НАЙВІДОМІШИЙ ЦИГАН
Сім’я Миколи Сліченка, як і переважна більшість тодішніх циган, вела напівосідлий-напівкочовий спосіб життя, тому точного дня його народження в метриці не значиться. Зими в ті роки були сніжні, морозні. Сім’я на якийсь час «осідала», займалася ковальським та іншим ремеслом (батько Миколи був чудовим ковалем), допомагала селянам розводити коней. Вірогідно, що майбутня зірка сцени народилася не в кибитці (хоча це видавалось би романтично), а в біленькій слобожанській хаті.
У 1935 році, коли Миколі виповнився рік, фашисти, незважаючи на протести багатьох держав, світової спільноти ухвалили людиноненависницькі нюрнберзькі акти, за якими євреї та роми підлягали цілковитому винищенню. Під час Другої світової війни у таборах розстріляли і закатували близько півмільйона циган, у багато разів більше євреїв. Батька Миколи фашисти розстріляли на очах у восьмирічного сина. Така ж лиха година чекала на хлопця й усю родину. Але дід хутко запряг вірних коней у кибитку і з великими труднощами сім’я вибралась за межі прифронтової Харківщини...
До Харкова Сліченки повернулися 1943-го після остаточного звільнення його від загарбників (місто чотири рази визволяли). У повоєнні голодні роки Миколу відправляють до родичів у колгосп Воронезької області, який був одним із циганських господарств, які створювали до війни, аби привчити (чи змусити) ромів жити на одному місці. Тут Сліченко зі своїми побратимами займався ковальським ділом, усе в нього виходило (мабуть, батьківські гени далися взнаки). Можливо, й пішов би ковальською стезею... Та в Миколи виявився гарний баритон із циганською пристрастю в голосі, він став заводієм серед молоді. Хлопець не раз чув: «Тобі б до циганського театру «Ромен»! Якраз і нагода випала — у господарство приїхав з гастролями «Ромен». Усі були в захваті від його виступу, особливо Микола, котрий будь-що вирішив потрапити до цього славетного колективу. У 17 років подався до Москви і попросився до театру. Прийняли відразу, але спершу в масовку. Тоді він і гадки не мав, що згодом йому гаряче аплодуватиме знаменитий паризький зал «Олімпія», а тамтешні газети назвуть Сліченка «циганом із легенди». У Країні Вранішнього Сонця люди валом ішли на спектакль «Ми — цигани», а стримані японки танцювали в залі й кидали до ніг красеня-цигана дорогі віяла...
Будучи знаменитістю, Микола Олексійович ніколи не забуває Харків — свою батьківщину, приїздить з концертами, спілкується із земляками, журналістами. Авторові цих рядків удалось поставити йому кілька запитань.
— Приїхавши до Харкова, Ви одразу прямуєте до Дробицького яру, що на околиці міста, де знищено тисячі євреїв, циган, і завжди кладете на могилу вісім червоних троянд.
— Це пам’ять, традиція, уклін 8-річного хлопчика, на очах якого есесівці вбили його тата, а ще закатували в Дробицькому яру, за далеко не повними даними, понад вісім тисяч циган. Наша ромська громада в Харкові, коли мене немає в місті, цієї традиції дотримує — кладе на могилу вісім червоних троянд...
— Миколо Олексійовичу, Ваш тато був ковалем-художником...
— Він мав справді золоті руки, виготовляв чудові прикраси з міді, бронзи, різну холодну зброю. Деякі речі, як реліквію, зберігаємо вдома і в театрі. Я знаю його ковальський почерк, клеймо, тому, коли буваю в Харкові, інших слобожанських містах, інколи натрапляю на батькові красиві чавунні огорожі (їх також він робив). Знайдені цікаві речі фотографую.
— Де і як Ви зустріли своє кохання?
— У театрі. Таміла Агафірова прийшла в «Ромен» через кілька місяців після мене. Якраз тоді мене призначили виконувати одну з головних ролей у спектаклі «Чотири женихи». Красуня Таміла й гадки не мала, що «четвертий жених», тобто я, стане її чоловіком. Таміла — народна артистка Росії, акторка «Ромена», моя кохана дружина. Маємо троє дітей, п’ятеро онуків і правнучку Оленку.
— Ви, Миколо Олексійовичу, на вершині слави — народний артист СРСР, 30 років — керівник і головний режисер «Ромена», в якому працюєте близько 60 літ. Протягом тривалої й блискучої творчої біографії все було гладенько-рівненько?
— Усього траплялось. Якось брав я участь у концерті в Київській консерваторії разом із оперними співаками. Вони виконували свої партії без мікрофонів, як завжди. Після їхнього виступу виходжу і я, але з мікрофоном. Я — драматичний співак і мені це дозволяється жанром. Раптом у залі почув незадоволений вигук — приберіть мікрофон! Ініціатора підтримали інші глядачі. Я не розгубився, заспівав без мікрофона. Як мене тоді приймали! Я той концерт ніколи не забуду — майже фізично відчував симпатію публіки.
Володіючи чудовим голосом, душа «Ромена» Микола Сліченко й досі виходить на сцену у фіналі легендарної вистави «Ми — цигани», яку він поставив з Іваном Ром-Лебедєвим ( у ній ідеться про те, як багато століть тому роми залишили свою батьківщину Індію і розійшлися по світу). Не відцурався він і від слобожанського краю, української пісні й мови...
Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:
- ОБРАНА ЧАСОМ
- «МУЗЕЙ ПОКИНУТИХ СЕКРЕТІВ»
- КЛАСИКУ — НА РЕСТАВРАЦІЮ
- ДЕБЮТ З ПЕРСПЕКТИВОЮ
назад »»»