РОДІОН ІВАНОВ: «СЕНС МОГО ЖИТТЯ — БУТИ ПОЧУТИМ І ЗРОЗУМІЛИМ»
Нинішню палітру популярної й джазової музики України неможливо уявити без піаніста і композитора Родіона Іванова. Останніми роками, напевно, жодний збірний джазовий концерт чи фестиваль не пройшов без цього музиканта — зовні зосередженого, неусміхненого, навіть суворого. Однак при тому з-під його пальців ллється музика дуже тепла, задушевна, радісна, грайлива, часом іронічно-саркастична. Звісно, слухача також пронизують смуток і ностальгія, холод неба, землі й річки, залізобетонний урбанізм мегаполісу, від чого починає щеміти серце, та Родіон Іванов знову подає руку надії, оптимізму, веселого карнавалу.
Робити музику зримою, кінематографічною не кожному дано, це вищий пілотаж. Ти заплющуєш очі, а фортепіанні пасажі Родіона Іванова малюють картини прожитого або мрії про майбутнє... Тоді розумієш, що зовнішній аскетизм музиканта — це «відключка», занурення у світ звуків-почуттів, якими у цю мить він «вишиває» черговий образ.
Віртуозний піаніст має консерваторську освіту, його творчий діапазон широкий: він регулярно музикує з вітчизняними і західними майстрами джазу і працює на постійній основі в поп-ансамблі «ВІА Гра», невтомно «засвічується» в різних складах і проектах естрадного й джазового спрямування.
Надійний яскравий сайдмен Родіон дедалі більше тяжіє до сольних проявів. Пройшовши горно чужих проектів, створив свій музичний продукт Electric Variete, в якому акумулював таланти п'ятнадцятьох кращих музикантів України... На цей свій творчий «підсумок» Родіон покладає великі надії, розраховуючи використати його як стартовий майданчик для себе нового, музиканта, котрий втілює не тільки чужі ідеї, а й ідею власного творчого «я».
— Родіоне, від багатьох музикантів і продюсерів я чув думку, що в столиці найкращий джазовий піаніст — Родіон Іванов. Як Ви ставитеся до таких оцінок і ярликів? Поблажливо, самокритично чи просто знаєте собі ціну?
— Самокритично, це корисніше, хоча, звісно, приємно чути, що я чогось досяг у професії. Проте досконалості немає меж і у будь-якому разі, незважаючи на доброзичливі відгуки колег і слухачів, завжди є до чого прагнути. Роботи над собою — непочатий край, я себе знаю дуже добре, потрібно ще багато ділянок шліфувати.
— Якщо пропозиція фінансово приваблива, але надто попсова, дешевенька, Ви погоджуєтеся в ній брати участь?
— Почнемо з того, що поняття популярної музики надто розмите, тому що її якість напрочуд різна. Я теж маю відношення до поп-музики як виконавець, композитор і аранжувальник, мені цікаво займатися цією сферою, і взагалі не намагаюся поділяти музику на стилі, а поділяю на гарну й погану, на цікаву й нецікаву, хоча це суб'єктивно, бо те, що для мене гарне, для когось, можливо, погане, і навпаки. Якщо пропозиція вписується у систему моїх інтересів (а їхнє коло широке), я погоджуюся.
— Спинимося на популярній музиці. З ким конкретно Ви співпрацювали і співпрацюєте?
— Відтоді як приїхав до Києва після закінчення Донецької консерваторії у 1998 році, співпрацював із групою «Грін Грей» як музикант, що концертує, це радше не попса, а проект із ухилом у рок, цікавий гурт, на мій погляд.
Стояв біля витоків створення групи «Unity», яка співпрацювала зі співачкою Гайтаною за моєї участі як музиканта і композитора, у першому альбомі чотири мої пісні. З Ассією Ахат у складі «Unity» гастролював всеукраїнським туром. З Ані Лорак співпрацював як композитор. Для Віктора Павлика написав пісню «Я тебе кохаю», вона увійшла до DVD Лоліти із записом її концерту в Москві, на якому він співав.
Нині учасник інструментального складу ансамблю «ВІА Гра» разом із бас-гітаристом Ігорем Закусом, гітаристом Володимиром Шабалтасом, барабанщиком Олександром Лебеденком — це все відомі імена в джазовому світі України.
Зі співачкою Настею Марковою спільно починав проект, тепер він самостійно розвивається, але перші пісні, такі як «Подаруй мені сонце», «Іскра», «Гімн Таврійських ігор» — теж моя робота, ми співпрацюємо далі, сподіваюся, найближчим часом вийде альбом, де більше половини — мої пісні.
— На що вистачає сил і часу в джазовому сегменті? З ким музикуєте?
— Реанімовано тріо, в якому, крім мене, грають барабанщик Валерій Волков і контрабасист Максим Гладецький. Колись ми записали диск «More that words», у якому переважно була моя авторська музика. Гастролювали, грали на джаз-фестивалях, зокрема на відкритті фестивалю «Jazz in Kiev». Тепер більш-менш регулярно виступаємо в ресторані «Лапша-джаз». Маємо намір випустити новий альбом, матеріал уже є, потрібно вирішити оргпитання зі студією звукозапису.
Років із шість співпрацюю з бас-гітаристом Ігорем Закусом, є учасником усіх його проектів і сольних альбомів, а він — моїх. Гадаю, незабаром вийде мій сольний диск, у якому він теж грає. У проекті «Jazz Коло» беру участь практично у всіх концертах і відповідно у записах CD, DVD.
Скажу про свою участь у записі альбому «Млада», який придумали і втілили барабанщик Сергій Табунщик і співачка Марина Юрасова, він мав гарний резонанс серед слухачів. Вірю, що цей проект матиме розвиток, бажаю творчих успіхів цій парі.
Музикував із закордонними зірками, серед них — Тоні Гереро, Джей ді Уолтер, Френк Лейсі, Аркадій Овруцький.
— На Заході ансамблі відрізняються певною стабільністю, особливо рок-групи. Джазові колективи тримаються разом принаймні протягом гастрольного сезону. А в українських умовах відбувається нескінченне перетікання з одного складу (і проекту) до іншого. Це мінус чи благо?
— Не можу з Вами погодитися, що на Заході стабільно, а у нас — ні. Джазові топові музиканти постійно переходять з одного проекту до іншого, і таких проектів — море, у них беруть участь одні й ті самі музиканти, тільки в різних комбінаціях. Скажімо, гітарист Майк Стерн або барабанщик Дейв Вейкл — майстерні студійні музиканти-сесійники, тому їх запрошують як на записи, так і на концерти. Через знаменитий колектив «Steps Ahead» пройшло чимало різних складів, стабільний тільки лідер — віброфоніст Майк Манієрі. Та ж ситуація в «Yellowjackets», в інших джазових групах.
Ця плинність — нормальне явище, вона ніби характеризує специфіку, відмінність джазу. У рок-групах усе життя грають одним складом (класичний приклад «Роллінгстоунз», «Скорпіонс»), якщо з рок-групи йде музикант, це вже подія на весь музичний світ, усі переймаються, хто його рівноцінно замінить, тому що це немов сім'я, вони разом починали. А в джазі інакше, бо джазові музиканти універсальні: один пішов в інший проект, замість нього з'явився другий, і музика часто стає цікавішою, колектив починає рухатися в іншому напрямку. Отже, в цьому є позитивний момент.
У нас подібне відбувається, тим паче, що джазових музикантів у Києві насправді не так багато.
— Загальновизнано, що радянська музична школа була кращою у світі, можемо, зокрема, згадати таких видатних піаністів як Генріх Нейгауз, Марія Грінберг, Лев Оборін, Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Володимир Крайнєв. Ця школа майже зруйнована, її професіоналізм, майстерність вивітрюються, болонська система музикантів нівелює. Проте джаз — особлива історія. Чи першорядна в ньому фундаментальна академічна підготовка, чи тепер диктують моду і погоду самородки?
— У джазі завжди більше диктували моду-погоду самородки. Приміром, геніальний саксофоніст Чарлі Паркер узагалі не знав нот, але мав унікальну техніку, образне мислення, передові ідеї, що випередили час. Вважаю, що в джазі головне все-таки свіжість сприйняття, уява, оригінальність мислення. Якщо вони поєднуються з технічною базою, то виходить супермузикант. Для прикладу візьмімо американського піаніста Бреда Мелдау, який володіє чудовою технікою і фонтанує свіжими ідеями, що, власне, його вивело в лідери джазового фортепіано. Обдарований композитор і блискучий імпровізатор, Мелдау вражає слухача вишуканістю і винахідливістю. Для нього немає стильових обмежень: він із однаковим успіхом грає музику Баха та імпровізації на композиції «The Beatles» і «Radiohead». Мені в ньому цікаві передовсім нешаблонність підходу, свіжість, вони є важливішими, ніж віртуозна техніка. Або згадаємо Телоніуса Монка, якого вважають новатором джазу. Деякі люди, виховані на академічній музиці, слухаючи його, можуть сказати, що він узагалі не вміє грати. Насправді в ньому є якась магія, вона вплинула на багатьох піаністів з чудовою академічною технічною підготовкою. Монк вклав у будинок сучасного джазу не одну цеглину.
Чимало музикантів володіє чудовою технічною підготовкою, але їм немає чого сказати, вони грають задля техніки. Що гарного, коли за рояль сідає музичний автомат і починає швидко й гучно щось грати, зовсім не торкаючи струн душі?
— Хто з молодих українських піаністів дихає не тільки в потилицю, а й гріє серце піаніста Родіона Іванова?
— Мені подобається Павло Литвиненко, він тільки починає себе стверджувати, але в нього великий потенціал. Захоплює молодий, талановитий і вже відомий Олексій Боголюбов. Із мого покоління мені подобаються Олексій Саранчин, Ілля Яресько, Наталя Лебедєва. Це чудові музиканти, їх слухати — одне задоволення, ми спілкуємося, обмінюємося думками. У більш старшому поколінні приваблюють брати Павло і Юрій Шепети, щоправда, молодший Юра більше занурився в аранжувальну роботу, але коли я тільки перебрався до Києва, він був одним із моїх найулюбленіших українських піаністів.
— Ви, як кажуть, з'явилися не на порожньому місці, Ваш батько — піаніст, тож можна говорити про династію. А дід грав на інструментах?
— Мій дід по батьківській лінії — театральний актор, закінчив театральне училище імені Щукіна в Москві, потім життя кидало його в різні місця, поки не осів у Горлівці, де я народився.
Батько — джазовий піаніст, останніми роками працював на американських круїзних кораблях музикантом, побував у багатьох країнах світу. Тепер знову веде осілий спосіб життя, трошки заспокоївся. Організував у Горлівці джазову студію, навчає дітей.
— Виходить, Ваш вибір був визначений прикладом батька?
— Не зовсім, у підлітковому віці я захоплювався технічною сферою.
— Напевно, комп'ютер вабив?
— Ні, тоді це ще не було модним. Батько бачив мої сумніви і говорив: «Спробуй вступити до Донецького музучилища. Якщо вийде і тобі сподобається — залишишся. Не сподобається — закінчиш десять класів і вступатимеш, куди захочеш». Я вступив, у мене відразу з'явилися друзі, захопила цікава інформація, почав «варитися» в цій каші, нічого не захотів залишати. Потім була Донецька консерваторія, естрадний факультет.
— Що означає «естрадний факультет»?
— Це тодішнє нововведення увібрало навчання на стандартному наборі інструментів естрадного ансамблю: фортепіано, соло і бас-гітари, барабани, духові інструменти: тромбон, труба, саксофон. Піаніст-естрадник опановував як класичну програму, так і естрадну,— я грав Баха, Моцарта, Прокоф'єва, транскрипції Арта Тейтума, Білла Еванса й інших.
— Щоб стати цікавим музикантом, потрібно бути всебічно освіченою людиною, цікавитися багатьма речами. А чим захоплюєтеся Ви?
— Люблю читати книжки, особливо у дорозі під час переїздів, перельотів. Сподобалися твори Умберто Еко — «Ім'я Рози» і «Маятник Фуко». Це блискучий пародійний аналіз історико-культурного сум'яття сучасної інтелігентської свідомості, попередження про небезпеку розумової неакуратності, що породжує чудовиська. Під настрій читаю фантастику, змалку її люблю, подобаються брати Стругацькі. Відкрив для себе американського письменника-фантаста Вільяма Гібсона. Багато хто вважає його батьком кіберпанка, зокрема через те, що він запровадив у фантастику термін «кіберпростір».
Приємно дивитися гарні фільми. Захоплююся історією авіації. У мене є приятель по групі «Unity» бас-гітарист Віталій Савенко (тепер учасник гурту «Ремонт води»), він — пілот-аматор, якось за його допомогою посидів під час польоту за штурвалом літачка, мені дуже сподобалося, мрію займатись з інструктором з пілотування надлегких літаків.
— Історія авіації — дивне захоплення для піаніста. Це що — спеціальні журнали, книги?
— Знаходжу чимало інформації в Інтернеті. До речі, дотепер ще не награвся в комп'ютерні ігри, щоправда, часу на це обмаль, тому дедалі менше «зависаю».
— Які відносини з природою?
— Подобаються парки, особливо «Софіївка» в Умані. Це наше з дружиною улюблене місце, ми туди за найменшої можливості їздимо.
— Що можна чекати від Вас у найближчій перспективі?
— Готовий майстер-диск альбому «Electric Variete», вирішено оргпитання про його видання: підписано договори з виконавцями (їх осіб п'ятнадцять набралося), аби цивілізовано, з чистою совістю можна було тиражувати. Усіх виловлював, тому що всі вкрай зайняті.
— Тобто кожен мав поставити підпис?
— Так, це необхідна процедура, щоб легально видати. Основа альбому — квартет Валерій Волков, Максим Гладецький, Родіон Іванов, трубач Денис Аду, до речі, молодий і феєричний, виграв конкурс «До#Дж» торік.
На різних треках записані, наприклад, бас-гітарист Ігор Закус, саксофоніст Дмитро Александров, співачки Настя Маркова й Аніко Долідзе, гітарист Михайло Баньковский... Отже, в одному «казані» наші кращі українські кадри.
Проект «Електрик-вар'єте» еклектичний, обіймає різні стилі сучасного джазу й навколоджазової музики: фанк, лаунж, ф'южн і електрик-джаз у чистому вигляді.
— Від видатного піаніста Леоніда Чижика почув, що «джазова музика багато в чому припускає іронічне, гумористичне ставлення до світу. Якщо в музиканта це почуття атрофоване, то хай він краще в джаз не лізе, тому що це волелюбне, радісне мистецтво». Якою мірою у Вашій творчості присутній гумор? Чи любите під час імпровізацій пожартувати?
— Якщо, скажімо, взяти найсвіжіші записи концерту «Jazz Коло», то там можна почути мої жарти — прикольні цитати з композиції співачки Сюзанни Веги і з пісні «С чего начинается Родина?». Хочеш дійти до серця — будь розкутим і оптимістичним.
— Що найбільше Вас непокоїть?
— Нині я більше схильний мислити не стратегічно, а тактично. Моє головне завдання — щоб благополучно пішов у люди альбом «Electric Variete». Після його виходу хочеться виступити з цією програмою на концертах і фестивалях. Отже, я зараз далеко не забігаю, більше переймаюся насущними проблемами.
— Джазові диски — це річ прибуткова чи переважно промоція?
— В Україні промоція. Для мене диск «Електрик-вар'єте» — це більше підсумок творчої діяльності (скажімо, за останні чотири роки), ніж комерційна мета. Маю намір підбити підсумки, щоб далі піти з легким і радісним серцем. Хочеться, щоб цю музику послухало якнайбільше людей. Адже живу для того, щоб мене почули і зрозуміли.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»