ПАВЛО ВОЛЬВАЧ:«МИ МАЄМО ПОВНЕ ПРАВО НА МАЙБУТНЄ»
Письменникові Павлові Вольвачу доля добряче підстелила творче майбутнє випробуваннями: він народився і виріс на «безплідній землі» — в індустріальному Запоріжжі, перепробував чимало професій на заводах і в «шарашках»-кооперативах, понюхав життя вулиць і кримінальних розбірок...
Видираючись з безчасся й суржикізму російськомовного міста, Вольвач закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету, п'ять років працював редактором інформації на обласному телебаченні в Запоріжжі. Та врешті чкурнув до Києва, виводячи «у люди» неабиякі книжки поезій, серед яких викресав і прозу — роман «Кляса» про епоху людської розгубленості, про те, що в нестерпних умовах безгрошів'я, безперспективності, відсутності орієнтирів, денаціоналізованості, криміногенності найголовніше — зберегти «квітку душі».
В його поезії й, певно, в буденних справах розчинено колюче, емоційне прагнення мати внутрішню свободу, власне обличчя. Павло Вольвач зосереджено намагається збагнути і пояснити час. Він, як на мене, вже не шукає і не виправдовує сенс життя, а «відлущує» від нього все нікчемне, злостиво-агресивне, неконструктивне, чорне. Людям потрібні не гасла й заклики, а світло.
— Павле, спробуймо уявити наше суспільство у вигляді гойдалки: станина-основа — це народ, з одного боку гойдається політикум, з іншого — культура й просвіта (інтелігенція). На політиків наші люди вже не сподіваються. Чи зможуть урівноважити, стабілізувати ситуацію представники культури, зокрема письменники? Чи сподіватися можна тільки на Бога, провидіння, диво?
— Я не знаю, чесно кажучи, хто і що врятує державу, не маю готових рецептів. Відношу себе до письменників, котрі вважають, що за будь-яких обставин мусять писати. Мені здається, стрижневе для митця — бути свідком доби, в якій він живе, фіксувати її ауру, акустику, характери, події. Це найголовніша мета й функція, а не щось змінювати, закликати. Пам'ятаєте, раніше у нас література обов'язково «виводила героїв», «закликала», «таврувала», вчила (ще цілий каскад дієслів). Передусім треба змінювати щось у собі, бо заклики до глобальних змін і вселенського щастя, як засвідчує історія й життя, мало до чого приводять. Найголовніші зміни не зовнішні, а внутрішні, й, звісно, розпочинати треба кожному з себе. Який сенс закликати інших ставати кращими, добрішими, якщо ти сам, наче труна фарбована, за євангельським визначенням? Зверху красивий і вишуканий, а всередині...
Де збуватися — у політиці чи культурі?.. Річ у тім, що культура, мистецтво й, зокрема, література — це територія (так завжди було), де може найповніше реалізуватися людина творча і — наголошую — людина україноцентрична. Саме там найповніше збувається український проект, у цьому вузькому сегменті буття, бо, на жаль, українського проекту немає ні в економіці, ні політиці, або це щось таке кволе й жалюгідне, що говорити нема про що.
Зрозуміло, що наше внутрішнє удосконалення є ефективнішим за умови створення якісної літератури і, ширше беручи, якісного культурного українського продукту, який здатний впливати, змінювати, заперечувати і стверджувати. І тим сильніше, чим масштаби цього продукту будуть осяжнішими, а якість — вищою.
Хорошою ілюстрацією цієї тези є, як на мене, вихід книжки Василя Шкляра «Чорний Ворон». Можна сперечатися, чи стане цей роман справді епохальним, я тут був би дещо стриманішим, але те, що цей твір талановитий, те, що такого роману не було вже кілька десятиліть, для мене виглядає безперечним. Головне, що з такою темою, таким письмом (усе збіглося, до речі, щасливо) можна змінювати внутрішній світ. Вихід цього роману не спричинить зниження цін чи підвищення рейтингів, скажімо, націонал-патріотичних партій, але він може змінити сприйняття світу і себе в цьому світі у багатьох людей в Україні, зокрема, я сподіваюсь, у молодих і середнього віку. Вони зможуть усвідомити краще сьогодення і те, що Україна була зовсім не така, яка є тепер. І та змальована Україна ось — на відстані простягнутої руки, це не так далеко — двадцяті роки. Та Україна боролась, і через це можна сказати: ми не якісь пасинки історії, ми мали трагічне, але й героїчне минуле, тож маємо повне право на майбутнє.
— Якщо знову використати образ гойдалки, то що «перегойдує» в тобі — поет чи прозаїк?
— Якщо брати стратегічно, то, звісно, прозаїк, бо я все більше думаю про прозу, підступаючи до нового роману. А ситуативно, то саме в останні два роки у мене стався такий собі поетичний вибух: інтенсивно, динамічно пишу вірші. Коли працював над романом «Кляса», мене попереджали: «Дивись, з цим не грайся, поезія не любить «зради», поезія відвертається». А я спокійно визначив: значить, так треба, відвернеться — то відвернеться. Проте вірші таки прийшли знову, органічно й несилувано, і я знову спокійно думаю: значить, так треба.
Хоча повторю: роман проситься, він у мене в пучках, причому вже років чотири, стільки накопичилось досвіду в грудях, що сам відчуваю: поетичною мовою висловити це неможливо, треба переходити на мову прози, бо поезія — це конденсована мить, але це все-таки графіка, штрихи, тонкі, делікатні, вишукані, але штрихи, а проза — широке полотно, живопис, потужні мазки. Якщо Бог дасть, сяду за роман. Хочеться, аби він був наснажений енергетикою живого життя.
— Дехто вірші пише «лівою ногою», не знаючи, що таке ямб чи хорей, і каже: це авангард, новітнє слово, білі вірші. До того ж пересипає ненормативною лексикою. Я, приміром, категорично проти так званих виправданих матюків у літературі, що знижує інтелектуальний рівень читача.
— Не знаю, можливо, «ремесло» десь похитнулося, можливо, брутальності побільшало. Проте важливо відзначити таке. Є абсолютним снобізмом казати, що всі старші літератори — це нездари, відстій, «ортодокси», а молодь, от просто за визначенням, тільки тому, що вона молодь, це — всуціль рвійні таланти, суперцікаві модерністи, авангардисти, «іщущіє творчєскіє натури» тощо. Але точно такий же снобізм (інший бік медалі) — відстовбурчувати недбало мізинець (як дехто зі старшого чи середнього «покоління») і заявляти: «Хіба серед нинішніх молодих є щось цікаве?» Це ще й погана поінформованість, крім лукавства. Ми не відкриємо нового, якщо скажемо: талант не залежить від віку. Таланти є серед усіх поколінь, все це щасливий і — так уже складається — поодинокий випадок. Серед молоді є чимало цікавих авторів, просто їх треба знати. І розуміти, що нинішнім молодим важче, ніж попередникам, найперше тому, що «перекроївся» світ. Нині слово мало що означає, а раніше була інша «акустика»: поетичні збірки обговорювали не лише на інтелігентських кухнях, а й у ЦК партії, відповідно наділяючи літераторів належним: кому премії й передєлкінсько-конче-озерні привілеї, а кому «житлоплощу» в пермських концтаборах. Отже, до слова уважно ставились, і цього ніхто не заперечить. Тепер на нього ніхто не зважає, все оповите майже цілковитою байдужістю. Зрозуміло, що молодим важко — попри всі свободи, ґранти, форуми, «смолоскипи» й вільнодумствування в шинку, слово і роль поета значно девальвувалися. Але все одно з'являються люди, які не можуть не писати, і серед них, певна річ, є талановиті. Що характерно: чим більше галасу навколо імені (це стосується молодих і старших), тим більше «порожняку». Проте серед «мовчазних людей», я їх так визначаю, котрі працюють не перед читачем, а в читачеві, є чимало цікавих постатей.
Скажімо, Тарас Григорчук із Коломиї, Сергій Осока, здається, з Полтави, Макс Непорада з Кременчука, першорядний поет Мар'яна Нейметі з Ужгорода, в лютому подамо її вірші в журналі «Сучасність». Та хто знає про цих поетів? Ото ж бо. А є такі, про кого кричать на кожному перехресті: «Ох, ох, обличчя молодої української поезії!» А їм до тієї ж Нейметі, як до неба возом! Назву ще Олега Романенка, Сергія Татчина, котрий «живе» переважно в Інтернеті...
— Усі ми чуємо «самопальні» тексти пісеньок, які лунають в ефірі й на фестивалях. Я подумки іноді запитую авторів: «Якщо ти не здатний прикласти слово до слова, то чому б тобі не створити пісню на гарну поезію іншого автора?» Звідси випливає запитання: чи співають поезію Павла Вольвача?
— Наскільки знаю, не співають. Гадаю, передовсім тому, що пісенний текст — це окремий жанр. Якби я був співаком чи бардом, мабуть, теж не взявся б виконувати свої тексти. Пісня потребує більшого простору в думках-образах. У цьому, на мою думку, першопричина того, що мало кладуть на музику віршів багатьох добрих, але «щільних» поетів. Я, приміром, не знаю, щоб співали пісні на слова Герасим'юка, Римарука, Федюка, Мідянки, Кіяновської...
Чи хотів би я, щоб співали на мої вірші? Звичайно. Але хотілося б адекватного підходу. Коли чую, як співаки вишколу радянських «будинків культури» тоненькими голосочками белькочуть щось, скажімо, про Нестора Махна, із комсомольців пнучись у «головні махновці», мені це смішно, нецікаво й прикро. Чимало є таких нестиковок.
А от був такий Василь Гонтарський і гурт «Вася-клаб» — класні, енергетичні, стихійні музиканти. Ото було попадання-влучання. Василь сам якось запропонував співпрацю: «Добродію, я, крім усього, ще й актор за освітою, давай зробимо якусь моновиставу...» «Та й над піснями можна попрацювати», — зацікавився я. Мені здається, це було б цікаве поєднання. У Василеві була ота яскрава міська талановитість, блатні вихори дворової культури, вуличної енергетики, якась зухвала безшабашність і — несподівано — фольклорні мотиви, ліричність. Він, мені здається, щось навзаєм убачав у мені. Проте не судилося, на жаль, відійшов Вася, раптово, передчасно... Царство йому Небесне.
Можливо, з кимось ще складеться. Якщо писати, то такі речі, як «Вона» Костя Москальця. Зрозуміло, що маю на увазі не копіювання мелодики чи тексту, йдеться про рівень, планку...
— Твоє ставлення до пісенного поля в Україні, до того, що робиться в ефірі й поза ним?
— Те, що лунає в ефірі, зрозуміло, не є кращим, але, знову-таки, воно є ілюстрацією загального стану речей. Маємо програний інформаційний простір. Притому за роки незалежності виріс цілий материк якісної сучасної української музики різних жанрів, заселений естрадними виконавцями, рок- і поп-гуртами, бардами, джазменами... Скажімо, мені надзвичайно подобається гурт «Хореа козацька» з Тарасом Компаніченком. Чи можна його почути по радіо чи ТБ?.. Ні. Так само як і «Божичей, «ДахаБраху». Практично не чутно «Тартака», і я впевнений: це пов'язано з ідеологічними позиціями Сашка Положинського, котрий завжди себе чітко позиціонує українським патріотом, і таким він і є насправді. Ви не побачите «Кому вниз», «Плач Єремії», «Вій», та, зрештою, майже нікого вартісного, навіть найрозкрученіших, штибу Тараса Петриненка, Олександра Пономарьова, «Гайдамаків», «ВВ», «Океану Ельзи» (який дехто називає «Океан Пользи»,— сміється.— В. К.), і тих тримають на короткому повідку, віддаючи перевагу північно-східним примадоннам-кобзонам, галкіним-басковим-петросянам.
Потрібен справді незалежний вітчизняний інформаційний простір, потрібно все своє. Так, як у Польщі. Хтось добре сказав: «Ось ви доїхали до Польщі, й там, за шлагбаумом, починається не лишень інша мова, інша архітектура, інша форма поліціянтів, а й уривається те, що називається спільним СНДівським «культурним простором». Там нічого не важить шансон, його ніхто не слухає, там практично нічого не кажуть імена примадонни Пугачової чи тричі народного Йосипа Кобзона, починається інший культурно-інформаційний простір — польський». І це нормально.
— Які мистецькі явища (або житейські), постаті, імена гріють, живлять надією? Про що ти можеш сказати: «Слава Богові, що це було».
— Одним зі значних явищ, які ще називають «промислом», було знайомство, навіть, не побоюся цього слова, дружба з Миколою Вінграновським. Це мене гріє, пишаюсь цим і дякую долі. Микола Степанович дотепер присутній у моєму житті, й не тому, що хочу зробити з нього якусь живу ікону, ні. Вірші Вінграновського — великого поета і світлої людини (це, до речі, нечасто збігається) надзвичайно живі, це феномен, вони в повітрі, а відповідно і їхній автор у «повітрі». Десь на літніх вулицях Києва, в ранковому черкаському полі, на хуторі під Кременцем. Я, дорогою до центру, переїжджаючи Десенку, Дніпро, дивлюся на затоки й згадую Десну, на яку ми з ним виїздили за сто кілометрів від Києва, все дуже схоже. Згадую, як він лежав біля намету, дивився навсібіч, убираючи барви й звуки, дивовижно відчував природу, і розумію, що він присутній і десь між цих берегів. Його вірші як подобались мені, так і подобаються, кращі з них — це шедеври, які житимуть довго-довго.
Крім літератури, дуже люблю подорожувати, хоча не скажу, що багато де бував. Треба відкривати Україну, вона велика і ми її мало знаємо. Мені подобається Закарпаття, недавно їздив у гості до поета Петра Мідянки. Із задоволенням буваю на хуторі Сіножаття у мого друга поета Івана Потія на Тернопіллі. Хвала Богові, що в мене є такий друг і я можу в ту мальовничу місцинку поїхати будь-коли.
Надзвичайне враження на мене справила Македонія, вона ніби підспудно в мені жила, такою близькою виявилася балканська культура, природа, люди. Якби мені запропонували вибирати, скажімо, між найекзотичнішими країнами, приміром, Японією, Панамою і Балканами, не роздумуючи вибрав би Балкани. Скажімо, Боснію та Герцеговину, Сербію, Хорватію, Чорногорію.
— У твоїй долі був Вінграновський, чи можеш сказати, що для когось з молодих ти є наставником і хтось з них може похвалитися: «А я знайомий з Павлом Вольвачем і він зі мною няньчиться»?
— Це краще питати в молодих. Інший час, інші молоді, інший я, не буває дзеркальних ситуацій. Та й Вінграновський, до речі, зі мною не няньчився, тут неправильне визначення в корені, ми з ним спілкувалися, причому на рівних, хоча Вінграновський і «метр», старший за віком, «маршал» поезії, на якого я дивився з певним пієтетом. Не знаю, чи хтось відчуває мою допомогу зараз, але те, що я на неї налаштований, це однозначно. Жити, не помагаючи, зосередившись лише на кінчику свого носа, нецікаво. Тим більше, що мені допомагали. Цих людей небагато, але саме вони — «сіль». Тут не можу не згадати Бориса Олійника, видатного поета і не менш видатну людину, це ще одне моє тепле й світле щастя. Борис Ілліч без жодної пишномовності й розрахунку зробив мені добра, напевно, як ніхто, я безмежно йому вдячний. Але ж найголовніше, що не лише мені — таких людей легіон, тих, хто відчув його допомогу і солідарність. Бачите, як відлунює питання про стосунки з молодими: Борис Олійник незримо з-за плеча виглядає, поправляє свого картузика і, примружившись, запитує: «Так що, Павлуша? А ти? Як у тебе із солідарністю?» Має бути солідарність — людська, цехова, національна. Я — за солідарність.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»