ГЕРОЇ ВІРТУАЛЬНОГО СВІТУ
Святославові — тринадцять років. Він майже ніколи не гуляє після шкільних уроків. Футбол, теніс, плавання — то не для нього. Святослав — стовідсотковий «комп’ютерний» хлопець. А почалося з безневинної, на перший погляд, забави, коли батьки купили синові комп’ютер. У сім’ї підростали старші брати, яким комп’ютер був конче потрібен для навчання, тож зайвих питань не виникало.
В епоху комп’ютеризації без розумної машини — наче без рук. Спочатку Святослав засвоював «ази», грав в ігри, згодом осягав інші премудрощі. Невдовзі, «озброєний» комп’ютерною «мишкою», почувався перед монітором справжнім героєм. Йому підкорювалися складні завдання, та й у чатах він знайшов чимало корисного для себе. Взяти хоча б ті самі сайти знайомств. Як цікаво — не бачачи живої людини, заводити віртуальних друзів! Хирлявий, неспортивний хлопець вдавав із себе супергероя! У вигаданому віртуальному світі він почувався невимушено й упевнено. Бувало, слова з нього не витягнеш на уроці, а тут — суцільний потік красномовства, дарма що віртуального. Перед новими комп’ютерними знайомими можна було не соромитися. Святослав розповідав про себе усілякі байки: мовляв, і карате він займається, і взагалі, справжнісінький хакер. Якщо треба, він і банківський код зламає і зніме кругленьку суму грошей.
Аби не заважав
Уроки його не цікавили, спілкування з однолітками (живими і цілком реальними) — теж. Батьки спочатку вмовляли одуматися, допоки не переконалися в тому, що їхньому синочкові все, як-то кажуть, по цимбалах. «Треба радитися з психологом»,— вирішила мама.
...У психолога Святослав сидів наїжачений, так і не вимовивши жодного слова. «Він у нас як партизан»,— виправдовувалася жінка, яку водночас огортали різні почуття — сором за сина, жаль до себе, безпорадність і цілковита невпевненість у завтрашньому дні.
Поодинокий випадок? Недогляд і недоопрацювання конкретної сім’ї? Байдужість з боку батьків до потреб дитини? Утім, випадок зі Святославом, наче в краплині води, висвітив типову проблему середньостатистичного підлітка. На жаль, такої статистики немає, але якби вона була, ми б побачили невтішну картину. Невинне, на перший погляд, знайомство підлітка з комп’ютером перетворюється на цілковиту залежність від нього. Неважливо, якою є природа такої залежності, головне, що позбутися її дуже нелегко.
Психологи пояснюють цю проблему на прикладі з алкозалежними, якими, на жаль, повниться наша земля. Хоча би скільки разів ви повторювали пиякові, що це — погано, хоч би скільки благали його кинути пити, для нього ваші слова залишаться порожнім звуком. Будь-яка залежність має цілком конкретні причини, з якими можуть допомогти розібратися лише досвідчені фахівці. Та лікуватися, як відомо, набагато складніше, ніж запобігти захворюванню.
«До нас найчастіше звертаються тоді, коли проблема занедбана,— розповідає психолог Тетяна Шаповал.— І вчителі, і батьки часто взагалі плутають психолога з працівником дитячої кімнати міліції. Підліток грубіянить, зриває урок,— за комірець його і до психолога. Або батьки розгублено запитують: як позбутися комп’ютерної залежності? Мовляв, син зовсім від рук відбився, втупиться в монітор і просиджує перед ним годинами. Навіть пообідати часом забуває. Коли просиш пригадати, з чого все починалося, здивовано знизують плечима. А що тут, мовляв, такого? Купили комп’ютер, сучасні ж бо діти охочі до технічних новинок.
Зазвичай дитина захоплюється комп’ютерними іграми в 5–6-річному віці. І, звісно, не було б тут нічого поганого, якби захоплення не обмежувалося лише комп’ютером. Спорт, читання, спілкування з батьками, спільні прогулянки,— реальне життя дарує нам безліч цікавого. Натомість комп’ютер, як і телевізор,— «добрий» помічник для батьків, які за своїми повсякденними клопотами поступово втрачають зв’язок з дитиною. Сидить собі тихенько перед монітором, і добре. Аби нас, дорослих, не чіпала.
Проблеми починаються в підлітковому віці, тоді батьки слізно прохають психолога врятувати їхню дитину, яка повністю занурилась у віртуальний світ. Коли пояснюєш, що вони запізнилися, ображаються. Є певна закономірність: якщо дитина у 5–6 років пристрастилася до комп’ютера — у п’ятому класі неодмінно виникне потреба звернутися до психолога. Так само чинитимуть батьки, чиї діти були віддані «на відкуп» няні — гувернантці».
Про книжки і не тільки
Хто виховує підлітка, той намагається глибше пізнати його внутрішній світ. Та підлітковий вік не настає зненацька. Усі ми, як відомо, родом з дитинства. Переданий батьківський досвід звичайно проявляється в підлітковому віці, «висвітивши» помилки і прорахунки дорослих.
Психолог Володимир Роменець у книжці «Психологія творчості» зазначає: «На перший погляд може здатися, ніби підлітковий вік виявляється часто — і найсильніше — у його негативних особливостях. Це означає лише те, що сам психічний розвиток відбувається заплутаними шляхами, і тому ще більш важливим є науковий психологічний підхід, аби виявити в підліткових «негативних» ексцесах позитивно-поступальний зміст».
Володимир Роменець стверджує, що підлітковий вік неправильно називають «періодом катастроф, відчаю, безнадії, істеризму, жорстокості, манії руйнування». Набагато правильнішим є визначення цього періоду як «раптової і різкої зміни всіх рис особистості, як період вагань і потрясінь». Так, підлітки й справді можуть бути незручними, часом нестерпними. Але слід пам’ятати, що від своїх різких рухів, голосного голосу, незграбності підліток страждає не менше, а може, навіть більше, ніж люди, що його оточують.
Для підліткового віку характерними є категоричність суджень і максималізм. «Усе або нічого» — кредо більшості підлітків. Проявами максималізму є гіперболізація, поляризація та своєрідна «космічна» фантазія. Лише в зрілому віці, коли наб’єш гуль, розумієш, що світ набагато складніший, ніж ти його уявляєш на світанку життя. А юність не бачить і не знає усієї повноти життя, тому не визнає компромісів.
«Мене називають доброю, славною,— пише в щоденнику 14-літня дівчина.— Але я не завжди така. Часом я починаю двоїтися. З одного боку, я ніжне створіння, яке жаліє безпритульних тварин; а з іншого — зла людина з кам’яним серцем. І я ніяк не можу зрозуміти, якою є». Оскільки дівчині більше немає з ким порадитися, вона звертається до уявного співрозмовника: «Милий друже! Допоможи мені розібратися, хто я насправді».
Саме тому так важливо в цьому «незграбному» періоді займатися спортом, брати участь у змаганнях, організовувати колективні виступи. Якщо не приділити увагу розвиткові пластики рухів у підлітковому віці, незграбність не зникне і в дорослому житті.
...Хто з нас востаннє читав своїй дитині книжку? Якщо добряче напружити пам’ять, то можна згадати: спільне читання казок відбувалося востаннє в дошкільному віці дитини. Звісно, зауважать дорослі, немає часу на читання. Але обговорити з підлітком прочитану книжку, спільно переглянути спектакль чи фільм при бажанні можна завжди. Коли батькам, які виховують підлітка, сказати про те, що їхні діти люблять гру, вони лише скептично посміхнуться. Яка там, мовляв, гра! Так, підлітки справді люблять гру, але вона значно відрізняється від дитячої.
«Ігри мають тепер яскраво виражену зав’язку, кульмінацію і розв’язку,— пише професор Володимир Роменець.— У них повинен бути значний елемент змагання. Психічний розвиток дитини досягає такого рівня, коли вже в грі втілюється серйозна мета. Це підготовка до того, щоб гра поступово перетворилася на реальну діяльність. Але поки що фантазія підлітків сполучає світ вигаданий і світ справжній. Інтерес до дитячої казки замінюється пристрастю до фантастики, яка допомагає підліткові робити дійсність доступною для сприйняття».
Нестримна підліткова фантазія примушує шукати відповіді на одвічні питання буття. Здається, життя не вистачить, щоб їх осягнути. І ось саме в цьому «незграбному» віці, коли буття поділено на чорні і білі смуги, проявляються риси характеру, прищеплені в родині. Якщо читання в сім’ї було нормою, будьте певні: підліток шукатиме відповіді на питання в гарних книжках. Часто саме в підлітковому віці діти захоплюються не лише фантастикою, а й науковою літературою, охоче читають енциклопедії. Підлітка цікавлять питання «космічного» характеру. Він дивується з безмежності всесвіту, шукає сенс людського життя.
«Я не можу уявити, що таке «нескінченність, безмежність,— зізнається 15-річний підліток.— Невже можуть бути такі простори, які не мають початку і кінця, де світло йде багато мільйонів років?» Пізнання світу — процес складний і водночас захопливий. Якщо змалечку з дитиною часто розмовляли, читали, заохочували до пізнання, результати не забаряться. Коли цього не було, дитина самотужки заповнює порожнечу. От тільки чим? Неважко здогадатися, що співрозмовником підлітка буде віртуальний світ, у якому він почуватиметься героєм.
Навіщо нам перепони
Коли психолог Олена Лігутинська розповідає цю історію, її не відразу розуміють. Здавалося б, який зв’язок між малою дитиною, яка принесла з дитсадка чужу іграшку, і залежним від комп’ютера підлітком? Але розповідь про малу дитину з чужою іграшкою є, власне, мудрою притчею, з якої кожен може зробити висновки. Якщо хочете, це своєрідний тест на нашу з вами зрілість не лише як батьків, а й громадян. Ми ж усі вважаємо себе чесними і благородними, чи не так? А коли приносимо додому підібраний на вулиці годинник? А коли не робимо зауваження дитині, яка не поспішає повернути сусідську ляльку? Мовляв, маленький ще, нехай грається. При цьому забуваємо, що діти часом набагато розумніші і хитріші, ніж нам здається. Мама пропустила повз вуха повідомлення про «випадково» прихоплену машинку? От і добре, робить висновок кмітливе дошкільня. Тож нічого дивного не буде в тому, якщо завтра на місці машинки виявиться мобільний телефон однокласника. Дрібниці? Не поспішайте з висновком.
...Коли 13-річна Оля принесла чужу спортивну курточку, мама вдала, ніби нічого не помітила. Лише ранком поцікавилася в доньки, звідки в неї ця річ. Оля почала пояснювати, що цю курточку вона випадково знайшла після уроку фізкультури. Розпитувала, шукала власницю модної курточки, але ніхто не озивався. «От і добре,— підсумувала мама.— Бери курточку і віднеси її вчительці». Дівчинка спалахнула: «Мене ж вважатимуть злодійкою, мовляв, я навмисно прихопила чужу річ». Але жінка була невблаганною: «От і думатимеш наступного разу, перш ніж приносити чужі речі». Можливо, Оля сама не усвідомлює того, яку важливу справу зробила для неї мама. Вона спонукала її до вчинку, відповідальності за скоєне. Як часто ми забуваємо про те, що саме вчинок і відповідальність — головні ознаки дорослого життя.
«Нічого не дається без зусиль,— нагадує психолог Олена Лігутинська.— Аби чогось досягти, потрібно напружити волю, здолати лінощі і власні слабкості». Підліток, заглиблений у віртуальний комп’ютерний світ, де, на жаль, немає місця для вчинку, для переборення себе, стає пасивним, споглядальним, у ньому немає волі до життя. Коли ж проявляти характер, переборювати труднощі?
Починати можна з найпростішого, не лише зі спортивних змагань. Реалії повсякденного життя: віртуальний герой часто є зовсім безпорадним у побуті. Підліток не навчився елементарних речей: не вміє забити цвяха, полагодити розетку, щось змайструвати. Здавалося б, що тут дивного, звичайні речі. Невміння працювати руками — це теж ознака повсякденності, породжена «віртуальним» світом. Учинок — це завжди опір, переборення себе, а отже, й маленька перемога, за якою неодмінно настануть більш значущі.
«Що ж робити?» — запитають батьки. І часто, почувши пораду, не хочуть нічого змінювати. «Навіщо ви тоді приходили на консультацію?» — дивується психолог. А у відповідь: «Ми думали, ви нам порадите щось таке, від чого наша дитина зміниться». Що ж, дорослі теж мають право вірити в казку. Але це вже зовсім інша історія під назвою «інфантилізм».
Спитайте в дорослих, яких рис у своєму характері вони хотіли б позбутися. Навряд чи більшість опитаних буде надто самокритичною. У нас зазвичай виховують лише неповнолітніх, тоді як дорослих вважають кастою недоторканних. Навіщо ж тоді вимагати чогось нездійсненного від психолога? Він не чарівник. Реальне (не віртуальне!) життя неможливо уявити без перепон і труднощів. Їх не можна оминути, треба лише долати. Так, організм полюбляє комфорт. І все ж труднощі потрібні нам, бо спонукають до активності, неспокою, постійного пошуку. Зрештою, перепони — це школа самопізнання, гарту волі, витривалості. Повнокровним є життя, у якому діють не загадкові герої віртуального світу, а живі люди.
«Якщо уважно проаналізувати долі людей, що досягали в житті справжнього успіху, то неодмінно переконаємося, що зазнавали вони не раз і поразок, на які відповідали додатковими зусиллями, стійкістю і витривалістю душевних сил». Із цими словами Омеляна Вишневського — професора Дрогобицького педагогічного університету імені І. Франка, не можна не погодитися. Зауважмо: загартувати характер можна лише в реальному, а не віртуальному житті.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
назад »»»