СВОБОДУ НЕ СПИНИТИ?..
Якби не президентські вибори, що відбулися в Україні минулого вік-енду, сьогоднішній текст політичної сторінки можна було б почати приблизно такими словами: «Завтра виповнюється перший ювілей від дня інавгурації Президента України Віктора Ющенка». Справді, настрої п’ятирічної давнини неможливо порівнювати з нинішніми. 23 січня 2005-го в державі панувала суцільна ейфорія і про випробування, котрі очікують нас упродовж найближчої п’ятирічки, говорити було не прийнято.
Утім, реальність невблаганна — рейтинг Ющенка знизився вдесятеро, з першої сходинки він перемістився на п’яту і наразі добуває останні дні свого президентства. Щоб невдовзі поступитися місцем... Кому? Спробуймо розібратися.
Ми такі різні, що аж надто схожі
Отже, перші два місця, як і прогнозували соціологи, посіли запеклі опоненти як Віктора Андрійовича, так і одне одного — Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. В обох політиків, при всіх відмінностях, є чимало спільного. Головне — обом пощастило двічі увійти в одну й ту саму (прем’єрську) річку.
Ще одна подібність — силами нинішніх двох фіналістів «великих перегонів» торік улітку в державі мало не була створена так звана мегакоаліція. Причому відповідальність за ті непрозорі кулуарні переговори мають нести обидві сторони.
Уже після цього БЮТ і Партія регіонів спільними зусиллями ухвалили чинні правила гри до президентських виборів. І спільними ж зусиллями подолали президентське вето на відповідний закон. До речі, цей факт нині не дозволяє представникам блоку Юлії Тимошенко домогтися корекції законодавства щодо мінімізації так званих домашніх голосувань. Скажімо, представники блоку Литвина, відверто кепкуючи зі своїх партнерів по коаліції, не стомлюються нагадувати бютівцям, з ким у парі вони ухвалювали відповідний документ.
Зі знаком «плюс»?
17 січня 2010 року, попри всі нюанси, мусить запам’ятатися надовго. Перший тур виборів приніс чимало позитивних моментів. Не стільки буденних, скільки на подальшу перспективу (якщо її, звісно, вдасться реалізувати й закріпити). Держава нарешті навчилася проводити вибори демократично, забезпечивши максимально вільне волевиявлення своїм громадянам.
Заяви деяких політиків-аутсайдерів про масові фальсифікації на нерівність можливостей є нічим іншим, як спробою виправдатися за власні помилки й поразки. Звичайно, є низка запитань, котрі, певніше за все, залишаться без відповіді. Скажімо, чому національний екзит-пол, котрий досі тричі (!) показував надзвичайно близькі до справжніх дані, цього разу так «промахнувся»?
Ще одна знакова подія, котра відбулася в ході першого туру, це надзвичайно високий результат кандидата, що посів третє місце. До Сергія Тігіпка приблизно такою самою підтримкою міг похвалитися лише Олександр Мороз у 1994 році на других (до того ж дострокових) президентських виборах в історії незалежної України. А в сумі з голосами Арсенія Яценюка, котрий посів четверте місце, збірна «альтернатива чинним політикам» нині набрала майже 20 відсотків. Ураховуючи, що Сергій Леонідович і Арсеній Петрович брали участь у виборах уперше, цифра ду-у-же непогана.
Напролом, без маневрів...
Одначе до так званої третьої сили та її керівників ми ще повернемось. Наразі спинимось на лідерах «великих перегонів» та на деяких цікавих і поки ще не «заяложених» паралелях.
Віктор Янукович спромігся зібрати непоганий електоральний «урожай». Понад 35 відсотків — це лише трішечки (на 1,3%) менше, ніж здобув другий президент незалежної України Леонід Кучма в першому турі, йдучи до влади вдруге в 1999-му. Проте нинішній результат Януковича гірший за його ж власний п’ятирічної давнини. Тоді, у протистоянні Вікторові Ющенку, в першому турі він отримав понад 39 відсотків симпатиків, хоча й посів у результаті лише друге місце.
Якщо успіху не вдасться досягти, то цілком справедливими видаються прогнози більшості політологів, мовляв, цей кандидат залишить велику політику назавжди. Юлія Тимошенко, на відміну від Віктора Ющенка, не реанімуватиме свого колишнього опонента меморандумами про співпрацю між владою й опозицією чи універсалами національної єдності. Та й сам Віктор Федорович за п’ять років, що спливли від часу минулої «битви», явно не помолодшав.
Чи спіймає кураж Юлія Тимошенко?
Однак історія, як відомо, не знає умовних способів. Тому саме час поглянути на електоральні досягнення чинного Прем’єр-міністра. Вони не найкращі. Скажімо, у вересні 2007 року БЮТ під керівництвом Ю. Тимошенко зібрав на парламентських виборах на шість відсотків більший «урожай».
До речі, з цього приводу прозвучала низка гучних заяв. Мовляв, деякі штаби, де Юлія Володимирівна втратила, порівняно з 2007 р., варто кадрово підсилити. Та це внутрішні справи, котрі Юлія Тимошенко зобов’язана вирішувати оперативно і без зайвого резонансу (звісно, якщо вона реально хоче позмагатися за першу посаду в державі).
Значно цікавішими є потенційні маневри лідерки БЮТ щодо залучення на свій бік голосів тих, хто не дійшов до фіналу «великих перегонів». Увечері 17 січня, після оприлюднення результатів національного екзит-полу, леді Ю випромінювала впевненість. Але й тоді, випереджаючи події, вона далекоглядно дала певні сигнали виборцям Сергія Тігіпка, Арсенія Яценюка і Віктора Ющенка... (Про особисті серйозні переговори з учорашніми кандидатами також було зроблено прозорий натяк. Хіба що за винятком В. Ющенка, із яким за роки «плідної помаранчевої співпраці» було побито усі політичні «глечики»).
Ключова фраза, що нині лунає з бютівського штабу, зводиться до того, що більшість громадян України проголосувала за європейський вибір, підтримавши кандидатів від демократичних сил. За великим рахунком, це справді так. Бо і Арсеній Яценюк, і Сергій Тігіпко — політики нової генерації.
З іншого боку, виборці — не валіза, котру можна механічно передати з рук в руки. Навіть якщо пани Тігіпко та Яценюк закличуть свій електорат підтримати в другому турі Юлію Тимошенко (цього лідерці БЮТ ще треба домогтися), це зовсім не означає, що до її «скарбнички» автоматично додасться 20 відсотків симпатиків. Тут можна припустити, що виборці Віктора Ющенка, попри будь-які його заяви, перейдуть до Тимошенко — як мінімум, за звичкою...
Хоча загалом Юлії Володимирівні до снаги ліквідувати навіть понад десятивідсоткове відставання від свого опонента. Не слід забувати, що вона, як ніхто, вміє «запалюватися» і досягати успіху, що називається, на куражі. Тож не виключено, що саме від цього куражу залежатиме її успіх. Власне, це і є основна відмінність Тимошенко від свого опонента.
«Давайте делать паузы в словах...»
Тепер час повернутися до феномена Сергія Тігіпка. Найперше варто звернути увагу на те, що його виборча кампанія була чи не найграмотніше побудована. Щоправда, й підґрунтя для цього Сергій Леонідович мав непогане. Він не є неофітом у великій політиці (як Олександр Пабат чи Сергій Ратушняк). Проте й до сумнівної якості політичних процесів останньої п’ятирічки Тігіпко також не доклався. Йому достатньо було лише вдало нагадати про себе. Це Сергію Леонідовичу вдалося непогано. Таке враження, що ще б місяць-два — і він міг реально претендувати на вихід до другого туру.
Попри те, що ще ввечері 17 січня Сергій Тігіпко заявив про свій подальший нейтралітет у «битві гігантів», можна припустити: це не було його остаточне рішення. Коли ЦВК оголосить остаточні підсумки першого туру, треба очікувати на чергову появу Тігіпка з якимись публічними заявами.
Наразі активно обговорюють інформацію про те, що Юлія Тимошенко готова запропонувати Тігіпку посаду прем’єра в обмін на підтримку її кандидатури.
Звичайно, Тігіпко може відмовитися, зберігаючи, так би мовити, власне обличчя. Однак може й погодитись. По-перше, він довго перебував «поза грою» і явно скучив за чимось більшим, ніж керівництво новоствореною партією «Сильна Україна». По-друге, нинішні бонуси Сергія Леонідовича поза активною політикою можуть швидко розвіятися. Приклад втрати популярності Арсенієм Яценюком (котрий влітку користувався підтримкою щонайменше 15 відсотків громадян України) явно не пройшов непоміченим для Сергія Леонідовича.
Розрахунок лише на місцеві вибори, котрі мають відбутися в травні,— це також не рівень для такого політика, як Тігіпко. Чи будуть в Україні дострокові вибори до Верховної Ради — наразі велике питання. «Регіонали» потихеньку починають заявляти, що це надто дороге задоволення для держави. А ще зовсім недавно з їхніх вуст лунало інше. Мовляв, у разі перемоги Януковича Верховну Раду шостого скликання неодмінно розпустять...
Словом, Сергієві Тігіпку є сенс увійти до майбутньої влади, підтримавши одного з кандидатів. Котрого? Наразі це ще одне питання, хоча плацдарм для переговорів із Юлією Тимошенко у нього явно ліпший. Бо саме їй, а не Януковичу, потрібно ліквідовувати понад 10-відсоткове відставання. Отже, й умови їй можна висувати серйозніші.
Без призового місця
Арсеній Яценюк, попри непоганий результат, міг би претендувати на більше. Однак, на відміну від Тігіпка, він провів свою передвиборчу кампанію, мабуть, найгірше.
Тож подальша кар’єра наймолодшого кандидата в президенти тепер залежить не лише від нього самого. Вочевидь, переговори з Юлією Тимошенко в нього також будуть. Проте якісь особливі бонуси вона зможе йому запропонувати лише в тому разі, якщо Сергій Тігіпко категорично не побажає співпрацювати з лідеркою БЮТ. У такому разі остаточний успіх Юлії Тимошенко опиниться під величезним знаком питання.
Щоправда, свого часу подейкували, що Яценюк міг би бути прем’єром при президентстві Януковича. Звичайно, усе може бути, але навряд чи це потрібно самому кандидатові на найвищу посаду. Бо електорат Яценюка, хоч як би він агітував за Віктора Федоровича, навряд чи перетече до «регіонала» (в кращому разі обере нейтральну позицію і не підтримає жодного з фіналістів). Тому виникає справедливе запитання: кому така співпраця потрібна?
Недостатньо віри
Про чинного Президента, котрий посів п’яте місце, писати, мабуть, найтяжче. Особливо враховуючи завтрашню річницю. Так, Віктор Ющенко зробив сміливо, погодившись балотуватися. Але його незрозуміла і нічим не підкріплена публічна віра в перемогу подекуди дратувала. Як і заяви, зміст яких зводився до того, що існування України можливе лише з Ющенком. У результаті чинний Президент установив своєрідний антирекорд.
Щодо решти кандидатів, то кожен із них узяв те, на що реально, напевно, розраховував. Петро Симоненко ще раз довів: компартійні ідеали в Україні відходять у минуле. Володимир Литвин виявився потрібен Україні більш як парламентар, а не як глава держави. Олег Тягнибок і Анатолій Гриценко провели відносно вдалу репетицію майбутніх парламентських виборів. Олександр Мороз, вочевидь, остаточно завершив свою політичну кар’єру, причому безславніше, ніж п’ять років тому одна з його найзатятіших опоненток Наталія Вітренко...
Чи варто продовжувати? Навряд чи. Тим паче, що нам належить підготуватися до головного «хіта сезону». 7 лютого — не за горами. Можливо, цей день стане днем виборів без вибору, та все ж...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- НАША СИЛА — В ЄДНОСТІ
назад »»»