ПРЕЛЮДІЯ НЮРНБЕРГА
У РОКИ МИНУЛОЇ ВІЙНИ ПЕРШИЙ ПРОЦЕС НАД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ ЗЛОЧИНЦЯМИ ВІДБУВСЯ 65 РОКІВ ТОМУ В ХАРКОВІ
Військовий трибунал засідав у приміщенні тодішнього оперного театру (нині там — обласна філармонія) на вулиці Римарській. Інтерес до публічного суду над гітлерівцями був колосальним.
До першої столиці України прибули спеціальні кореспонденти впливових видань — «Таймс», «Нью-Йорк Таймс», «Дейлі Уоркер» та деяких інших. У ложах преси працювали відомі письменники — Олексій Толстой, Леонід Леонов, Ілля Еренбург, Костянтин Симонов, Сава Дангулов, Юрій Смолич... Групу кінооператорів очолював режисер-документаліст, лауреат Державної премії Ілля Копалін, учень і сподвижник знаменитого Дзиґи Вертова. Він вважав знятий у Харкові документальний фільм «Суд іде...» етапним, окремі фрагменти його показували й на процесі в Нюрнберзі.
У своєму репортажі Ілля Еренбург писав:
«Я довго ждав цієї години. Я ждав її на дорогах Франції. Я ждав її в Істрі і Волоколамську, дивлячись на попелища і шибениці. Я ждав її в селах Білорусії, у містах знедоленої України. Я ждав години, коли прозвучать слова: «Суд іде!..» Сьогодні я їх почув... Ми запам’ятаємо 15 грудня 1943 року — в цей день ми перестали говорити про майбутній суд... Ми почали їх судити. Мені вдалось поговорити з жителем Харкова Володимиром Пожарським, котрий виступав на процесі як свідок. Ось про що він розповів:
«Кінець 1943 і початок 1944 року. Харків у руїнах, після окупації життя помалу почало відновлюватися — відкрились магазини, театри... Тільки оперний нікого не запрошував — там розпочинався судовий процес над фашистськими нелюдами. Мене, як свідка окупаційних страхіть у місті, запросили на той суд. Це був перший удар дзвона, грізна прелюдія Суду народів у Нюрнберзі, котрий сповістив світові про неминучу відплату завойовникам.
Перед очима — лава підсудних. Під охороною автоматників — зовні спокійні злодюги (коли оголосили смертний вирок, почали ридати, падали на коліна, просили в суддів прощення): капітан військової контррозвідки Вільгельм Лангхельд, заступник командира роти СС Ганс Ріц, гестапівець Рейнгард Рецлав і «наш» земляк-слобожанин Михайло Буланов, водій душогубки, здоровань з бровами, що, як у хижого звіра, зрослись на переніссі. Жителі міста чи не найсильніше страхались цього людолова, який на вулицях і базарах хапав людей, запихав їх у душогубку, а відтак мертвих викидав на звалищах. Така в запроданця була «робота», за яку він отримував марки залежно від кількості замучених людей.
Як кажуть: катюзі по заслузі — військовий трибунал 4-го Українського фронту оголосив справедливе рішення: усіх чотирьох злочинців — на шибеницю, що й було відразу зроблено. На жаль, уникнув лави підсудних найголовніший злочинець на Слобожанщині — командир дивізії СС «Адольф Гітлер» генерал Сімон утік від кари. На його совісті — масовий розстріл євреїв, циган, українців, росіян, представників інших національностей у Дробицькому яру, що на околиці міста, мирних жителів у Підвірках, полонених у концаборі на Холодній горі. І найжахливіший учинок фашистів — спалення живими сотень тяжко поранених воїнів, яких не встигли евакуювати з міського армійського шпиталю. Багато поранених не могли піднятись з ліжка — їх обливали гасом і палили, а тих, хто намагався бодай підвестись, есесівські головорізи дивізії «Адольф Гітлер» убивали пострілами в голову. У спаленому двоповерховому приміщенні госпіталю після визволення міста від окупантів знайшли обгорілі тіла військових».
На братській могилі, у якій поховали воїнів, встановлено пам’ятний знак з написом: «Спинись, живий, перед святим каменем. Віддай шану тим, хто тут лежить. Вони померли, до кінця не зламані. За те, щоб ти сьогодні міг жити!»
Та ось ніяк з тим не в’яжеться, що нині впритул до братської могили зведено... приміщення Харківського апеляційного господарського суду. Мабуть, керівники цієї інституції забули чи не звернули уваги на те, що постановою облвиконкому (№ 532 від 1987 року, якої ніхто не скасовував) установлено охоронні 50-метрові зони біля пам’яток історії (зокрема й братських могил) і монументального мистецтва. Дивно: установа, котра передовсім повинна стояти на сторожі законності, сама їх порушила. Керівники суду виправдовуються, мовляв, проект будівництва погоджено на всіх рівнях.
Коли харків’янка Олександра Коновалова, батько якої разом зі своїми товаришами загинув у тому госпіталі, дізналась про будівництво на святому місці, вдарила на сполох. Її заспокоїли: людських кісток під час прокладання котловану не бачили (чи не хотіли бачити?). Загиблі давно перетворились у прах, святість; їх ніхто й ніколи не має права порушувати. Так, приміром, відбувається в Китаї. У Харкові порушили. У Піднебесній, незважаючи на велику кількість населення, малоземелля, коли кожен клапоть території на вагу золота, для поховань померлих відводять, як у прадавні часи, так і тепер, землі в центрі поселень і свято їх охороняють. Може, тому Всевишній оберігає Піднебесну від великих напастей і потрясінь, людям там ліпше живеться, не зупинено виробництво... А нам, на жаль, він не завжди сприяє: то повені, то посухи лихоманять, бо нерідко порушуємо святі місця й заповіді Божі...
Та повернімось до подій 65-річної давнини. Якраз у ті часи Юрій Смолич, усвідомлюючи історичне значення судового процесу в Харкові, запропонував терміново видати матеріали. Стенограма засідання вийшла в Москві масовим тиражем, як і трохи пізніше — в Україні, зі статтями М. Рильського, П. Тичини, П. Панча і Ю. Смолича. «Цю книгу, наголошував Ю. Смолич, повинен прочитати кожний старик і вивчити кожний школяр. Світ повинен знати про всі тяжкі страждання, котрі випали на долю нашого народу, світ повинен знати всю глибину мерзотності гітлеризму, світ повинен добре знати, що те ніколи не має повторитись».
Мої родичі-москвичі натрапили в одному букіністичному магазині столиці на книгу французькою мовою «Злочин і покарання. Процес у Харкові», надруковану практично відразу після завершення суду женевським видавництвом «Клярте» (з фрагментами публікацій О. Толстого, Д. Заславського та Є. Кононенко). Документальний фільм Іллі Копаліна «Суд іде...» з невідомих причин довго не протримався в кінопрокаті. Кілька років тому харківський драматург Зіновій Сагалов віднайшов його (п’ять металевих ящиків) у сховищі кінодокументів, що в підмосковному Красногорську.
Матеріали харківського процесу було покладено в основу вистави «705 днів до Нюрнберга» на сцені Харківського українського драмтеатру імені Т. Шевченка.
Не завадило б під час підготовки до 65-річчя Перемоги кінострічку «Суд іде...» і виставу «705 днів до Нюрнберга» подивитися нашим сучасникам.
Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:
- ВАШ ЧУЄМ ЗОВ— НЕВТОМНО ДАЛІ ЙТИ!
- КОНФУЦІЙ: «БУДЬТЕ СУВОРІ ДО СЕБЕ І МИЛОСЕРДНІ ДО ІНШИХ»
назад »»»