«НЕ В КОЖНОМУ ТЕАТРІ Є ТАКІ ГАМЛЕТ І ДЖУЛЬЄТТА...»
Як добре, що наше життя таке багатолике: з одного боку, переглядаючи деякі інтернет-сайти і слухаючи сучасних юнаків і дівчат, у лексиконі яких не лише літературних, а й більш-менш пристойних слів — обмаль, стає страшно за нове покоління. А з іншого — бачимо й молодь, яка має захоплення, відмінні від алкоголю й наркотиків, і працює на духовній ниві.
Саме такі юні й амбітні актори, випускники Київського коледжу театру й кіно, утворили трупу Нового українського театру. Наша газета вже розповідала про цей колектив і його першу прем’єру — драму «Безталання». Нині ж хочу поділитися враженнями від перегляду ще двох прем’єрних вистав.
За роки навчання в коледжі його випускники під керівництвом режисера Віталія Кіно створили ще дві вистави, які можна вважати дипломними — «Беззахисні створіння» за оповіданнями А. Чехова та «Шекспіріада». Раніше їх грали тільки в межах коледжу, тепер, відкривши власну сцену, театр переніс на неї всі свої роботи.
Спектакль «Беззахисні створіння» вирішено в жанрі... німого кіно. Але це не означає, що глядачі побачать у ньому лише міміку і жести. Німе кіно як спосіб сценічного вирішення матеріалу режисер-постановник Віталій Кіно обрав з тієї причини, що акторам належало зіграти все-таки не драматичні, а прозові твори Чехова. А тут є певні нюанси. Погодьтеся, складно відтворити у виставі весь текст оповідання, в тому числі авторський. Від цього можна певною мірою втратити ігрову стихію. Ось тут і стає в пригоді німе кіно з його пластичними сценами, уявними репліками й діалогами, які програються, але не промовляються.
Актори майстерно втілюють комічні, а часом і з відчутним присмаком суму ситуації дев’яти вибраних оповідань, кожне з яких має назву «дубль», як ведеться у кіно. Їм, незважаючи на юний вік, вдається зіграти і ліризм, і іронію, і душевну драму, показати другий план тієї чи іншої ситуації.
Звісно, більшість невмирущих чеховських творів ми читали або бачили. Тому й напрошуються певні порівняння. І виконавці їх гідно витримують, демонструючи своє, ні в кого не запозичене трактування образів. Наприклад, непросте завдання постало перед артисткою Євгенією Мірошниченко (подвійною тезкою оперної зірки), адже їй випало грати пані Щукіну — героїню оповідання «Беззахисні створіння» — слабку й беззахисну жіночку, здатну будь-кого звести в могилу. Пригадуєте її у виконанні незрівнянної Фаїни Раневської? Тож скажу об’єктивно: молода актриса впоралася з роллю блискуче. Здається, нікому й на думку не спало порівнювати.
Неповторного шарму виставі «Беззахисні створіння» додає те, що вона є не лише дублями німого фільму, а й салонним вечором. Подібні заходи відбувалися в інтелігентних домах у минулі століття. В антракті на глядачів чекає чимало сюрпризів...
Якщо під час сценічної версії чеховських творів доводиться не один раз посміхнутися, то вистава «Шекспіріада» спонукає і посумувати, і поспівчувати, а головне — замислитись. І, можливо, дійти певних висновків. Її жанр визначено як «уроки трагедій». На сцені, ніби на одному подиху, проходять перед нами фрагменти п’єс «Король Лір», «Гамлет, принц Данський», «Ромео та Джульєтта», «Отелло». Вони звучать у чудових українських перекладах Максима Рильського, Євгена Гребінки, Ірини Стешенко. У душі знов-таки зринають спогади, асоціації, але кожен із цих героїв — такий яскравий, позначений особистим баченням виконавця. Приміром, Отелло — не жорстокий і свавільний, а людина, яка щиро помиляється, маючи впевненість, що чинить справедливу кару. Гамлет так само вірить, що зможе повернути на шлях істини свою грішну матір — королеву Гертруду. Зворушлива у ролі Корделії, дочки короля Ліра, і актриса Ольга Сова — її героїня щаслива від природної здатності бути собою.
— Над «Шекспіріадою» ми, мабуть, працювали найбільше,— говорить режисер-постановник та художній керівник Нового українського театру Віталій Кіно.— Взяли хрестоматійні сцени із шекспірівських п’єс, відомі навіть на рівні анекдотів, наприклад: «Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?» тощо. Нашою метою було зняти нашарування, штампи, які є в цих сценах і таким чином зруйнувати анекдотичні міфи, показавши, що там є не тільки вічні проблеми, а й живі люди, із живими емоціями, обличчями, стосунками. У цій виставі немає жодного режисерського винаходу, вона є для мене найкращим практичним прикладом того, як режисер може «вмерти в акторові». А ще я хотів показати діапазон майстерності своїх вихованців. Не в кожному театрі, мабуть, можна знайти таких Джульєтту або Гамлета. Працюючи на репетиціях, ми зрозуміли: наші погляди на тексти відрізняються від поглядів інших режисерів та акторів.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- КОНКУРС, ТА ЩЕ Й ФЕСТИВАЛЬ
- МУЗЕЙ ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО
- ЗМІНЕНО «ЗАКОН ПРО КІНЕМАТОГРАФІЮ»
- ХТО ВОНИ, МАЙСТРИ СОЦРЕАЛІЗМУ?
назад »»»