МИКОЛА КУЧЕР: «ХІРУРГІЯ — ЦЕ Й МИСТЕЦТВО...»
Микола Кучер — один із провідних українських лапароскопістів, професор Київського національного медичного університету, доктор медичних наук. До нього — наші запитання.
— Миколо Дмитровичу, що таке лапароскопія?
— Слово «лапароскопія» походить від грецького «лапарос» — черево, «скопо» — дивлюся. Тобто дивитися в черево. Раніше всю традиційну хірургію називали лапаротомічною («лапарос» — черево, «томія» — розтин). Іншою мовою, аби щось зробити в череві, хірургові треба було якось в нього увійти за допомогою розтину. У 1987-му першу у світі операцію відеолапароскопічним способом зробив француз Філіпп Море. Вже наступного року понад сто хірургів світу заявили про те, що кожен із них зробив подібну операцію. Ця операція принципово відрізняється від лапаротомічної, бо в цьому разі роблять не розтин, а маленькі проколи.
Лапароскопія — нині найпоширеніший метод хірургічного втручання. В живіт пацієнта, наче у повітряну кулю, накачують вуглекислий газ, через маленькі розрізи на тілі людини лікарі можуть дістатися будь-якого органу й прооперувати його за допомогою мікроінструментів. Ефективність цього методу максимальна, рубці у пацієнтів мінімальні. Після введення стерильного газу живіт стає як шатро. Туди вводять троакар і тоненьку відеокамеру (п’ятиміліметрова оптика). Ми все бачимо в операційній, начебто дивимося оком крізь шпаринку для ключа. Через п’ятиміліметрові проколи вводять тоненькі інструменти, якими роблять операцію, зображення подають на відеомонітор. Є певні переваги у цій технології: замкнена порожнина, немає доступу, менші ворота для інфекції. При цьому хірургові працювати комфортно, бо можна підвести камеру з будь-якого боку, зробити добру візуальну картинку, побачити у різних проекціях операційний об’єкт. Ось у таких умовах проходить операція. Завдяки лапароскопічному втручанню за два дні пацієнт може ставати на ноги. Хірургія — це не тільки вишукана технологія, а й трішки мистецтво.
— Тепер — про інститут лапароскопічної хірургії, одним з ініціаторів створення якого Ви були.
— Україна у 1993-му починає оперувати лапароскопічним способом. Тобто через п’ять років від найпершої операції у світі у нас так само з’явилася нова технологія операцій на органах черевної порожнини.
У клініці факультетської хірургії (тепер — кафедра хірургії № 1 Національного медичного університету імені О. Богомольця) на базі міської клінічної лікарні № 18 на громадських засадах створено інститут лапароскопічної хірургії за ініціативи хірургів клініки С. Шевелюка та М. Кучера, але не без допомоги доктора Вільяма Норвуда з медичного центру «Вілліс Найтон» у місті Шривпорт (штат Луїзіана, США). Допомога його неоціненна: він привіз обладнання для оперування лапароскопічним способом (це десяток скринь, валіз). Ми встановили його і почали оперувати. Перед цим я пробув кілька тижнів у нього в клініці — опановував американські технології. І от упродовж 14 років співпраці до хірургічної практики нашої клініки впроваджено практично весь перелік сучасних оперативних втручань на органах черевної порожнини, що виконували лапароскопічним способом. За цей час було зроблено тисячі операцій на жовчному міхурі та позапечінкових протоках, герніопластик (операцій з приводу гриж черевної стінки), близько чотирьох сотень резекцій товстої кишки, різні втручання на шлунку й органах малого тазу.
— Як цей Ваш досвід поширюється в Україні?
— Вільям Норвуд запропонував для впровадження лапароскопічних операцій провести, крім столиці, відеоконференції в інших містах України. Почалося створення п’яти головних центрів лапароскопічної хірургії. Робилося все це, так би мовити, вручну. Норвуд зі своєю командою привозив «у валізах» обладнання. Ми разом установлювали його, проводили «показові» операції, залучаючи місцевих хірургів. Обладнання дарували, а далі ті діяли самі. Всі ці центри потроху розвиваються: у Києві, Івано-Франківську, Одесі, Донецьку, Львові.
— У грудні минулого року під Вашим керівництвом в Україні відбулася вже VI міжнародна конференція з лапароскопічної хірургії. Розкажіть про організацію цього вельми потрібного для розвитку української хірургії заходу.
— На нашій клінічній базі у 2003 році проведено першу в Україні конференцію — майстер-клас за міжнародної участі, головним елементом програми якої була пряма трансляція лапароскопічних операцій для інтерактивної аудиторії. Її складали студенти, інтерни, клінічні ординатори нашого університету та фахівці інших міст України. Після операцій відбувся «круглий стіл» із доктором Норвудом, американським професором, членом міжнародної демонстраційної групи хірургів.
Виступаючи перед учасниками конференції, він, зокрема, зауважив: «Нині лапароскопія — одна з передових технологій у хірургічній науці. Ви можете пишатися своїми фахівцями і країною, що успішно розвиває в неймовірно важкий для вас час таку важливу галузь хірургії. Моя скромна місія, як представника міжнародної доброчинної організації Sammaritan international,— допомагати вам, постачати необхідне обладнання та інструменти. Дякую за теплу зустріч на київській землі. А ще пам’ятайте, що медицина — це служіння людям, а не заробляння грошей».
— Як Ви познайомились і співпрацюєте з Вільямом Норвудом?
— У 1995 році, коли наша молода держава була заново відкрита для світу, в Україну завітав доктор Норвуд. Він серед перших у США опанував, запровадив у практичну медицину такий прогресивний напрям як лапароскопічна хірургія. Застосування цих методів передбачає наявність високотехнологічного надточного обладнання, яке має, крім іншого, високу ціну. На той час в Україні не було можливості його придбати. Та навіть якби таке устаткування з’явилося, то воно все одно залишилося б купою залізяччя, оскільки тоді в нас практично не було спеціалістів, які б могли ефективно використовувати його. Не було фахових хірургів із відповідними знаннями, необхідними навичками і досвідом. Була відсутня школа лапароскопічної хірургії.
Доктор Норвуд, виконуючи благодійницьку місію, поставив за мету не тільки привезти власним коштом в Україну найсучасніше обладнання, а й встановити його в одній з кращих місцевих клінік, навчити за допомогою майстер-класів мистецтва лапароскопічної хірургії плеяду вітчизняних хірургів.
Вільям — світла людина і мені хотілося, щоб про нього люди дізналися. Невдовзі виповнюється 15 років нашій з ним дружбі й співпраці.
— Ваше враження від перебування в Америці?
— Знаєте, чим був шокований? Їхньою людяністю, привітністю. Це як колись у наших селах люди жили, так і вони там живуть на півдні Штатів — усі одне з одним вітаються, все у них розважливо, красиво... Жодного порівняння з мегаполісами... Все продумано, зорганізовано. Вже за два місяці ми зустрічали Вільяма з його командою в Києві. А тоді вперше я їхав до Америки з настановою прибіднятися, може, мовляв, тобі щось розкажуть там, подарують якісь прилади, інструменти, матеріали, буде чим вдома робити операції. Приїжджаю до США, а там перший, хто мене зустрів в аеропорту, був Вільям Норвуд у хірургічному халатику із табличкою Mikola Kutsher на грудях. Місто Шривпорт, де працює професор Норвуд, маленьке, на перший погляд, 350 тисяч жителів, розкидане у південному штаті Луїзіана. При цьому має чотиризірковий шпиталь. У ньому я побачив те, що мене вразило,— тут робили унікальні хірургічні операції з трансплантації печінки, серця, різні лапароскопічні операції. Дивно: за розмірами місто таке, як у нас Біла Церква, а такі складні речі практикують у місцевому шпиталі!
Усім Норвуд представляв мене як божевільного хлопчину Миколу з далекої України, який приїхав до них по досвід. Про нашу країну у тамтешніх мешканців, у хірургів не було ні уяви, ні інформації. Знали, що існує Росія, проте нічого не чули про Україну. Я потрапив у казковий світ, де все крутилося. Люди там працюють як каторжні. У Вільяма Норвуда по шість—вісім операцій щодня. Ніхто там нікому нічого не каже, проте організація та проведення операцій — феноменальні, кожний робить свою справу чітко, синхронно. Я стежив за операціями з видалення жовчного міхура — класно роблять, але ж ми це теж уміємо. Робили грижу, але грижу ми також тільки почали робити, подивився — теж добре роблять. Потім зробили операцію з приводу ковзної грижі діафрагми, зараз це хвороба сучасності, називається гастроезофагальний рефлюкс, тобто печія. Тоді це в них тільки починалося.
Якось після операційного дня Норвуд мене питає: «Ти взагалі знаєш, що таке лапароскопія?» Я не витримав та й кажу: «Вільяме, всі ці операції ми давно робимо, крім цієї останньої, у нас все це є. Хочу побачити, як ви робите резекцію товстої кишки». А він відповідає: «Так я її сам тільки два місяці, як почав робити». Тоді професор Норвуд скерував свою роботу так, щоб я за невеликий час стажування встиг побачити й ту нову операцію. Після цього я резюмував: «Ви так чудово працюєте, я хотів би, щоб ми почали такі операції робити в Києві». Норвуд, наче чекаючи на моє запрошення, енергійно зазначив: «Через місяць приїду до Києва і ми почнемо там оперувати. Я привезу необхідні матеріали, не одну валізу...» Ми склали приблизний перелік того, що треба було на перших порах для проведення лапароскопічних операцій у Києві. Повернувся додому, розповідаю колегам, а ніхто не вірить моїм словам. Я кажу, мовляв, професор Норвуд пообіцяв, що приїде, готуйте операційну, шукайте хворих, ми їх прооперуємо. Один із колег послухав мене і каже: «Що, приїдуть люди і будуть просто так нам щось дарувати?! Навіщо це їм?»
Доктор Норвуд в Україну приїхав не з порожніми руками: десь 15–20 валіз обладнання захопив. Ми все це швидко встановили, впродовж дня запустили в роботу. І почали проводити перші операції: видалення жовчного міхура, а потім резекцію товстої кишки. Нині ці новітні технології удосконалюються, адже відтоді минуло 14 років. Приємно це згадувати. До речі, професор Норвуд після ремонту й дообладнання нашої Караваєвської операційної, в якій він зробив першу в Україні операцію на товстій кишці 1996 року, відразу і не впізнав.
— Повернімося до першої операції, з якої почалося впровадження лапароскопічних технологій в Україні. Чи існують перешкоди на шляху до впровадження нового?
— Вільям Норвуд привіз тоді не тільки основне обладнання для операцій, а також витратні матеріали одноразового використання, без яких операції немислимі. Тож він щоразу привозить валізи цих матеріалів, яких, на жаль, у нас не виробляють, не продають. І ми почали самі робити такі ж операції. Відтоді, як він уперше приїздив до Києва, ми почали організовувати в Україні конференції, збираючи зацікавлених фахівців в операційних залах. Проте скільки ж там людей можна було розмістити навколо операційного столу? Звичайно, небагато. Як зробити візуальну демонстрацію операційного процесу доступною для багатьох фахівців? Установили великі монітори. Із сигналу телевізора в операційній залі передали сигнали до аудиторії для загального спостереження з аудіокоментарем хірургів, які демонстрували своє мистецтво.
Усе, що привозив із собою Норвуд, дарували госпіталям. Але привезли залізяччя і робіть далі, що хочете? Слід було негайно проводити конференцію з хірургами, яких практично вчили виконувати публічні операції. До речі, Вільям — не керівник американської клініки, а звичайний хірург. Він купує власним коштом устаткування і дарує його нашим клінікам. У нас же, за чинними законами, це неможливо прийняти на баланс лікарні. Тож мороки стільки... Тому існував єдиний спосіб. Обладнання привозили у валізах, домовлялися з розумними людьми, пояснюючи призначення кожної одиниці хірургічного обладнання. Тобто легально нині допомогти нашій медицині неможливо, а коштів для створення своєї аналогічної медапаратури й витратних матеріалів не існує. Все, що ми робимо, в принципі не відповідає законодавчій базі. Цікаво, що на державному рівні це розуміють, але протидії цьому безглуздю не чинять. Як надалі розвиватися сучасній медицині?
— Скільки лапароскопічних операцій робите за рік? Перспективи розвитку вашого інституту в університетській клініці?
— Ще недавно люди не уявляли, що прооперований може того або другого дня після хірургічного втручання йти додому, швидко повертатися до звичайного життя. У світі такі операції називають хірургією одного дня. У більшості випадків пацієнт від такого лікування отримує позитивний результат: по-перше, від того, що в післяопераційний період менше болю після холецистектомії; по-друге, швидше проходить процес одужування; по-третє, майже відсутні післяопераційні ускладнення.
З 2006-го лапароскопічна хірургія в нашій клініці стала на міцні рейки. В середньому за рік роблю 300–400 лапароскопічних операцій. В університетській клініці ми згуртували досвідчених хірургів — це Мирослав і Орест Криворуки, Федот Ткаченко, Рамі Абу Шамсієх, Євген Дубенко...
— А як було з Вашою, Миколо Дмитровичу, подальшою професійною кар’єрою після знайомства з доктором Норвудом? Чи не думали щось поміняти в житті, адже скільки наших талановитих, кваліфікованих кадрів останнім часом опинилося за кордоном?
— Гадаю, якби не доля, котра послала мені Вільяма, сидів би досі на одних «холециститах і грижах». Після стажування у США через рік поїхав до Страсбурга. Там є міжнародний Європейський інститут телехірургії. Пройшов курси, побачив, що сучасні хірурги в Європі працюють теж класно. Докторську дисертацію захистив на нашій кафедрі у 2002 році. Праця присвячена лапароскопічній хірургії товстої кишки. Звичайно, тепер консультую і в інших місцях, куди мене запрошують, але «прикипів», як кажуть, до одного місця. Тут працюю вже 24 роки — від старшого лаборанта до професора кафедри хірургії № 1 КНМУ.
— Звернув увагу, пане Миколо, на Вашу шляхетну українську мову, адже майже весь час перебуваєте в російськомовному професійному середовищі...
— Так, як не дивно, але в медичному оточенні все-таки, на жаль, панує не наша рідна мова. Але зверніть увагу, мої колеги спілкуються українською, принаймні зі мною навіть російськомовні колеги завжди розмовляють українською мовою. Років десять тому було значно складніше спілкуватися в медінституті українською, адже майже всі дисципліни викладали російською, та й підручники були російські. Зараз ситуація трішки змінюється. Насамперед науково-медична документація ведеться українською мовою. Розумію, що такий перехід не за день і не за два робиться. Скажу більше, першу лекцію українською мовою в медичному університеті за багато останніх років я прочитав ще у 1987 році. Тоді завкафедрою Юлій Балтайтис мені, асистентові, запропонував прочитати лекцію, і я її прочитав українською. Визнаю, що мені було тоді нелегко, хоча в нашій родині завжди панувала українська мова. Головне, щоб викладач володів усіма аспектами своєї справи, ретельно готувався до виступів перед будь-якою аудиторією. Узагалі мовне питання вважаю надуманим. Для інтелігентних людей не існує мовних проблем. Тоді, з 1986-го, коли почав викладати, мені відповідали російською, бо багатьом було важко переходити на українську. Мову слід шанувати так само, як людей, котрі плекають її у нашому розмаїтому суспільстві. Зараз українська медична мова переживає процес становлення. Це вкрай важливо для вітчизняної медицини майбутнього. Українська мова разом із англійською є засобом міжнародного спілкування фахівців із лапароскопічної хірургії.
— Чи маєте, крім основної роботи, якісь захоплення?
— Був молодший, мав безліч захоплень. З віком усе минає, зникають і захоплення, залишається любов до чогось. Дуже люблю коней. Тривалий час займався кінним спортом. У мене є двоє коней на міському іподромі. Колись мені подарували чистокровного англійського скакуна. Куди ж було його подіти, сподобалося, тоді й захопився цими незвичайними тваринами. Зараз їздить на конях донька Ганнуся, вона займається конкуром.
Колись я був і музикантом. Закінчив музучилище імені Глієра по класу фортепіано, вчився хорового диригування. У студентські роки паралельно з навчанням у медінституті шість років працював концертмейстером у народній капелі бандуристів. Я навіть співав, на фортепіано грав пристойно. Саме тоді переді мною постав вибір: продовжувати займатися музикою або серйозно братися за професію. Я зробив свій вибір і не шкодую, адже медицина — моє покликання.
Розмову провів
Олександр БАКУМЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»