ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ПРОЛОГ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА-300
У Новому році «Демократична Україна» продовжить активну інформаційну участь у Великому проекті «Сковорода-300».
Ідеться про зустріч 300-річчя від дня народження великого філософа і поета і водночас поєднання морально-етичних сковородинських засад із сучасним поступом України в економіці, науці, культурі, екології.
І немає кращого місця, де могла б започаткуватися широка сковородинізація України, ніж старовинний Переяслав. Тут молодий Сковорода став на вчительську стежку, висіяв перші зерна своєї поезії, тут мережив свій перший рукопис — про складання віршів на новий штиб. Це — з одного боку.
А з іншого — сама переяславська земля проситься в нове господарювання за вимогами сталого розвитку, бо є справжньою перлиною серед чистих і родючих українських ґрунтів. Це підтверджує невтомний розбудовник музейного Переяслава-Хмельницького, сучасний сковородинець-провидець, Герой України Михайло Іванович Сікорський. На березі Трубежа він розпрозорив довколишній луговий простір і мовив: «За своє довге життя я дійшов висновку, що Переяслав має прямий зв’язок із космосом, живиться його благодатною силою. Це — згори, з високості. А знизу місто, мов на долоні, тримає кількасотметрова ґрунтова подушка, що плаває на величезній лінзі прісного озера. І ще одне. Переяслав — єдине місто в Європі, захищене від сучасного екологічного винищення цілющим наметом фіолету, що створює життєдайну ауру міста і краю. Навіть зловісна чорнобильська хмара не пробилася до міста, змушена була оминути його по дотичній, не випала незримим радіоактивним дощем».
Високородючі поля, незруйнована екологічна чистота, запліднені сковородинською духовністю, «мораллю серця» та «сродною працею»,— де ще автор Великого проекту «Сковорода-300», харківський професор Іван Якович Гришин міг би знайти кращу територію для сучасних новаторських технологій, для повноцінного сталого розвитку, сковородинізації всього цього краю! І ми з ним вирішили піти за Сковородою на його шляху до старожитнього Переяслава.
Хто знайде його перший рукопис?
Очі подорожнього милувалися дивом: рання осінь вистелила опалим пожовклим листям землю, чистим блакитним рукавом умила небо. Чорнявий юнак у довгополій киреї з відкинутим каптуром, із саквами через плече простував обабіч битого шляху стежкою, висрібленою росою, до міста, спеленутого бузковим серпанком, у якому золотими зернятками яскріли маківки храмів — у старовинний Переяслав.
З нехитрим, але дорогим для нього скарбом — Біблією та сопілкою — молодий чоловік добувався до Переяславського колегіуму, куди тамошній єпископ Никодим Срібницький запросив його читати семінарський курс поетики. Юнак поспішав до міста з душевним окриллям: Переяславський край славився письменством, освітою. У місті і по селах Переяславського полку одна за одною відкривалися школи. Священики, козаки, міщани і «люди посполиті», сиріч селяни, уже в кількох поколіннях були письменні, тож настав час відкрити в Переяславі школу, на щабель вищу,— семінарію.
Заголовним у її заснуванні стало ім’я єпископа Арсенія Берла, який сповна віддався меті просвітити рідний край «світлом вчення». Арсеній (його світське ім’я — Андрій) Берло, син переяславського полкового судді Івана Берла, був знайомий з видатним просвітником Феофаном Прокоповичем, поділяв його реформаторські погляди. Навчався в Києво-Могилянській академії, пройшов освітянський курс у Львові. Прийняв чернецтво в Києво-Печерській лаврі, дійшов чину «трапезного». Згодом викладав у класі граматики Київської академії, водночас піднімався священицькими щаблями: архідиякон Київської метрополії, архімандрит Межигірського монастиря, і от з 1733 року Арсеній Берло — єпископ Переяславський і Бориспільський.
Саме в Переяславі Берло здійснив свій освітянський задум: другого жовтня 1738 року в обійсті Вознесенського монастиря було відкрито колегіум. Зрозуміла річ, за зразком Києво-Могилянської академії. Так само шість класів: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика та риторика. Особливий наголос на вивчення латини, але спудеї мали також добре знати старослов’янську, рідну українську, грецьку й польську мови. Тож новий навчальний заклад так і звався — Училище слов’яно-латинське Переяславське. Так само, як і в Могилянці, бурсаки студіювали арифметику й геометрію, античну й римську літератури, опановували нотний спів і, звичайно ж, заглиблювалися в обов’язковий катехізис. Он до якого славного училища поспішав київський студент Григорій Сковорода!
І тепер у нього самого будуть учні. І він їх навчатиме, і чого навчатиме: науки світлої і любої серцю поезії! Правда, в академії він набував уміння віршувати за старими взірцями — за мертвою заримованою латиною. Та йдучи до Переяслава, Сковорода вже не поклав у сакви звичну поетику Кониського. Інші імена й ритми полонили його уяву: розкуте слово нової поезії, задушевні народні пісні.
У Переяславському колегіумі, звісна річ, викладання поетики велося за традиційними, вже закостенілими правилами: предмет, форма, фабула, метр, вірш. Григорій радів, що нове, свіже відчуття поезії він передаватиме учням не десь в іншому місці, а саме тут, у Переяславі, місті, яке історія обрала для своїх вікопомних подій. Росяними ранками молодий учитель піднімався на високий курган Три брати. Вдивлявся у далечінь: на правому березі, порізаному ярами, вимальовувався Трахтемирівський козацький монастир, на Лівобережжі, одразу за селами Стовп’яги, Дівички, Карань, квітчастим килимом розкинувся Великий переяславський луг. Таким і побачив юнака Григорія, ласкаво назвавши його «селюченям», поет Петро Засенко:
Селюченя устало
на світанні,
Іде в поля,
За обрій загляда...
Над Альтою
По пояс у тумані
Гуляє світлий наш
Сковорода.
Після ранкової прогулянки поспішав до монастиря, до класів колегіуму. Його спудеї, міцні, завзяті хлопці, звичайно ж, не заперечували, аби їхній новий учитель не бубонів свої лекції мертвою латиною, як інші викладачі. Навпаки. Вони вслухалися в нове поетичне слово Сковороди й відчули, побачили, що здатні не лише складати пишномовні панегірики, прославляючи коронованих осіб, а й писати вірші, що йдуть од нескутого серця,— пісні про красу рідного краю, про близькі їм події і звичаї.
Нова «метода» викладання не оминула чутке вухо єпископа, стривожила його думку. «Може, слухняний син Божий Григорій має якесь прохання,— мовив той лагідно при зустрічі, піднявши руку для благословіння,— певно, в нього немає поетики Кониського, то він дасть її зі своєї бібліотеки». Сковорода так само ввічливо подякував за пастирську увагу й ласку. А вечорами, у крихітній келії, запаливши свічку в глиняному поставнику, схилявся над паперовим зшитком і писав трактат «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної».
Михайло Іванович Сікорський добре знає цю історію, каже про обох: «Вони розмовляли довго про все: про слово Боже, про еллінів і Феофана Прокоповича, про латину й про вірші Тредіаковського й Ломоносова. А на закінчення розмови,— посміхається іронічно Михайло Іванович,— єпископ дістав можливість насолодитися чистою латиною Сковороди: «Alia res skeptrum, alia prectrum». Через хвилину Григорій виклично повторив рідною мовою: «Одна річ — пастирський жезл, інша — пастуша сопілка». І, вже погамувавши серце, з жалем подивився на «його превелебність», готовий до будь-якого покарання...»
Поки людина «богохульствує» усно, на словах, вважав єпископ, ще можна на те заплющити очі. Коли ж «раб Божий» подає письмовий розмисел про поезію «в такій новій манері», що єпископові «видалося дивним і не відповідним до колишнього старовинного звичаю», і не погоджується виконати «повеління» начальства, то єпископ посилає підручник Сковороди до консисторії і на доповідній спересердя дописує: «Той, що творить гординю, не живе серед дому мого». Так-так, відкладати надалі покарання перекірливого не годиться. Бо не вгадати, кому буде гірше: грішному непослуху чи його високій святості. Так Сковороді було вказано на двері.
Згодом Сковорода не без іронії пояснював причину свого «вигнання» з Переяславського колегіуму в листі до свого учня і друга Михайла Ковалинського: «Дуже важливе значення має те, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Доки ми їх слухаємо, ми їхній дух у себе вбираємо. Отже, демон печалі став надзвичайно мучити мене — то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо так став міркувати: переяславські миші були причиною того, що мене викинули із семінарії з великими неприємностями...»
Ох уже ті загадкові «переяславські миші!» Як тільки не пробували дослідники-сковородознавці проникнути в цю таємницю: і прямо (мовляв, миші справді з’їли перший варіант «Розмислу»), і давали символічне пояснення (хто такі миші, може, недолугі «стовпи» семінарії?),— та не сходилися кінці з кінцями. От якби знайти рукопис сковородинського «Розмислу»! А чому б і ні? Адже єпископ Никодим Срібницький заслав його у вищі церковні інстанції, то що — рукопис Сковороди розчинився в завалах церковних архівів? Назавжди? Скажемо з надією, як пишуть про людину, — пропав безвісти. Шукаймо, шукаймо, певен, комусь і пощастить у столітніх розшуках...
Зустрілися досвід і мрія
Харків’янин Іван Гришин був начуваний про славного переяславця Михайла Сікорського. Знав про його сковородинську вдачу: зосередженість, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні мети. Сам переповідав промовистий епізод з життя ентузіаста. У далеких уже шістдесятих роках, коли Михайло Іванович розбудовував музейний Переяслав-Хмельницький, загорівся він мрією перевезти до музею просто неба хату Сковороди, яка дивом уціліла в Харкові.
У цій врослій у землю хатинці в Лисогірському передгір’ї Харкова, де під час літніх вакацій жив викладач Харківського колегіуму Григорій Сковорода, мені ще пощастило побувати, дихнути повітрям старовини. Що ж, про такий безцінний експонат для музею в місті, де відбувся переяславський пролог-зачин творчого життя Григорія Сковороди, можна було тільки мріяти. І повсякчасно готовий до дії молодий Михайло Сікорський приїхав до Харкова вантажівкою з причепом.
Здійснити задумане не вдалося. Не менша послідовниця Сковороди, ніж Михайло Сікорський, викладачка Харківського університету Анастасія Ніженець, яка саме клопоталася організацією музею в селі Сковородинівці, разом з помічниками-ентузіастами розвернула переяславську машину на зворотний шлях. Здогадуюсь, що згодом шкодувала про свій рішучий вчинок, бо під час підготовки до відзначення 250-річчя від дня народження Сковороди, у 1972 році, обком партії, замість того аби реставрувати хату Сковороди, дав наказ розібрати пам’ятку нашого українського духу. Більше того, зрівняти її з землею. Аргумент «залізний»: тут буде прокладена нова автомобільна траса. Так тоталітарний коток потоптав пам’ять про народного мудреця-вчителя.
Професор Іван Гришин давно збирався поїхати в Переяслав-Хмельницький — зазнайомитися з його почесним громадянином Михайлом Івановичем Сікорським, перевірити його багатим практичним досвідом свою ідею моралізування економіки, сталості й «сродності» в розвитку українського села. Усе не випадало. А от два місяці тому вони зустрілися в Києві, познайомилися на «круглому столі», перспективно названому «Наш сучасник Григорій Сковорода». Зібрання організували кілька авторитетних наукових установ і провідні засоби масової інформації.
Професорові Івану Гришину не вперше виступати перед поважною аудиторією, представляючи Великий проект «Сковорода-300» і розкриваючи його сутність: поєднання морального вчення Сковороди із сталим розвитком суспільства. Та на київському «круглому столі» вчений пішов далі, прозирнув на горизонт Великого проекту, ограненого 300-річчям від народження Сковороди — 2022 роком.
Розширеним мегапроектом, представленим І. Гришиним на розсуд наукових експертів, шанувальників і послідовників Григорія Сковороди, передбачено «створення на планеті пілотного зразка духовно-технологічної країни в досягненні сталого (збалансованого) розвитку суспільства, орієнтованого на щастя людини на основі спорідненої праці, з наданням їй можливостей бути здоровою, а також поміркованою у споживанні матеріальних благ».
Так і хочеться вжити модне слівце: «Круто!», але розробників мегапроекту це не осаджує. Іван Якович Гришин переконаний, що Україна як нова самостійна і незалежна держава, не обтяжена традиціями ухвалення рішень глобального масштабу, може ставити перед собою амбітні цілі, спираючися на підмурок відповідної національної ідеї, сковородинської філософської думки.
А звідси й практичні завдання, адекватні меті. Найперше — виховання патріотизму на об’єднаному духовному підґрунті Сходу і Заходу України, далі формування духовних районів-символів, пов’язаних з іменами видатних українців, першим з яких у проекті стоїть Григорій Сковорода. Як тут не згадати, що уряд революційної Росії, затверджуючи у 1918 році список пам’ятників видатним співвітчизникам, на перше місце поставив Сковороду.
Другий вектор мегапроекту — культура здоров’я народу. Гірко це фіксувати в проекті, але, за оцінками ООН, українська нація на початку ХХІ століття вважається такою, що вимирає. Щоб повернути наш народ до стану відродження, знову доводиться звертатися не тільки до філософії Сковороди, а й до прикладу його особистого життя, його розуміння людського щастя як рівноцінного поєднання матеріальних потреб із духовним наповненням людського буття. Щастя людини — нині вже не просто мрійне ословлення людських бажань, а науково і практично визначена соціальна категорія. Тому цілком слушно проектом передбачено введення в Конституцію України поняття «щастя» як найвищої цінності — мети українського народу.
Своєї цілком обґрунтованої конкретики мегапроект набуває в межах «Програми дій порядку денного на ХХІ століття», схваленої світовою спільнотою в Ріо-де-Жанейро в 1992 році і поглибленої в Йоганнесбурзі у 2002 році. Це додає розробникам Великого проекту, сковородинській спільноті України сміливості висловити пропозицію провести в 2022 році в Києві черговий саміт ООН з проблем сталого розвитку, орієнтованого на ідеї Григорія Сковороди.
Слухаючи Івана Гришина, Михайло Іванович Сікорський переконувався, що його думки збігаються зі змістом сковородинського проекту. Він бачив його реалізацію найперше на сільськогосподарській Переяславщині, бо ж основний стрижень проекту — відродження українського села завдяки новітнім технологіям, завдяки сталому розвитку. Сікорський знав, що серед людських «сродностей» Сковорода найперше виділяв хліборобську справу і написав про неї так: «Берися орати землю, заготовляти харч для людей і худоби, водити череди чи бджоли, чи що звелить тобі твій Господь. Не бійся, праця в самому своєму діянні буде тобі солодша, ніж запашне повітря, чисті потоки, пташиний спів, ніж навіть і самі плоди праці твоєї. Цього чекає від тебе твоя вітчизна».
Чи можна сказати краще, закличніше про хліборобський труд? Тож Гришин і Сікорський одразу домовилися, що наступну зустріч влаштують у Переяславі-Хмельницькому, який неодмінно має стати у Великому проекті районом-символом, бо його освячують два безсмертних імені — Сковорода і Шевченко.
Не випустили ми з поля зору й молодого поета Сковороду. З Переяслава він повернувся до київської академії, а навесні 1753 року Григорій знову на Переяславщині. Бунчуковий товариш Степан Томара запросив студента Могилянки в родинне село Каврай — домашнім учителем свого сина Василя. Тепер читач знає, куди проляже наш сковородинський маршрут у наступних газетних публікаціях.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»