СИГНАЛ «SOS»
ПОДАЄ УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО,
ЩО ОПИНИЛОСЯ
НА МЕЖІ ВИЖИВАННЯ
Танки стояли, а лайнери не літали
Минулий рік для Збройних Сил України видався чи не найважчим в їхній історії: маю на увазі проблеми, пов'язані з фінансуванням, через що особовий склад переважної більшості частин і підрозділів практично не займався бойовою підготовкою. Навіть тих, що належать до об'єднаних сил швидкого реагування (найбоєздатнішої компоненти війська), на яку покладають завдання щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України на випадок військової загрози.
А Повітряні Сили? Цей вид військ теж є для нас важливим. Проте у 2009 році вони були профінансовані вкрай незадовільно. Давно відомо: льотчик, котрий не літає, перестає ним бути. А для того, щоб підніматись у небо, потрібне пальне. Зокрема, щоб виконати завдання, передбачені планами бойової підготовки, необхідно було 65–70 тисяч тонн пального. Натомість українські «соколи» отримали менш ніж чотири тисячі тонни. Тож чи варто дивуватися, що середній наліт одного екіпажу військового літака становив близько 18 годин?
— Протягом одного року навчання курсанти училища проводили в повітрі більше часу, ніж нинішні льотчики,— відверто зізнався в розмові зі мною знайомий полковник. — А все за нестачі пального...
Мені можуть дорікати нерозумінням ситуації, в якій опинилася Україна з настанням так званої фінансової кризи, коли гостро бракує коштів. Так, криза додала клопоту, але не тільки нам, а й іншим державам. Не посилатимусь на досвід США, Великої Британії чи Німеччини: ми відрізняємось за своїми можливостями. Проте в Росії й Білорусі наліт льотчиків дорівнював у середньому 50 годин. А в Румунії, котра, як відомо, теж не вирізняється статками, понад 100 годин.
Основою сил швидкого реагування є аеромобільні війська, підрозділи яких здатні за кілька годин опинитися в будь-якій точці України і почати виконувати одержані завдання. Така оперативність досягається завдяки тому, що вони «перекидаються» літаками, з яких десантуються. Для того щоб удало десантуватися, потрібні навички. А звідкіля, скажіть, вони візьмуться, коли «блакитні берети» не мають змоги підніматися в небо? Торік дійшло до того, що офіцери аеромобільних військ змушені були звертатися по допомогу до Товариства сприяння обороні України, яке і надало літаки.
— Річ у тім, що нам, десантникам, вислуга років, яка враховується при виході на пенсію та її нарахування, обчислюється з урахуванням кількості стрибків із парашутом,— розповідає знайомий офіцер управління аеромобільних військ, який, зі зрозумілих причин, не побажав бачити своє прізвище на шпальтах газети. — Якщо ця кількість є, то один рік зараховують за два. У 2009 році рідне міністерство не змогло забезпечити нас пальним, і ми не могли вкластися у ці нормативи. А от у Товаристві сприяння обороні України з розумінням поставилися до наших проблем і допомогли з наданням літаків. Нам залишилося тільки «скинутися» грішми і закупити необхідну кількість пального...
Як на мене, подібні прецеденти є нічим іншим, як ганьбою для держави, захисники якої змушені звертатися по допомогу до громадських організацій.
З цієї ж причини нечастими гостями у відкритому морі були торік кораблі наших Військово-Морських Сил: термін їхнього перебування не перевищував у середньому вісім—десять діб. Цікаво, як їхні екіпажі зможуть брати участь в антитерористичній операції, що незабаром розпочнеться проти піратів і до якої запросили Україну? Адже для цього потрібні відповідні навички, яких на березі аж ніяк не набудеш.
Забуваємо уроки історії?
Кожна країна, котра хоче бути незалежною, дбає про свою безпеку. Цю мету досягають різними шляхами: дипломатичними, економічними тощо. Але, як свідчить історія, найдієвішим способом є саме військовий. Прикладів, що підтверджують цю тезу, більш ніж достатньо. Приміром, коли б Україна мала боєздатне військо на початку минулого століття, то вона б відстояла проголошений суверенітет. Серед причин, через які цього не сталося, військовий аспект відіграв вирішальну роль.
Проте ми не бажаємо вчитися навіть на власних помилках, не хочемо бачити очевидні речі, що мають насторожити. Згадаймо інцидент на Тузлі, різні просторікування деяких закордонних політиків, які ставлять під сумнів нашу незалежність, їхні обіцянки виправити «історичні помилки» тощо. А хіба події в Грузії можуть залишати нас байдужими? Хто може гарантувати, що щось подібне ніколи і ні за яких обставин не може статись і в Україні? Особливо тепер, коли йде так званий перегляд світового порядку між великими країнами. За таких обставин гарантом може бути лише українське військо — добре озброєне, спроможне миттєво реагувати на виклики сьогодення. А його у нас немає, точніше, військо є, а ось чи здатне воно діяти адекватно за форс-мажорних обставин, впевненості немає. Хоча, зважаючи на те, до чого його протягом 19 років довели політики, відповідь напрошується інша.
Не робитиму екскурсів у 90-ті роки, коли відбувалося формування наших Збройних Сил: щоб читач краще уявив, у якому катастрофічному стані вони знаходяться зараз, достатньо згадати 2009-й. Аби наша армія мала можливість більш-менш нормально навчатись і озброюватись, потрібно було 32 мільярди гривень, а для цього, як стверджував колишній керівник оборонного відомства Юрій Єхануров, її бюджет мав би становити близько 18 мільярдів.
До речі, згідно з чинним законодавством оборонні витрати мають бути не менші, ніж три відсотки валового внутрішнього продукту, хоча цю норму закону ніколи не було виконано. Проте Міністерство оборони отримало аж... 7,4 мільярда гривень, тобто 0,87 відсотка ВВП.
Звісно, що така «щедрість» урядовців і парламентарів, котрі затвердили зазначену суму, не могла не позначитись на життєдіяльності війська, його перспективних планах. Скажімо, реалізації Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки. Якщо у 2007-му, коли бюджет МО теж був «урізаний», вона була виконана майже на 40 відсотків, то минулого — на 28. Очевидно, що термін програми доведеться продовжувати, бо практично половину заходів, передбачених нею, не реалізовано.
Великі надії покладалися на так званий спеціальний фонд МО, кошти до якого надходять від продажу різних матеріальних цінностей військового відомства. Незважаючи на те, що жодного року він не наповнювався як слід, урядовці вирішили, що подібним чином військові зароблять понад чотири мільярди гривень. Та не так сталося, як передбачалося: станом на 1 жовтня 2009 року до нього надійшло лише 10 відсотків запланованої суми. Чому так мало? Причини різні. Урядовці сподівалися, що понад три мільярди буде отримано від продажу 400 військових містечок, але порядок продажу був затверджений наприкінці квітня, а аукціони розпочалися аж восени.
Загалом сподівання на спецфонд ніколи не справджувалися, це визнають і урядовці. Зокрема, Юрій Єхануров із цього приводу сказав так:
«Усі сподівання на спецфонд завершувалися великим «пшиком». Тому ми запланували з 1 січня 2010 року взагалі ліквідувати таке фінансування оборонного бюджету як спецфонд. Передати все надлишкове майно Фонду державного майна, який продемонструє, як потрібно розпоряджатися надлишковим майном і фінансувати армію. А всі видатки на військо робитимуть за загальним фондом». Та чи так буде? Прогнозувати не берусь, оскільки державний бюджет України досі не ухвалено. Хоча, як свідчить досвід попередніх 17 років, при ухваленні основного фінансового документа держави цей фонд укотре залишиться, бо держава, обтяжена різними фінансово-економічними проблемами, не зможе відмовитися від нього. Проте навряд чи він буде наповнений за рахунок армійського майна.
Що нам обіцяє 2010-й?
Сказати, що минулий рік видався для армії складним і важким, нічого не сказати: він був катастрофічним, ставши не роком розвитку і вдосконалення, а занепаду. Жорстко сказано? Можливо. Але це правда: офіцери, які служать у війську, становище армії оцінюють ще відвертіше.
— Я прослужив у Збройних Силах 25 років, але такого, щоб командири думали, як нагодувати особовий склад, не було,— зізнався в розмові зі мною підполковник Костянтин Гораквій.— Про водіння бойової техніки, заняття на полігоні говорити не доводиться, бо кожен літр бензину — на вагу золота.
На підтвердження сказаного оперуватиму цифрами. Наприкінці 2009-го ЗС потребували близько 140 мільйонів гривень, пов'язаних із забезпеченням їхньої життєдіяльності. Це означає, що з цієї суми жодної копійки не передбачалося витратити на підвищення їхньої боєздатності. Наприклад, для харчування воїнів-строковиків необхідно було 30 мільйонів гривень, на речове майно — 40 мільйонів, банно-пральне та медичне забезпечення — 18 мільйонів, грошове забезпечення — майже 28 мільйонів.
Ці суми — крапля в морі, якщо враховувати чисельність Збройних Сил, яка, нагадаю, становить близько 200 тисяч.
У Міністерстві оборони, враховуючи досвід останніх років, уже не будують далекосяжних планів розвитку, суттєвого підвищення боєздатності нашого війська. Зокрема, начальник Генерального штабу ЗС України — Головнокомандувач ЗС генерал-полковник Іван Свида нещодавно заявив таке:
«Що стосується стратегічних напрямів, то ми реалізовуватимемо насамперед ті, які не потребують значних матеріальних витрат, а пов'язані з організаційними питаннями і удосконаленням системи управління. Збройні Сили повинні функціонувати як механізм, а це означає, що потрібно ліквідувати дублюючі функції, щоб кожен знав свою зону відповідальності, відповідав за конкретний напрям — наразі це питання потребує уточнення. Що стосується фінансування, то ми проситимемо стільки, скільки нам знадобиться не лише на утримання Збройних Сил, а й на елементарний розвиток. Цю суму вже визначено, вона становить 19,8 мільярда гривень».
Як людина військова, генерал, звісно, не конкретизував, що мав на увазі під «організаційними питаннями і удосконаленням системи управління». Якщо ці слова «розшифрувати», то стане зрозумілим, що заходи здебільшого зводитимуться до скорочення ЗС, деяких його структур. Що ж, і вони потрібні. Хоча, відверто кажучи, цих скорочень, які назвали «оптимізацією», стільки було проведено, що полічити важко: їхня кількість вимірюється десятками тисяч. Та чи стала армія боєздатнішою? Чи поліпшилось забезпечення її військовою технікою і озброєнням? Ні. Спроможність будь-якої армії виконати свої зобов'язання перед державою, народом визначається не стільки кількістю різних організаційно-штатних заходів, оптимізацією, скільки їхньою результативністю.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- ЗМІЦНЮЮТЬ ВІЙСЬКОВУ ДИСЦИПЛІНУ
назад »»»