У ПОБУТОВІЙ ТРЯСОВИНІ
У прокуратурі я пропрацював 27 років на посадах слідчого, прокурора. Відслужив своє. Здавалося, можна на пенсії спокійно дивитися на земну метушню, як дивляться на неї холодні зірки. Але ж були в житті події, які по-справжньому хвилювали. Фах давав можливість бачити і знати багато чого такого, що приховане від звичайного людського ока, не у всіх на слуху. Тепер воно постає немов під збільшувальним склом, що висвічує закапелки людської душі. Намагаюсь відібрати з життєвого розмаїття найбільш повчальне, що комусь, можливо, буде пересторогою.
Начебто просте вбивство на побутовому ґрунті. А мені запам'яталося, як після огляду місця події до кімнати забігла дворічна дитинка, яку перед тим забрали до себе сусіди. Якось не вгледіли, як мале забігло до кімнати і впало, посковзнувшись у калюжі крові своєї матері. Від побаченого здригнулося моє серце.
Колись ще студентом побував у Третьяковській галереї й згадалося, як екскурсовод, підводячи до картини Іллі Рєпіна «Іван Грозний і його син Іван», розповідав, що деякі відвідувачі, вдивляючись у відтворене художником, так глибоко сприймали криваву сцену, що непритомніли. Для надто емоційних перед картиною навіть поставили кушетку. Я не художник, але в моїй пам'яті оте бачення «дитячих рук у крові» сильніше, ніж «Іван Грозний...». Хоч стільки літ минуло.
А тоді навіть була думка взяти самовідвід. Вважав, що не зможу об'єктивно, без особистих емоцій вести цю справу. Проте, згадавши вислів: «Правосуддя бачило все», сказав собі: «Ти побачив тільки першу кров, не квапся, фах змушуватиме тебе спілкуватися з людьми, яких волів би не знати...»
Сама справа нескладна. Звичайно, навіть ще офіційно не оформлена сім'я. Прижили дитинку. Він почав випивати і втратив роботу. Замість того щоб шукати причину в собі, він нарікав на свою долю, завжди був невдоволений, бурчав, а свій поганий настрій зганяв на родині. Як наслідок, сімейні сварки...
Черговий раз хильнувши «оковитої», привів до себе додому знайомого і на кухні продовжили розпивати. Він ножем ріже закуску, а тут вона з докорами. І... — ніж у руці зробив відмітку в її серці. Навіть не зойкнувши, тільки сказавши: «Ну й дурний же ти...», вийшла з кухні. А ті, ніби нічого не сталося, випили розлите і тільки тоді побачили, що на ножі кров. Кинулись до кімнати, а вона уже на долівці... в калюжі крові.
...На допиті клянеться, що не хотів убивати, волів лише налякати, імітуючи замах ножем. Вважав, що ніж пройде між тілом і рукою матері його ж дитини. Можна було б припустити, що його розповідь правдива. Хто з нас не пам'ятає, як пустували хлопчаками. Навмисне, ніби сварячись, підходиш до такого ж, як сам. Замахуєшся ножем, буцімто ударяєш, але на замаху викидаєш його і замість удару робиш щипок пальцями за живіт. Бувало, що постраждалий виявляв непідробний жах, а присутні сміялися. То дитячі пустощі, але коли в дорослому віці ти їх продовжуєш, то вважай, що розуму з роками не додалось. Адже кожен носить у собі немовби канон такого, що само себе забороняє. А тут випадок, коли ще й не розвинувшись, розумові здібності вичерпалися. Якби чоловік тверезо дивився на життя, то повинен був би передбачити. Але ж і матінка-природа наділяє людей різним розумінням дозволеного і недозволеного. Не було в нього того, що можна назвати моральними гальмами. Дурниця, яка не вдалася, стала злочином. Тут у мене навіть думки не було, що це необережне вбивство. Чи може не мав рації тоді? Я запитую вас, щоб ви не встигли спитати мене: чому життя буває таке безглузде, навіщо це цькування і катування людини людиною?
Дмитро ЩЕРБАНЬ, Харків
також у паперовій версії читайте:
- ЛИСТИ З МИНУЛОГО
- «ТАКИМ Я БАЧУ СВІТ»
назад »»»