ВІКТОР ЯНУКОВИЧ — ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
РОЗІБРАТИСЯ У ВІТЧИЗНЯНИХ ПОЛІТИЧНИХ РОЗКЛАДАХ ПІСЛЯ ВЧОРАШНЬОЇ ІНАВГУРАЦІЇ ПРОСТІШЕ НЕ СТАЛО
Політична історія нашої держави увійшла в нову фазу. Шістдесят один місяць і два дні президентства Віктора Ющенка вчора офіційно стали надбанням історії. Тож українцям, попри політичні вподобання та симпатії, доводиться вибудовувати власне життя, виходячи з нових реалій.
У щойно інавгурованого Президента починається цікаве життя. Причому значно цікавіше, ніж у його попередника. А все через конституційну реформу, запроваджену в Україні у 2006 році. Адже Віктор Янукович, котрий до здобуття Віктором Ющенком влади працював прем’єр-міністром, змушений був звільнити головне урядове крісло з приходом нового глави держави. «Сковирнути» ж чинного керівника Кабміну Юлію Тимошенко дещо складніше. Наразі — це завдання номер один для Партії регіонів та її лідера. Причому навколо цього неабиякі пристрасті закипіли уже тепер.
Сісти, суд пішов...
Утім, спершу варто проаналізувати поведінку Ю. Тимошенко під час розгляду її скарги до Вищого адміністративного суду. Таке враження, що відкликання позову Прем’єр-міністром не було спонтанним. Такий крок більше схожий на «домашню заготовку», до того ж це у стилі Юлії Володимирівни.
Юлія Тимошенко надто досвідчений політик, щоб за нинішніх політичних обставин вірити в успіх власної судової скарги. Дев’ять томів її команда готувала не задля скасування результатів виборів. Як там у Михайла Жванецького: «Процес завжди головніший за результат. Бо процес — це життя, а результат — це смерть».
Ґрунтовно підійшовши до судового розгляду, Тимошенко максимально мобілізувала своїх прибічників як на електоральному полі, так і всередині Верховної Ради. Принаймні «регіоналам», котрі, за їхнім власним зізнанням, працюють над створенням нової коаліції, робота була ускладнена. Та й результат поки що на користь Тимошенко. Бо хоч як би намагалися бравувати Ганна Герман чи Михайло Чечетов, заявляючи про фінальну стадію «коаліційних перемовин», а віз поки й нині там.
Сильним кроком була й особиста поява Юлії Тимошенко в суді. Причому її виступ хоча й не був позбавлений політичного забарвлення, нагадував доповідь професіонала своєї справи. Власне, й цьому навряд чи потрібно дивуватися. Тепер про це мало хто пам’ятає, але в 2002-му, відразу після обрання парламенту четвертого скликання, лідери тодішньої опозиції Юлія Тимошенко та Олександр Мороз пішли працювати у правовий комітет. Чимало важливих парламентських рішень того часу ухвалювали за їхньої активної участі. От і тепер той досвід знадобився пані Тимошенко.
Прем’єр-міністр у суді сказала усе, що хотіла, водночас не дозволивши зробити аналогічний крок не лише своїм опонентам, а навіть суддям ВАСУ. Вийшло, що понад п’ять десятків людей у мантіях змушені були пристосовуватися (!) до поведінки вчорашнього кандидата в президенти. Їй вдалося вийти з цієї ситуації з високо піднятою головою.
Парадоксально, але Тимошенко не виглядає переможеною (принаймні зараз). В українському фольклорі є казка «Мудра дівчина». Там цар вимагає від головної героїні з’явитися до нього не оголеною і не одягнутою, не пішки й не на возі, з подарунком і без нього. Дівчина виконує всі забаганки, прийшовши до правителя загорнутою в рибальські сіті, поставивши на візочок лише одну ногу і прихопивши в подарунок горобця, котрого цар побачив, але так і не торкнувся. Дії чинного українського Прем’єр-міністра після 7 лютого мимоволі нагадують сюжет цієї казки.
Гра в «піддавки»
Усе ж Тимошенко поводиться, що називається, на межі фолу. В понеділок у спеціальному телезверненні до громадян України вона однозначно заявила, що не визнає Віктора Януковича президентом держави. Це вже небезпечний прецедент.
Зрештою, хоч якими непримиренними були баталії між «двома Вікторами» п’ять років тому, Янукович визнав перемогу Ющенка. Навіть фракція Партії регіонів не проігнорувала урочистого парламентського засідання, на якому Віктор Ющенко складав присягу. А бютівці після свого демаршу у Вищому адмінсуді заявили, що освячувати своєю присутністю «коронацію» вчорашнього опонента не мають наміру. Знову напрошується певна аналогія. Цього разу з 2006–2007 роками, коли бютівці демонстративно залишили сесійну залу Верховної Ради, накривши свої робочі місця державним прапором, розпочавши боротьбу за дострокові вибори.
Нинішній демарш — це справді їхнє право. Тим паче, що й Віктор Ющенко відмовився йти на інавгурацію свого наступника. А його присутність у сесійній залі Верховної Ради була б на той момент доречніша.
Однак менше з тим. Бо інтрига навколо найближчого майбуття Кабінету Міністрів і без того розгортається з небаченою силою. Таке враження, що «регіонали» усвідомлюють архіскладність процесу з формування нової коаліції. Тож на уряд Юлії Тимошенко здійснюється банальний психологічний тиск. Пригадуєте, як Віктор Янукович два тижні тому практично відразу після другого туру порекомендував своїй суперниці добровільно піти у відставку?
Як виявилося, то був лише початок. Бо заяви й натяки аналогічного змісту лунають від представників Партії регіонів постійно. А цього тижня «регіонали» ще й забажали розглянути питання про відповідальність Кабміну на сесії. Саме це призвело до чергового «ноу-хау» вітчизняної політики.
Поведінка протиборних сторін за кілька днів до інавгурації нагадала гру «в піддавки». Адже, почувши про «найсвіжішу» антиурядову ініціативу Партії регіонів, БЮТ оголосив про намір... скликати позачергову сесію Верховної Ради з єдиним питанням на порядку денному: урядовою відставкою.
Мотивація, що її наводив перший віце-прем’єр Олександр Турчинов, звучала шляхетно. Мовляв, у кризовий час Кабінет Міністрів не може допустити, щоб політикани дозволяли собі різні спекуляції. Кабмін готовий працювати, однак якщо «регіонали» погоджуються узяти на себе відповідальність за ситуацію в економіці, нехай реалізовують свої наміри.
Прибічники Віктора Януковича, схоже, не очікували такого повороту подій і навіть розгубилися. Проте на допомогу «регіоналам» не вперше прийшов їхній новий і перспективний союзник Володимир Литвин. Він відмовився реєструвати бютівське подання на позачергову сесію, мотивуючи тим, що відповідні документи неналежно оформлені.
«На клаптиках паперу не можна ставити підписи кому як заманеться, — обурювався Володимир Михайлович.— До того ж невідомо, чи це факсиміле, чи підписи помічників народних депутатів. Усе це принизливо для працівників апарату Верховної Ради».
Спікер також висловив припущення, що така поведінка бютівців — не що інше як спроба зіграти на випередження. І вже в цьому з керівником парламенту важко не погодитися. Бо, як відомо, навіть «піддавки» мають певні правила. Прибічники Юлії Тимошенко підрахували: нині достатньої кількості голосів для відправлення Кабінету Міністрів у відставку в парламенті немає. Якби позавчора вдалося провести позачергову сесію і це питання було б безрезультатно розглянуте, чіпати Юлію Тимошенко стало б неможливо аж до початку вересня. Так твердить Конституція. А до осені багато води спливе...
Після інциденту з позачерговою сесією протиборні сторони почали шпиняти одна одну ще дошкульніше. Бютівці наголосили, що «регіонали» продемонстрували свою боязнь брати відповідальність. А представники ПР підкреслили: вони нічого й нікого не бояться. Як тільки їхній лідер зійде на президентство, питання про відставку Кабміну постане з новою силою.
Невтішні пригоди парламентського регламенту
У цієї історії є ще один цікавий аспект. Ідеться про ухвалений нещодавно і підписаний Віктором Ющенком регламент Верховної Ради. Одна з його статей відтепер зобов’язує парламентську коаліцію не лише оголошувати про міжфракційне рішення згуртуватися в більшість, а й надати парламентському керівництву щонайменше 226 депутатських підписів. Тільки тоді коаліція вважатиметься легітимною.
Схоже, що спікер Володимир Литвин узяв за мету розвалити чинну «недокоаліцію» саме у такий спосіб. Звісно, можна було б просто ухвалити рішення від імені фракції його імені про вихід із цього хворобливого політичного утворення. Але ж тоді на блок Литвина впаде неприваблива зрадницька тінь, як було свого часу з Олександром Морозом і його соціалістами. Неважко здогадатися, як працюватиме Юлія Тимошенко, щоб максимально розширити площу цієї тіні — від рештків рейтингу Володимира Михайловича не залишиться й сліду.
Тому спікер оголосив: до 2 березня коаліціянти мають подати йому 226 підписів (треба так розуміти, не факсимільних!) на підтвердження своєї легітимності. Якщо вони цього не зроблять, він «із прикрістю» оголосить про припинення існування коаліції «трьох».
Навколо цього наразі також виникла неабияка дискусія. «Регіонали» потирають руки, очікуючи на розпад більшості, що, у свою чергу, має відкрити двері для відставки Юлії Тимошенко. Приміром, уже згадуваний Михайло Чечетов заявив: «2 березня Голова Верховної Ради Володимир Литвин оголосить, що 226 підписів немає, коаліція не існує і протягом кількох днів буде сформовано нову коаліцію і новий уряд».
Щодо формування чогось нового, це ще так, лише «вилами по воді». Тим паче, що прибічники Юлії Тимошенко у парламенті та Кабінеті Міністрів (на чолі з міністром юстиції Миколою Оніщуком) наполягають: закон зворотної сили не має. Тому підтверджувати легітимність нинішньої «недокоаліції» не потрібно.
Власне, в цьому є найбільша небезпека для держави як такої та її правової системи. Не перший рік Верховна Рада ухвалює закони так, що їх можна застосувати як заманеться, залежно від ситуації. Ніде правди діти: навіть фактом відмови підтвердження легітимності опоненти ПР фактично визнають, що ніякої коаліції де-факто не існує. Та й не існувало від самого початку, інакше уряд не маніпулював би різноманітними голосуваннями, час від часу залучаючи для ухвалення потрібного рішення голоси комуністів.
Та повернімося до нового регламенту ВР. Цей документ, вочевидь, є одним із найбільш багатостраждальних у сучасному парламентаризмі. Його ухвалюють, мабуть, вп’яте чи вшосте. І знову він не може всіх задовольнити. Водночас досі ніхто не заявив про намір, скажімо, оскаржити регламент у Конституційному Суді, як бувало не раз. Ба, навіть не весь регламент, а лише його норму про персональне підтвердження коаліційності. Адже, враховуючи одне з тлумачень КС щодо форм утворення коаліції (винятково на фракційній основі), цілком можна було б розраховувати на успіх такого подання.
Кращий захист —це напад?
Цікаво також, що в нинішній ситуації не надто зрозуміло, хто з політичних діячів нашої держави перебуває в захисті, а хто — в нападі. Тут розв’язка значною мірою залежить від нинішніх урядових пертурбацій.
Очевидно, головне завдання для Юлії Тимошенко — не втратити свої нинішні позиції. Ті ж таки Сергій Тігіпко та Арсеній Яценюк буквально дихають їй у спину. За таких обставин їй комфортніше було б перебувати в опозиції. Звідти значно простіше вести боротьбу з владою. Тим паче, що ця влада, поза всякі сумніви, ще наробить помилок. Хоча б з огляду на численні обіцянки, які Віктор Янукович роздавав наліво й направо під час агітаційної кампанії.
Однак Тимошенко знає й силу своїх супротивників. Коли вони отримують владу, так просто віддавати її «регіонали» не звикли. Власне, тому нинішні президентські вибори пройшли у такій наднапруженій боротьбі. Тож Юлія Володимирівна й озвучила можливу причину свого переходу в опозицію: «Я ні за яких обставин не буду утворювати з Януковичем спільних коаліцій. Я не буду підписувати з ним універсалів та меморандумів. Саме тому, що не визнаю його президентом України. І не приймаю його антиукраїнську й антиєвропейську політику. Якщо патріотичні демократичні партії у ВР підуть на політичне заробітчанство, я піду в опозицію».
Ризикну спрогнозувати, що саме такого повороту подій Тимошенко й очікує. Особливо після того, як Янукович озвучив трьох потенційних претендентів на прем’єрську посаду: Миколу Азарова, Арсенія Яценюка та Сергія Тігіпка. Звичайно, Азаров біля керма Кабміну — це стовідсоткова «регіоналізація» (від назви партії Януковича) вітчизняного політикуму. Такий сценарій бютівцям не може бути апріорі вигідним.
А от побачити на чолі Кабміну Яценюка чи Тігіпка — це означає майже автоматично суттєво «підмочити» їхній рейтинг. Із прем’єрами Тимошенко-опозиціонерка вміє боротися.
Нині Віктор Янукович, окрім найнижчого результату, з яким він переміг на виборах, установив ще одне досягнення. Цього разу позитивне (принаймні для нього самого). Вчора інавгурований Президент став першим керівником держави, котрому пощастило перемогти на наступних виборах після попередньої поразки. Досі нікому цього зробити не вдавалося. Скажімо, Петро Симоненко був другим у 1999 році. А в 2004-му спустився на четверте місце. Тепер — на шосте. Олександр Мороз тричі був третім (щоразу знижуючи відсоток підтримки), а місяць тому взагалі осоромився.
Певна річ, увесь час, поки В. Янукович перебуватиме при владі, Юлія Тимошенко прагнутиме повторити його нинішнє досягнення. Зробити їй це буде непросто. По-перше, тому що нове політичне покоління міцнішає; по-друге, їй заважатимуть утримуватися на «гребені» значно більше, ніж Януковичу, починаючи з 2005 року.
Віктор Янукович виявився справжнім улюбленцем долі. Бо від свого найзатятішого опонента Віктора Ющенка за п’ять років опозиційної діяльності він отримав стільки подарунків, що інший би й не мріяв. Чого варті так званий меморандум між владою та опозицією, Універсал національної єдності, прем’єрство. І нарешті нинішнє мовчазне сприяння в перемозі.
Подібної розкоші в Юлії Тимошенко, звісно, не буде. На неї очікує значно серйозніша боротьба. Схоже, що вона це розуміє і готова до рішучих дій. Це, у свою чергу, усвідомлюють у команді Януковича. І от саме від цього подвійного усвідомлення спокійним за долю держави бути не можна. Тимчасові політичні війни стали для нас нормою. Проте, як відомо, немає нічого постійнішого за тимчасове.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»