НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ...
Радянсько-афганська війна 1979–1989 років відходить в історію. Її наймолодшим учасникам уже за сорок. А тих, хто потрапив у криваву бойню у далекій гірській країні в зрілому віці, нині по праву називають ветеранами — вони сивочолі й немолоді. 1989-го в газеті «Правда» вперше опублікували втрати СРСР у тій війні — 13833 особи. Згодом ця цифра зросла за рахунок померлих від поранень та хвороб після звільнення з армії. Загалом Радянський Союз утратив в Афганістані 15051 чоловіка, поранено майже 54 тисячі. Проте ці цифри — лише страшна статистика. Справжню правду про ту війну знають її безпосередні учасники.
15 ЛЮТОГО — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ
Полковник у запасі полтавець Сергій Білокінь провів на тій маловідомій і непопулярній війні два роки, один місяць і три дні. Причому вісім «чистих» місяців — у бойових операціях. Можливо, ці підрахунки комусь здаватимуться педантичними, але не «афганцям». Послухаймо розповідь одного з них.
Перший бій
— Уперше в бою побував через три тижні після прибуття до Афганістану,— згадує Сергій Іванович.— У місті Ханабад наші війська разом із військовослужбовцями армії Демократичної Республіки Афганістан зав’язали бій з душманами. Ситуація склалася не на користь «союзників», адже кулеметник моджахедів засів у мечеті й зверху поливав свинцем. Командування викликало вертоліт, але пілоти, через загрозу бути збитими, не ризикнули знизитися настільки, щоб вести прицільну стрільбу. Тож їхній вогонь результату не дав. Тоді згадали про артилерію...
На позицію вийшла моя батарея. Офіцер штабу дивізії наказав «продемонструвати, на що здатні зенітники», і відкрити вогонь по мінарету, де засів кулеметник. У ціль влучили першим же снарядом — особовий склад батареї добре знав свою справу. На цьому можна було б припинити обстріл, бо кулемет замовкнув, але штабник наказав «пальнути чергою» із кількох снарядів. Наказ є наказ... Коли пил осів, побачили, що від мечеті практично нічого не залишилося. Невдовзі до мене підбіг посильний і передав наказ якомога швидше залишити позиції й повернутися в полк. Причиною поспіху було невдоволення не тільки моджахедів, а й вояків афганської армії тим, що ми знищили їхню святиню. Зенітникам передали: якщо залишимося, вночі нас поріжуть...
До речі, з 1984 року радянське командування відмовилося від спільних операцій з афганськими військовослужбовцями. Гадаю, що це правильне рішення, бо користі від афганських вояків було обмаль. Приміром, коли ми займали позиції, то відразу починали зариватися в землю та вкривати техніку, тобто ґрунтовно готуватися до бою. Афганці ж неспішно розбивали намети, облаштовували побут. Якось мені довелося побувати в наметі тамтешнього генерала — командира їхньої дивізії. Уразила розкіш — скрізь килими, гарний посуд, охорона у парадних білих ременях тощо. Війною там і не пахло...
Спека дошкуляла не менше за душманів
— Афганістан — держава контрастів. Нас, уродженців країни з помірним кліматом й іншими звичаями, там багато чого дивувало. Скажімо, погода. Удень нестерпна спека до 45–50°, а вночі пронизливий холод. Не надто добрий для здоров’я контраст. Заснути у такий задусі вдавалося не раніше години ночі, коли на землю «опускалася» рятівна прохолода. Проте потім було холодно так, що ми тремтіли навіть під ковдрою. Десь о четвертій ранку з-за гір випливало сонце. Приємне потепління швидко змінювала неможлива спека. Офіцери мешкали в так званих модулях — збірних будівлях. Я із замполітом батареї жив у крихітній кімнатці, де місця ледь вистачало для двох ліжок, тумбочки та невеликої шафи. Солдати були у наметах.
У таку спеку непросто давалися навіть природні речі, скажімо їжа. Зайдеш із двору, де повітря буквально розпечене, до їдальні, подивишся на борщ, який парує,— він у таку спеку не може охолонути за законами фізики, і вже нічого не смакує. Понад силу щось покладеш до рота, перехилиш склянку компоту — його нам охолоджували, і на вихід... У ДРА я не бачив огрядних офіцерів і солдатів. Черевані там швидко «усихали» — давалися взнаки постійне нервове напруження, нещадна спека та одноманітна їжа. З Афганістану я повернувся висохлим наче вобла — важив 48 кілограмів...
Офіцерам видавали додаткові пайки — рибні консерви, твердий сир тощо. Усі військовослужбовці отримували цигарки. Тридцять пачок на місяць. Офіцерам дорожчі, солдатам дешевші. Начебто й достатньо, але коли йшли на операцію, мені норми не вистачало. Відповідальність за людей і виконання бойового завдання «висіла» на командирові батареї, тож сигарету з рота не випускав... Кажуть, що в Афганістані в армії всі пиячили. Не можу з цим погодитися. Принаймні командири батарей, рот, взводів спиртним не зловживали. Так, могли перехилити чарку, коли нерви починали здавати, але не більше. Коли відповідаєш за людей, пияцтво — поганий радник. Поряд із нашим полком стояв розвідувальний батальйон. Там, коли розвідники поверталися з операцій, пиячили всі. Причому два-три дні поспіль. Командування крізь пальці дивилося на це, адже під час кожної операції зазвичай вбивало шестеро—восьмеро розвідників. Живі заливали стрес горілкою і поминали загиблих. Навіть командир дивізії у такі дні не заходив до казарми розвідбату...
«Духи» билися насмерть
Мене іноді запитують про роль зенітників в афганській війні. Зі своїми 57-міліметровими зенітками ми виконували роль простих артилеристів, адже повітряних цілей в Афганістані не було. А от прикривати піхоту доводилося часто. Перед тим як піхота починала бій, ми гарматним вогнем «накривали» вогневі точки душманів. Зенітки непогано зарекомендували себе в горах. Ствол у гармати піднімається на 87 градусів, що дуже добре, коли стріляєш угору. Дальність стрільби — до 12 км, тож ближче, ніж за 3,5 км до цілі ми не підходили. Гармати витягували на гори спеціальними тягачами.
Коректувальник указував ціль, я робив розрахунки, і ми починали обстріл. Потім у бій ішла піхота. Душмани засідали зазвичай у горах. Пам’ятаю бій, коли їх «викурювали» зі спеціально обладнаного укриття, вирубаного у горі на висоті майже двох тисяч метрів. У ньому все було добре продумано. Схрон мав кілька поверхів, де зберігалися боєприпаси й харчі. І вода там була: стікала цівкою з верхівки гори. Довелося нашим бійцям попотіти, щоб вибити звідти «духів». Навіть застосовували вогнемети, а вони все не здавалися й чинили шалений опір. Душмани перед боєм уживали наркотики, тож їх смерть не лякала...
«Вибухом міни мене викинуло з кабіни...»
На війні, як на війні — були поранені й загиблі. На щастя, мою батарею лихо обминуло: коли служив у ДРА, у нас нікого не вбило. Лише через три місяці після заміни дізнався, що загинув мій товариш — заступник командира батареї старший лейтенант Євген Вязовченко. Я двічі стояв за крок від смерті. Першого разу мене контузило, коли тягач, яким тягли зенітку, підірвався на міні. Тоді я швидко отямився. Другого разу міна вибухнула під мотором «Уралу», коли тягач наїхав на неї переднім колесом. Я сидів поруч із водієм і через напіввідкриті дверцята стежив за тим, аби авто не з’їхало з гірської дороги, бо до прірви залишалося кілька десятків сантиметрів. Вибухом мене викинуло з кабіни метрів на сім від машини. Осколки посікли ватяні бушлат і штани, один улучив у голову. Водія і мене врятувало від смерті те, що майже всі осколки застряли у двигуні.
Після другої контузії я ледь очуняв. Місяць боліла голова, почав погано чути, порушилася координація рухів. Проте все одно доводилося виїжджати на бойові операції. Коли їхав до Союзу, попросив командира полку виділити мені супровідника: боявся, що самотужки не доберуся до Полтави, адже все ще був кволий. До мене «прикріпили» сержанта-дембеля з Харкова, який допомагав дорогою додому...
За участь у боях мене нагородили орденом «За службу Батьківщині» та медаллю «За бойові заслуги». Часто згадую Афганістан, бойових побратимів, із якими розділяв труднощі служби і щодня ризикував життям, здоров’ям. Ми часто зустрічаємося, згадуємо ті роки, й тих, хто не повернувся з війни. Афганістан нам болить і досі...
Розповідь записав Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
також у паперовій версії читайте:
- СВІТ У ПОКАРАННЯ ПОМЕР ЛОВЕЦЬ МРІЙ НАД ПРІРВОЮ ІЛЮЗІЙ — ДЖЕРОМ ДЕЙВІД СЕЛІНДЖЕР
назад »»»