А У НАС У КВАРТИРІ ГАЗ...
Останніми роками проблема диверсифікації джерел і шляхів постачання газу стає все актуальнішою для Євразії та України. Диверсифікація має на меті зменшення ризиків і мінімізацію наслідків виникнення аварій на об'єктах газової інфраструктури; розвиток конкурентних відносин між експортерами за рахунок формування газового ринку; зменшення політичного впливу монопольних або великих країн-постачальників і транзитерів.
Наразі, зазначають експерти Центру Разумкова, розвиток газового ринку Євразії за рахунок утілення нових проектів газопостачання відбувається під впливом низки загальносвітових (зовнішніх) і внутрішніх негативних чинників. Головним зовнішнім фактором є нинішня фінансово-економічна криза; до внутрішніх аналітики зараховують політичні та економічні суперечності між головними учасниками газового ринку Євразії — Росії та ЄС, а також конфлікт інтересів між деякими країнами ЄС у питанні залежності й поставок російських енергоносіїв. Україна на євразійському газовому просторі відіграє пасивну роль через відсутність політичної волі й ресурсів.
Диверсифікація джерел і шляхів постачання газу, зазначають експерти Центру Разумкова, має багато особливостей, що визначаються його фізичними і технологічними властивостями та зумовлюють переважання його транспортування трубопроводами (на відміну від нафти). Це — одна з причин труднощів формування світового й загальноєвропейського чи євразійського газового ринку.
Газова інфраструктура і транснаціональні газопроводи потребують більших капіталовкладень, ніж нафтопровідна інфраструктура та нафтопроводи. Тому для мінімізації ризиків для великих інвестицій газова промисловість ґрунтується на довгострокових зобов'язаннях споживача. Це зумовлює можливість його тривалої залежності від постачальника.
Упровадження технологій зрідження наприкінці 50-х років дало змогу отримувати зріджений природний газ (ЗПГ) і транспортувати його морем. Тож ЗПГ створює додаткові можливості для диверсифікації джерел і шляхів газопостачання, якими користуються зазвичай прибережні країни. Вони розвивають відповідну інфраструктуру відвантаження ЗПГ і будують (фрахтують) морські судна для його перевезення (метановози).
Нині, попри високу вартість технологій та обладнання для зрідження, постачання ЗПГ є економічно прийнятною альтернативою трубопровідному транспортуванню газу насамперед на великі відстані. І все ж найпоширенішим способом транспортування палива залишається трубопровідний.
«Газова голка»
Диверсифікація джерел і шляхів надходження газу була базовим принципом стрімкого розвитку споживання газу в Західній Європі. Протягом 60–70-х років потреба в газі Німеччини, Франції, Італії значно випереджала їхній власний видобуток палива, що викликало необхідність його імпорту. Нідерланди після відкриття у 1959-му гігантського родовища Гронінген із запасами 2,6 трлн. кубометрів газу розпочали експорт значних обсягів газу передовсім до Німеччини.
Тоді зростав видобуток газу та відбувалося активне будівництво газових мереж на національному й транснаціональному рівні. Транснаціональні газотранспортні системи почали свій розвиток із Нідерландів, пізніше була збудована найпотужніша у світі газотранспортна система з СРСР до країн Центральної й Західної Європи.
Наприкінці 60-х радянський газ почав надходити до країн колишньої соціалістичної системи. Перше паливо із Союзу надійшло до Чехословаччини газопроводом «Братерство» в 1967 р., пізніше газогін продовжили до Австрії та Франції. Ця газотранспортна система дозволяла транспортувати мільярд кубометрів газу в 1969-му, а через 30 років прокачували вже 80 млрд. Паралельно з «Братерством» збудували «Північний коридор», яким постачали паливо до Румунії та Болгарії (1974), Туреччини (1987) і Греції (1988).
Пізніше було збудовано інші газопроводи. Трансконтинентальним газопроводом Ямал— Європа постачали газ до Польщі через Білорусь (1996), до Німеччини (1997). Починаючи з 1985 р., західноєвропейський ринок газу був для СРСР джерелом найбільших грошових надходжень від експорту (порівняно зі Східною Європою).
Зменшенню газової залежності ЄС від СРСР, чого наполегливо домагалися США (на початку 80-х уряд ФРН обмежив частку радянського газу), сприяло відкриття норвезького родовища Троль (1977), а пізніше поставки газу з Алжиру та Великої Британії. Певною мірою перші обмеження його обсягів, що надходять з одного джерела, запроваджували проти «радянських» поставок до держав Євросоюзу.
Країни-споживачі широко використовували можливості диверсифікації джерел газопостачання. Так, Франція у 60-х підписала контракти на постачання газу з Алжиру і Нідерландів, у 70-х — із СРСР, у 80-х — із Норвегії.
Упровадження технологій ЗПГ розширило географію постачальників газу до Західної Європи, як і торгівлю ним загалом. Перший метановоз зі ЗПГ надійшов до Великої Британії у 1959 р. з Мексиканської затоки. (Після відкриття значних покладів у Північному морі Британія відмовилася від імпорту газу й повернулася до нього лише кілька років тому). Через п'ять років ЗПГ почали постачати до Європи з Єгипту, Лівії, Оману, Катару, Нігерії.
Однак головним шляхом постачання був трубопровідний. У 1981-му Італія стала піонером із прокладання глибоководних газопроводів, 1983 р. завершили спорудження газогілки Transmed між Тунісом та Італією.
Уряди країн Західної Європи підтримували розвиток споживання газу через його високотехнологічні та екологічні властивості. Тож Європейський Союз пішов на поступове збільшення імпорту палива спочатку з СРСР, потім із Росії за довгостроковими контрактами. Зараз немає жодного документа держав ЄС щодо обмеження частки російського газу в їхніх балансах. Лише Іспанія законодавчо встановила обмеження на імпорт газу з одного джерела на рівні 60%. Експерти зауважують, що вимога диверсифікації джерел постачання палива почала формуватися через побоювання Заходу зростання впливу СРСР на забезпечення ЄС газом. Надалі розвиток ринкових відносин підштовхував до створення нових джерел і шляхів поставок.
Не все так гладко
Протягом останнього десятиліття було кілька конфліктів європейських держав із країнами-постачальниками газу. Так, у 2007 р. між Іспанією та Алжиром відбулася цінова суперечка з приводу поставок алжирського палива за контрактом, підписаним у 1995 р., який не враховував залежності змін світових цін на газ від цін на нафту. Гострою була й серія газових криз 2004–2009 рр., пов'язаних з частковим чи повним припиненням поставок російського газу через Білорусь та Україну. Через це постраждали країни Євросоюзу. Такі ситуації спонукають держави до пошуку нових джерел газопостачання, розробки та реалізації проектів нових газогонів.
Диверсифікаційні процеси в Європі відбувалися протягом 40 останніх років. Вони перетворилися на один із головних елементів енергетичної безпеки та напрям енергетичної політики в поточному десятилітті.
До основних учасників євразійського газового ринку експерти зараховують країни, що є великими споживачами, постачальниками (видобувниками) і транзитерами газу на континенті. Це найперше країни ЄС і Західної Європи (переважно споживачі й транзитери палива); держави Балтії, Центральної й Східної Європи (транзитери і споживачі); найбільші в Євразії постачальники газу — Росія, країни Каспійського регіону та Центральної Азії (Азербайджан, Іран, який посідає друге місце у світі за запасами палива і є потенційно значним його постачальником, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан).
Аналіз інтересів учасників євразійського газового ринку щодо нових газопровідних проектів доводить, що інтереси зосереджено передовсім на просуванні учасниками власних проектів, які не завжди мають ресурсне (сировинне) забезпечення та часто не є економічно привабливішими за альтернативні. Остання обставина свідчить про надмірну політизацію питань газозабезпечення. Тому аналітики припускають, що значна кількість пропонованих диверсифікаційних проектів є лише елементами політичної гри й не буде реалізована навіть у стратегічній перспективі.
«Газовий чинник»
Українська ситуація в диверсифікації джерел постачання газу, наголошують експерти Центру Разумкова, має чимало особливостей. Попри наявність у сусідніх державах (насамперед у Росії) найбільших у світі запасів цього палива та розгалуженої мережі магістральних трубопроводів для його постачання до нашої території, російсько-українські відносини у газовій сфері залишаються проблемними. «Газовий чинник» використовується РФ для вирішення інших проблем двосторонніх відносин і став «класичним» способом політичного тиску на нашу країну. Водночас, маючи (теоретично) найпривабливіші умови для співпраці в газовій сфері з Росією і певні транзитні зобов'язання перед ЄС, Україна мусить налагодити взаємовигідну партнерську співпрацю з РФ.
«Газові війни» Росії з Україною і Білоруссю призводять до пошуку та реалізації як ЄС, так і РФ обхідних газопроводів, що обминають українську та білоруську території (основних країн-транзитерів російського газу, що надходить до Європейського Союзу). Певна річ, що за цих умов переважна більшість проектів, які розробляють в Євразії, ґрунтується на інтересах, котрі можуть суперечити інтересам України як транзитера російського газу.
З-поміж багатьох трубопровідних проектів постачання газу, що реалізують або пропонують для реалізації в Євразії, немає проектів, до яких Україна могла б приєднатися задля диверсифікації джерел його поставок для власних потреб.
За період незалежності в Україні пропонували кілька трубопровідних диверсифікаційних проектів (поставки іранського газу, «Білий потік»), однак з різних причин їх потенційні партнери не оцінювали серйозно. Експерти це пояснюють об'єктивними обставинами: значною віддаленістю джерел, складністю та високою вартістю трубопроектів, відсутністю у країни власних ресурсів, браком зовнішньополітичної та економічної підтримки.
Постачання ЗПГ — традиційний для ЄС шлях диверсифікації джерел постачання газу, не властивий державам СНД, у тому числі Україні (через наявність розгалуженої мережі магістральних трубопроводів і відсутність відповідних технологій та обладнання). Зараз ринок пропозицій ЗПГ, його технологій є розвинутим, і будь-яка держава може скористатися з нього за наявності коштів (в Україні потрібна й політична воля).
Диверсифікація джерел постачання газу, наголошують аналітики, без вирішення інших, пов'язаних із газопостачанням проблем ПЕК, суттєво не підвищить рівень енергетичної безпеки України. Актуальними є такі структурні реформи, як кардинальне зменшення споживання газу всіма категоріями споживачів за рахунок упровадження енергозберігаючих технологій та обладнання. А також збільшення власного видобутку газу шляхом створення привабливого інвестиційного клімату; диверсифікація паливно-енергетичного балансу за рахунок часткового заміщення газу вугіллям і електроенергією, використання відновлювальних та альтернативних джерел енергії.
Різні інтереси
Нині Євросоюз є найбільшим імпортером газу і намагається диверсифікувати джерела і шляхи його поставок, у тому числі для зменшення залежності від російського газу. Водночас в ЄС існують різні підходи до оцінки доцільності реалізації деяких газопровідних проектів, що свідчить про розбіжності національних інтересів в енергетичній сфері. Тому на заваді наміру Європейського Союзу підвищити надійність газопостачання в умовах російсько-білоруських і російсько-українських газових конфліктів може стати прагнення окремих членів ЄС отримати певні замовлення для своєї промисловості або фінансові надходження від транзиту російського газу. Так, Німеччина підтримує російський проект газопроводу «Північний потік». Проти нього виступають країни Балтії, Польща та деякі інші держави, які пропонують замість «Північного потоку» будувати газогін із Росії їхніми територіями (наприклад, проект газопроводу «Амбер»).
Серед інтересів Євросоюзу у сфері газопостачання експерти називають підвищення надійності поставок газу з існуючих джерел та маршрутів; диверсифікацію джерел і шляхів постачання газу через входження до газових секторів країн Центральної Азії для послаблення газової залежності від Росії. А також реалізацію проекту поставок газу з Каспійського регіону; розвиток інфраструктури з приймання ЗПГ; подальшу лібералізацію газового ринку та поширення окремих вимог до учасників ринку на «треті країни», які є суб'єктами газового ринку Європейського Союзу.
Після багаторічних вагань ЄС бере курс на співпрацю з Туркменістаном, у якого є значні запаси вуглеводнів. Так, після одинадцяти років гострих дебатів Європарламент у квітні 2009-го схвалив торговельну угоду між ЄС і Туркменістаном. 459 депутатів проголосували за документ, який відкриває можливості для входження компаній країн ЄС до внутрішнього енергетичного сектора Туркменістану (162 депутати були «проти» через порушення у країні прав людини). Керівництво Євросоюзу сподівається, що такий крок поліпшить відносини з Туркменістаном і його вдасться долучити до проекту «Набукко» як основну сировинну базу.
Україна — один із найбільших споживачів і транзитерів російського газу (насамперед перекупленого Росією у держав Центральної Азії, у 2009 р. після аварії на газопроводі в Туркменістані в Україну постачають переважно російський газ). При цьому наша держава не має значних коштів і міжнародної політичної підтримки для реалізації нових проектів газопостачання з альтернативних джерел.
Олена КОСЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»