ПОЧУЙМО НАЦІОНАЛЬНУ ПІСНЮ У ДУШІ!
Приводом для цієї творчої зустрічі стало подання постановки «Назар Стодоля» за п'єсою Тараса Шевченка (Національний академічний драматичний театр імені І. Франка) на здобуття Шевченківської премії. Точніше, на премію претендують «ключові гравці»: режисер-постановник Юрій Кочевенко, художник по костюмах Катерина Корнійчук, композитор-бандурист Роман Гриньків, виконавці головних ролей Олександр Задніпровський, Людмила Смородіна, Тарас Жирко, Володимир Нечепоренко.
Чи заслуговує вистава на таку високу нагороду? Які є аргументи на користь цього? Напевно, найголовніший той, що від моменту прем'єри минув рік, а вистава незмінно аншлагово-успішна, притому був час усвідомити плюси і мінуси постановки. З приємністю можна констатувати, що чимало критичних зауважень виявилися висмоктаними з пальця, їх потужно «скасовують» переваги цієї роботи.
По-перше, ми побачили, що «Назар Стодоля» — не побутові замальовки з української дійсності XVII ст., не приземлена п'єска про селян і козачка. Ідеться про те, якою величною, мужньою і сильною може бути людина, причому не абстрактна, а українська. Герої драми Тараса Шевченка керуються у своїх діях могутніми пристрастями, що спонукають їх на відчайдушні вчинки. Безсоромність, користолюбство, зрадливість і лицемірство натикаються на неймовірну силу любові, нероздільно пов'язану з високим усвідомленням кодексу лицарської честі.
По-друге, глядач отримує естетичне задоволення, дивлячись на красиві, органічні художні картинки, на тлі яких розгортається дія. У виставі падає сніг, живописує світло, застосовано кіноприйоми (наприклад уповільнена дія) і пластично-бойові мистецтва. Режисер якнайповніше використовує ту щасливу в Шевченка деталь, що дія відбувається саме на Різдво: на сцені з'являються дивовижні колядники й ефектні персонажі вертепу. Вони, яскраві й характеристичні, так талановито обрамлюють дійство, що від нього очей не відірвеш. Загальну атмосферу нагнітають загадкові образи Цариці ночі та Смерті, які раз у раз з'являються в танках.
Вистава вирізняється динамікою. Постійне напруження, емоції, переживання, суперечки — все це так і кипить на сцені, не даючи глядачеві розслабитися, дедалі більше тривожить інтригою — що ж буде наприкінці? Як буде вирішено конфлікт кохання та почуття обов'язку?
У результаті маємо цілком сучасний актуальний національний твір, який зачіпає в глядачеві найтонші струни, бо йдеться про вічні цінності, без яких немислима людина.
Про це ми поговоримо з нашими гостями — заслуженим діячем мистецтв України режисером Юрієм Кочевенком і народним артистом України Олександром Задніпровським.
— Історія постановок п'єси «Назар Стодоля» Тараса Шевченка має чималий шлейф, деякі вистави (зазвичай це побутово-історичне прочитання) стали хрестоматійними. А який нерв, стрижень Ви угледіли в цій п'єсі, аби зробити оригінальну переконливу постановку?
Юрій Кочевенко: Ми не знаємо, що бачив Шевченко, коли писав цей текст, але я побачив історію лицарів. У «Назарі Стодолі» — відгомін першого періоду гетьманщини в Україні, першої свободи, коли невелика загалом держава посунула від своїх кордонів такі супердержави як Польщу, Росію, Туреччину, Кримське ханство, змусила себе поважати.
Гетьмани, полковники, сотники були здебільшого людьми високої культури, багато з них закінчували Падуанський, Паризький, Бернський, Віденський та Краківський університети, вони наводили порядок у Європі, коли про це їх просили, виграли війну проти іспанців — морських і сухопутних гезів, втихомирили Голландію. Чимало земель на околицях Парижа названо ім'ям полковника Орлика, французький король дарував маєтки і землю українським козакам, бо вони рятували владу і створювали стабільність.
Але передусім ці люди відстоювали свою країну. У виставі перипетії визвольної боротьби переплелися з сімейними відносинами, на основі яких розгортаються події. Хто перебуває у конфлікті? Назар Стодоля — хорунжий, підлеглий чигиринського полковника (Чигирин на той час — гетьманська столиця, де перебував і сам гетьман Хмельницький), його побратим Гнат Карий з тієї ж когорти, він якраз у дорозі, везе важливі державні документи у Гуляйполе і принагідно потрапляє з Назаром у цю історію. Цікаво, що сцени з дочкою і сотником Хомою Кичатим відбуваються не в звичайній хаті, а в його кабінеті, де стоїть письмовий стіл, хоругви, де є обладунки польських шляхтичів — крилатих гусарів.
Отже, історичний фактаж вивів нас на розуміння того, що це загалом історія лицарів — людей війни, воїнів, цим обумовлені їхні характери. Звідси їхня органіка, спосіб стосунків, рішучість, власні вчинки і реакція на чужі вчинки. Притому це люди європейського виховання (бува, латиною розмовляють між собою) і це видно з побуту, з того, як вони одягаються і поводяться.
Коли ми вийшли на жанр «лицарська балада», кут зору змінився на цю п'єсу, наш задум точно з нею збігся.
— Здається, ще ніхто не ставив «Назара Стодолю» як лицарську баладу.
— Це типова література романтичної доби. Шевченко був переконаний романтик, обожнював Вальтера Скотта, Байрона, вважав їх взірцями літературного вміння-ремесла. Є чимало літературних стиків, «Назар Стодоля» нагадує «Айвенго», але за зовнішньої схожості дався взнаки талант Шевченка, котрий написав п'єсу так, ніби був добре обізнаний з театральними законами.
«Назар Стодоля», на мій погляд, є динамічним, майстерно написаним літературним твором, який, до речі, виявився напрочуд сценічним. Стрімка дія, жорстко закручений сюжет, кульмінація — дуель. Далі Шевченкова ремарка: «Б'ються на шаблях...» Скільки за цим стоїть, яку сцену можна зробити! Автор лише означив дію, а режисер має розкрутити ситуацію, зазирнути в глибину подій, це вже справа його здібностей та можливостей як постановника.
— У чому полягає сучасність, актуальність «Назара Стодолі»?
— Так, це треба було побачити і донести до глядача. У театрі імені Франка я ставив романтичну англійську драматургію шістдесятих років ХХ сторіччя: «Я, Генрі Другий» (Джеймс Голдмен), «Леді і адмірал Нельсон» (Теренс Реттіган), «Віват, королево!» (Роберт Болт). Ці п'єси написані тоді, коли у британському суспільстві була криза, автори спрямовували погляди суспільства в минуле: подивіться, хто ми і від кого походимо, хто створив країну, яка існує досі в усіх своїх проявах державних, незважаючи ні на що. Цю думку ми розкриваємо і в «Назарі Стодолі», це наша «телеграма в зал»: подивіться, хто наші предки. Хто стояв біля витоків нашої держави!
Так, в основі — конфлікт: не тому віддають наречену... Та найголовніше — вчинки людей, які існують у цьому конфлікті. Скільки доблесті, честі, відваги, прямоти, щирості в цих обдарованих натурах! Зіткнення непростих непересічних характерів викрешує «історію», яку нині зал сприймає як свою, сучасну. Дехто після вистави запитує: «Невже це Шевченко написав?»
Так склалося, що на п'єсу нашарувалась не дуже добра репутація, вважали: «Назар Стодоля» — це крикливі дядьки, котрі ходять під тинами і сваряться між собою... Але якщо усвідомити доленосність того часу, осяяну великими справами Богдана Хмельницького і його славних сподвижників Богуна, Кривоноса, Нечая, інших героїв визвольної війни, якщо поставити себе поруч із героями в середину тієї ситуації й подивитися на неї очима людини XVII століття, збагнути, хто робить ці вчинки, їхню міру, то картина виникає вельми значуща.
Що таке зважитися поцупити наречену у козака-сотника, не в турка, не в поляка?.. Це поставити себе поза законом. Треба було мати велику мужність. Остання сцена Назара і Галі — це не просто освідчення в коханні, вони готуються до смерті, тому що все одно доженуть, все одно знайдуть... Тут панує біблійне «смертю смерть подолав». Учинок зроблено для того, щоб спровокувати можливість захистити своє кохання, свою наречену проти волі й заборони батька, тож закохані готуються до найгіршого: її відправлять в монастир, а його вб'ють, адже гетьман не вагатиметься з підписом наказу про смертну кару, бо Стодоля зробив те, що виходить за межі всякого розуміння в тому суспільстві. Але це вчинок лицаря.
Такий підхід вивів нас на захопливий детектив з високою романтичною історією про кохання, мужність, справедливість, щирість, це навіть викликає заздрощі з приводу героїв. Ми також розуміємо, якого ґатунку вчинки передували цьому. «Ти забув уже,— каже Назар Кичатому,— як я врятував тебе від лядської шаблі».
До того ж події відбуваються різдвяної ночі, коли активізуються всі чисті й нечисті сили, які змагаються за владу над людиною в той час, коли співають і танцюють колядники. У нас нічого не падало зі стелі, ми йшли від матеріалу, можливостей, які пропонувала п'єса, виявляється, можна і так інтерпретувати. Я казав акторам, що цю історію можна грати і в піджаках, якщо опустити деякі етнографічні подробиці, бо це дивовижно сучасна п'єса.
— Кожна нова вистава для актора — це подорож у незвідане, пошук малюнка ролі, інтонації. Яких барв додала ця робота до Вашої акторської палітри?
Олександр Задніпровський: Коли авторитет і досвід починають працювати на актора, збільшується можливість відбору, селекції ролей, починаєш відсівати зерно від полови, а не хапаєшся за все, що пропонують.
Так, акторство — це важка праця, невід'ємна від дисципліни. Але значну роль у мистецькому житті відіграє процес отримання задоволення від творчого процесу, якого чекаєш як зустрічі з коханою жінкою. Мені в цьому, принаймні останніми роками, щастить.
З Юрієм Кочевенком ми мали справу з різними драматургіями, отже, з різними епохами, країнами. Я завжди намагався за допомогою режисера віднайти національну належність. Як не дивно, часто-густо, за спостереженнями Юрія, звичайну сценічну органіку почали вважати майже за талант, а це — лише необхідні ази. Актор, отримавши диплом, з перших кроків має бути органічним, правдивим на сцені: «Я — в запропонованих обставинах». Однак лишень цього недостатньо для втілення п'єс Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Горького, Чехова, це поганий смак, погана школа. Мій великий батько-актор мені казав: «Пам'ятай, у душі кожної ролі повинна звучати пісня певної нації». Коли я грав шотландського лорда у «Віват, королево!», то перекапустив, перечитав безліч літератури, аби зрозуміти, що таке Англія і Шотландія. Аби не було так, коли іноземці кажуть «раша» на українців, білорусів, грузинів... Нас не можна, як при Радянському Союзі, розмалювати однією фарбою, так само не можна плутати шотландців чи ірландців з англійцями, вони образяться. Це різні народи. Цю різницю треба відчувати, диференціювати. Вважаю, одна з найбільших моїх заслуг як актора — здатність в глибині матеріалу почути національну пісню.
Коли ж ідеться про українську класику, тут уже сам Бог велить. Одне діло повісити портрет Шевченка на стіні, інша справа — доторкнутися до живого. «Кобзар» може припасти пилом, а можна відкрити книжку, вчитатися і вразитися. Як ми вразилися від глибини, гостроти, сучасності п'єси «Назар Стодоля». В моїй душі через велику паузу (колись я грав гетьмана Дорошенка в однойменній п'єсі Людмили Старицької-Черняхівської) заграла, заспівала українська пісня. Не тільки у тому сенсі, що на різдвяну ніч я співаю «Застеляйте столи та все килимами...», українська пісня — це складова крові, національна належність. Якщо Юрій Кочевенко визначив виставу як лицарську баладу, то за цим є розуміння того, що таке козацьке лицарство. Це не просто гречкосії, шаровари і гопак з шаблями, це глибинне, внутрішнє прочитання свого коріння, пошуки лицарства в самому собі, це інша постава, вміння носити жупан, кунтуш, володіти зброєю, а не просто підняти шаблю, сказати гасло і заховати шаблю в піхви, невміло, влучивши з п'ятого разу. Глядач у цих маленьких неправдах побачить дилетантизм, неспроможність або декларативність усіх наших потуг донести національну суть, хоч ми і вдалися до Шевченка. Можна спаплюжити і Шекспіра, автори не винні, або, як кажуть, коні не винні, коли ними керують невмілими брудними руками вершники з нечистими помислами. Нас ця чаша обминула, я щасливий від того, що з партнерами отримую велике задоволення від участі у виставі «Назар Стодоля».
У чому полягає нове прочитання? Чому мій грізний персонаж Хома Кичатий стає героєм твору? Чому негатив відійшов на другий план? Бо у виставі немає стереотипного розкладу: поганий, хороший. Не треба забувати стару істину: поганий шукає, де він добрий, і навпаки. Відбувається пошук правди, позитиву, немає поганих людей і немає суто хороших, є вчинки! Своїми вчинками людина може себе опустити і звеличити. Цей процес падіння і звеличування сили духу мого героя, на мій погляд, добре вибудований режисером, і я, з огляду на свої можливості й закоханість в цей матеріал, намагався втілити його в життя.
Я бажаю спектаклю, моїм партнерам довгих років процвітання в цій виставі. Зараз ми розпочали нову постановку, і той щабель під назвою «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, на якому перебуваємо, не дозволить, сподіваюсь, уже ступнути назад і вниз.
Володимир КОСКІН
Валерій Франчук, заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії: «Під час перегляду «Назара Стодолі» у мене виникло бажання виголосити: «От воно, наше!» — таке близьке за духом, характером і національною образністю. Все, що відбувалося на сцені протягом двох годин, стало ілюстрацією до відомого афоризму-заповіту знову ж таки Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь»!
Мене як художника передовсім підкорили візуальні складові: зоровий образ вистави (сценографія), різнобарв'я надзвичайно театральних, вишуканих костюмів. Особливою атмосферою пройнятий музичний ряд спектаклю. Зачарували каркаломні козацькі забави та сценічні бої, танцювально-пластичні рішення. На щастя, ця мистецька феєрія поєдналася з ненав'язливою моральністю-повчальністю».
Євгенія Басалаєва, піаністка, народна артистка України: «Постановник довів, що в класичному тексті є не тільки банальна любовна інтрига, а й «екстракт» духу козацького минулого України. У всім знайомій зі школи історії про те, як сотник Хома Кичатий обманом хотів віддати дочку Галю за чигиринського полковника, віднявши дівчину у закоханого в неї козака Назара, режисер побачив «лицарську баладу». Він уник сувенірності, звичного героїчно-шароварного кітчу.
Режисер та актори впорались із відповідальністю — запропонували хрестоматійний твір на сучасній сцені й виправдали його актуальність. При впізнаваності сюжетної лінії та очікуваності розв'язки, завдяки чіткій виразній роботі акторів, музиці та художньому оформленню вистава набула не тільки динамічної гостросюжетності, а й неповерхневої злободенності».
також у паперовій версії читайте:
назад »»»