упродовж дванадцяти років залишається одним із небагатьох острівців духовності в сучасному мистецтві, звикли, що репертуар цієї трупи складають здебільшого вистави за творами класиків. Такі, зокрема, як «Морфій» М. Булгакова, «А навіщо тебе задарма кохати?» (за п'єсою О. Островського «Тепленьке місце»), «Татуйована троянда» Т. Вільямса. Віднедавна на сцені «Срібного острова» (у приміщенні готелю «Турист») з'явилась і талановита сучасна драматургія. Свідченням цього стала прем'єра вистави «Детектор брехні».
Автором однойменної п'єси є один з найпопулярніших і наймолодших російських драматургів (він також сценарист і кінорежисер) Василь Сигарєв. Незважаючи на 33-річний вік, його ім'я широко відоме в Росії та за її межами. Митець належить до школи драматурга Миколи Коляди. А ось що пише про автора режисер Кирило Серебреников, який з успіхом поставив у Москві його спектакль «Пластилін»: «Цей катастрофічно талановитий хлопець з невідомо де розташованої Верхньої Салди, дивний, світлоокий, з характерним оканням, чесний у кожному слові й жесті — то головна надія вітчизняної драматургії. Тексти В. Сигарєва викликають суперечки й роздратування, отримують премії в усьому світі й підтверджують міф про велику російську драматургію...»
Справді, «головній надії» є чим похвалитися. Митець є володарем престижних премій «Еврика», «Дебют», «Антибукер», «Новий стиль», Evening Standard Awards та інших. Помітним і увінчаним нагородою став і його кінодебют — фільм «Вовчок». Ця стрічка перемогла на кінофестивалі «Доуру Фільм Харвест» у Португалії та отримала Гран-прі й призи «за найкращу жіночу роль» (він дістався актрисі Яні Трояновій) і «за найкращий сценарій» (Василь Сигарєв) на 20-му Російському відкритому фестивалі «Кінотавр».
Більшість талантів зазвичай прибуває з провінції та завойовує столицю, як Д'Артаньян Париж. Це не лише російська, а й загальносвітова тенденція. Так сталося і в житті Сигарєва. Народжений в уральському місті Верхня Салда, про яке мало хто й чув, він здобув освіту в двох інститутах — Нижньотагільському педагогічному та Єкатеринбурзькому театральному за фахом «драматургія».
Ознайомившись з біографією драматурга, я зрозуміла, звідки взялася екзотична назва містечка, де проживають герої вистави «Детектор брехні»: вони є мешканцями рідної для автора Верхньої Салди. Проте, мені здається, головне в цій історії не місце проживання подружньої пари, а стиль її життя, якість стосунків. Ці взаємини є далекими від гармонійних, та й проблемними їх назвати замало. Бачимо суцільний перманентний конфлікт і щоденні спроби відповісти на запитання: «Хто винен?» Звісно, з подальшими оргвисновками.
Надія та Борис Бизови — настільки узагальнені й упізнавані персонажі, що навіть заплющивши очі, неважко уявити їхній зовнішній вигляд і манери. Достатньо лише послухати голоси, лексикон. Вона — жінка з надміру гучним голосом, широкою амплітудою рухів та незмінно наступальною тактикою. Він, хоч на вигляд і могутній, але пасивний, інфантильний, звиклий оборонятися.
У чому ж вони хронічно звинувачують одне одного? Надію дратує небайдужість чоловіка до чарки та цілковита байдужість до господарства. Вона підозрює його і в інших гріхах. Аби вивести благовірного на «чисту воду», жінка запрошує додому... гіпнотизера.
Ось тут і починається найцікавіше. Помахавши перед носом пацієнта магічною скляною кулькою, лікар занурює його у транс — стан, у якому пригнічується свідомість й активізується підсвідомість. Під час сеансу Надії таки вдається отримати відповіді на питання, котрі давно її хвилювали. Правда, яку вона дізнається, здебільшого не радує жінку, а змушує ще сильніше озлоблюватися. Проте Борис мужньо зносить нові нападки дружини й робить несподіваний крок: силоміць змушує втомленого психотерапевта, незважаючи на його протести, залишитися й провести такий самий сеанс гіпнозу з Надією. І що ви думаєте? Сповідь грізної жінки показала, що й вона не завжди казала чоловікові правду і тільки правду...
Виставу назвали сімейною комедією, оскільки в ній багато комічних ситуацій. Але я б вважала її швидше трагікомедією, бо дрібні непорозуміння наростають, як грудка снігу, і стають причинами щоденних чвар.
Актори Тамара Антропова (Надія) та Михайло Герасимчук (Борис) напрочуд достовірно створюють портрет подружжя Бизових в інтер'єрі родинних проблем. Гіпнотизер (Дмитро Ніжельський) спочатку безпристрасно виконує функцію лікаря, а пізніше стає ніби ангелом-охоронцем цієї сім'ї, напучуючи «хворих» толерантніше ставитись одне до одного і бути щасливими.
Режисер-постановник вистави Людмила Лимар переконана, що така драматургія нам вкрай потрібна. Адже театр «Срібний острів», котрий проголосив своїм творчим кредо дослідження людської душі, має вивчати, як ця невидима субстанція жила в минулі століття, і як їй ведеться тепер. У які нетрі вона може потрапляти, і як із них вибиратися.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ЖАНР, ЯКИЙ ВИЙШОВ ІЗ ЗАБУТТЯ
- ДУБЛЮВАННЯ ІНОЗЕМНИХ ФІЛЬМІВ ЗБІЛЬШИЛО ПРИБУТКИ
- УКРАЇНІ ПОВЕРНУЛИ РАРИТЕТИ
назад »»»