У ДЗЕРКАЛІ РЕМЕЗОВОГО БОЛОТА
Новий роман Олега Чорногуза «Ремезове болото» і його оригінальна, з відтінком вбивчої іронії й сарказму, публіцистика нині номінуються на Шевченківську премію.
У всіх своїх романах письменник залишається вірним собі: він висміює фальшивий аристократизм, пристосуванство людей недалеких, поверхових, інколи начебто непомітних: тихих нахаб, кар’єристів, кон’юнктурників. Складається враження, що романіст має чітку спрямованість — проти всіх. Але проти всіх негідників у суспільстві й з шаною та любов’ю до порядних чесних людей.
Як і в романах, створених в роки незалежності («Дари пігмеїв», «Примхи долі», «Золотий скарабей»), сатирик зосередився на аналізі «нових українців» — перевертнів, перекинчиків, дрібних блощиць, що перескакують з одного ліжка до іншого в пошуку теплішого і затишнішого прихистку.
Ця ж «генеральна лінія» продовжується і в «Ремезовому болоті» — романі з символічною назвою. Ремезове болото виступає як живий образ України, українських людей, ошуканих скоробагатьками й шахраями в личині «захисників народу», яких вони деруть, мов Сидорову козу. Люди ці опиняються по самі вуха в болоті брехні, словесного блуду і реального ошуканства. Адже народу, господарям своєї землі дістається не споконвічна батьківська родюча земля, а дике непрохідне болото, де суцільна трясовина і твань. Скоробагатьки в образах Вернера та подібних йому типів, що приїхали до села, коли вже все продано й розкрадено, хочуть за безцінь купити Ремезове болото, аби перетворити його на український Лас-Вегас, а для себе — на своєрідний Клондайк.
Старший Буряченко-Буряченков, що додав до свого родинного прізвища літеру «в», під напливом почуття несправедливості й ганьби накладає на себе руки, аби, каже, на одного яничара на українській землі було менше.
Здавалося б, таку трагедію не вписати в межі жанру сатири, гумору, де мають панувати не сльози і плач, а регіт і сміх, але завдяки притаманному Чорногузу талантові ми, хоч як це дивно, сміємося. Сміємося оптимістично. Сміємося над Охрімовичем, котрий за радянських часів хотів бути «руськім» і, не знаючи московської, пересипав мову словами-покручами. А поміж них найчастіше вживав замість пляшки — «бутьолка» і тепер, завдяки народному гумору, позаочі (та часто і в очі) Охрімовича та його дітей інакше не називають, як Бутьолка. Це прізвисько, по суті, стає його незареєстрованим у сільраді прізвищем. Бутьолка — хабарник, шахрай, особа, нечесна на руку, яка задля власного зиску продасть рідного батька.
Типовим чиновником-хабарником виступає ще один персонаж роману — Сторук. «Дай на лапу,— ніби жартома каже чинуша відвідувачеві,— і твоя проблема буде вирішена». Він так часто бере хабарі, що несподівано для себе помічає, що з його рукава висувається не рука, а справді... волохата лапа. Згодом Сторук панічно викидає свої долари на смітник, де їх підбирають убогі люди, котрі стали жебраками через таких пройдисвітів, як Сторук, Вернер, Бутьолка.
Роман висміює сучасне становище в суспільстві з його непевністю простої людини у завтрашньому дні й безперспективністю, розчаруванням скоробагатьків у власному житті, сплетеному з розкоші, вседозволеності, але позбавленому духовності, моралі, чеснот. А без них не бачать сенсу свого подальшого буття, так швидко досягши нібито омріяних вершин, із яких видно тільки те ж Ремезове болото, твань, куди добровільно потрапляють новітні наворуші й намагаються врятуватися від нього, будуючи біля своїх фільварків, маєтків розкішні храми, церкви, аби швидше дістатися до Господа Бога. Але Йому, виявляється, не потрібні ні гроші, ні золото, ні земне багатство, як і самі скоробагатьки, перекинчики, хабарники — їх небо обіцяє зрівняти до небаченої світом рівності.
Тематика «Ремезового болота» сучасна. Це своєрідне відображення епохи, в якій ми живемо і так само борсаємося від безвиході, нерозуміння того, що творимо і куди йдемо, як це часто роблять і герої сатиричних творів романіста. «Ремезове болото» висміює сучасне суспільство, що позбавило звичайних українців статусу господаря власної землі, довело їх до стану наймитів, кріпаків — рабів чужих дядьків із чужих держав. Інтелектуальний прошарок, мозок нації — інтелігенція — так само зведений до становища жебрака, повної бездуховності. Враження таке, що інтелігентові не залишилося нічого, як компенсувати свою бездуховність чаркою, відмовитися від краси мистецтва, пошуку незвіданого й інтелектуального, елементарних чеснот, а спритникам, викинувши совість і честь на смітник, пристосуватися біля грошових мішків обікраденого народу. Нагрівати прислужницькі місця своїм новим господарям, а заодно й споживати об’їдки з їхнього столу. Сумно, надзвичайно сумно стає після прочитання іронічно-саркастичних романів Олега Чорногуза — своєрідного історика, винахідника гіперболічного дзеркала, в якому, наче в збільшувальному склі, видно ракову пухлину суспільства та її метастази.
Розчаровані земним життям головні герої «Ремезового болота», не бачачи перспективи у земному бутті, відлітають в інші світи. Автор дає волю своїй фантазії й змушує душу головного героя роману піднятися в небо, відвідати рай і пекло, подивитися на Україну (та й на весь наш земний світ) з висоти пташиного польоту. Проникнути не лише в розкішні апартаменти «нових українців», а й у їхні порожні душі, вивернути гнилі нутрощі політичних злочинців, як це було і в попередніх романах.
Сатирико-міфологічний роман має щасливе закінчення. Автор стверджує вічну концепцію невмирущості українського народу — переможці рано чи пізно розчиняться в переможених і стануть самі переможеними. Ремезове болото постає не лише як образ скаліченої бездарними політиками і рвачами держави. Ремезове болото — це невичерпна історична пам’ять, у трясовині якої затоплено безсмертя народу, накопичене трудовим людом упродовж тисячоліть. Роман справляє дивовижне враження. Невипадково його через рік після виходу в світ перекладено англійською і російською мовами.
Псевдоаристократизм сучасної інтелігенції з твані «Ремезового болота» зводиться до цинічного міщанства, безпардонності, ілюстрацією якого є наймодніша сумочка чи найдорожчі черевички зі шкіри молодого крокодила, куплені неодмінно за кордоном — у Монако, Ніцці чи Монте-Карло. Все це «світське життя» нині доведене до цинізму й дикості на тлі безпросвітного існування простолюду, з якого вони вийшли завдяки спритності й нахабству і докотилися до бездуховності й цинізму «мертвих душ», що скидаються на людиноподібних роботів з великими безрозмірними шлунками.
Без перебільшення, літературний доробок Олега Чорногуза (цього потужного сатирика нашого часу) ще гідно не поцінований. Жоден поважний критик не вивчив невичерпні пласти 13 романів автора. Їх досі не торкалися ні око, ні перо об’єктивного науковця — літературознавця, критика, як це бувало в минулому столітті.
Такі мої думки після прочитання останнього доробку Олега Чорногуза, включно з його іронічно-інтелектуальною публіцистикою, насиченою глибоким знанням історії й звичаїв свого народу, широкою обізнаністю зі світовою літературною спадщиною.
Твори, в яких то з тонкою іронією, то з неприхованим сарказмом висміяно антинародну сутність вічних кон’юнктурників, що пристосовуються до умов сучасного суспільства, безперечно, заслуговують на найвищу нагороду, якою є премія імені Великого Кобзаря.
Окремо хочеться сказати про стиль автора, манеру його письма: мовна охайність, легкість у читанні, суцільна іронія, глибокий підтекст філософії життя — своєрідна пожива духовності у наш бездуховний час. Віра в те, що правда і краса переможуть зло і кривду, а людський розум врятує світ від чергового «льодовикового періоду», який, наче свідок учорашнього дня, лежить глибоко на дні «Ремезового болота»...
Гриць ГАЙОВИЙ
також у паперовій версії читайте:
- ЗОЛОТІ СЛОВА
- КНИГА — НА ВІКИ
назад »»»