ЗА ВСІЄЇ ПОВАГИ ДО ДАРВІНА...
Сьогоднішній наш гість — заступник директора Інституту нейрохірургії, член-кореспондент АМНУ, лауреат Державних премій України, заслужений діяч науки і техніки, професор Національного медичного університету Віталій Цимбалюк.
Однак бесіда наша з ним буде цього разу не про труднощі вітчизняної охорони здоров’я, а щодо проблем фундаментальніших, навіть вічних: хто ми, куди прямуємо і що, врешті-решт, несемо на своїх натруджених плечах?
— Віталію Івановичу, як Ви вважаєте, чи можна пояснити походження такого складного природного об’єкта, яким є Ноmо sapiens, із позицій дарвінівської теорії еволюції?
— Маючи фактично майже піввіковий досвід операцій на мозку, за всієї поваги до Дарвіна, я в цьому питанні все ж більше схильний довіряти російському вченому Наталії Бехтеревій. Адже вона, як мені здається, теж зовсім не випадково (хоча й під кінець життєвого шляху) прийшла до своєї відомої версії «наявності розумного архітектора».
— Тобто в цьому разі мається на увазі якась божественна сила, що забезпечила злагодженість усього цілісного строкатого ансамблю нервових клітин та їхніх периферичних розгалужень?
— Причому річ навіть не в тому, що дарвінівська теорія побудована передовсім як негативний процес, у якому не виживають найсильніші, а радше гинуть найслабші. Окрім усього іншого, мене, приміром, остаточно переважили у моїх підспудних здогадах два цілком очевидні факти. По-перше, людський мозок за минуле тисячоліття анітрохи не змінився, зберігшись таким самим, яким його апріорі сконструював Творець. Однак, мабуть, чи не найбільш красномовним аргументом є тут принципова (хоча, можливо, й негласна) заборона на безсмертя: якби «сліпа» еволюція захотіла забезпечити передавання родової пам’яті від предка — нащадку, то, будьте певні, рано чи пізно це б неодмінно сталося, адже швидкість прогресу за такого перебігу подій була б на кілька порядків вищою. Але оскільки ми щоразу народжуємось і живемо, як кажуть, «з чистого аркуша», значить, за всієї вірогідності, Господь волів, аби ніколи й ніякій земній істоті не вдалося досягти божественних висот розвитку. Мається на увазі як за суто фізичними (вік, енергетика, сила), так і духовними показниками (здатність до безмежного самовдосконалення).
— Що Ви як лікар можете сказати про свідомість і самосвідомість, зокрема, чи притаманні ці суб’єктивні властивості тваринам, чи вони теж були послані нам «згори»?
— Загалом це, за великим рахунком, гра термінів, якими фахівці кожної з галузей знань маніпулюють по-своєму. Та однак історично вони ввійшли до наукового вжитку з найпростіших форм соціалізації, тому, певна річ, деякою мірою притаманні будь-якій стадній тварині. Адже з прадавніх часів мозок звик пізнавати навколишню обстановку, а згодом оцінювати адекватність власних реакцій на неї шляхом порівняння і самопорівняння. Тобто тут якихось особливих хитромудрих секретів немає...
Водночас не слід плутати абстрактні натурфілософські поняття з термінологією, яку традиційно застосовують у клінічній практиці. Якщо пацієнт добре орієнтується у просторі й часі, а також більш-менш адекватно реагує на близьке оточення, лікарю одразу стає зрозуміло, що він перебуває у свідомому стані. Коли той-таки хворий ще спроможний повідомити основні біографічні дані про себе й розповісти, що саме його непокоїть, значить тут уже навіч елементарна здатність до рефлексії, тобто правильної самоідентифікації особи.
— Ось так поступово ми дісталися головної сфери Вашої діяльності — нейрохірургії. Що саме тут слід виокремити з-поміж останніх тенденцій моди?
— Найперше це напрями, так чи інше пов’язані зі стовбуровими клітинами. Адже згідно з поширеними нині фаховими прогнозами на долю майбутніх клініцистів незабаром припадатиме хіба що два класичні «рукоприкладні» заняття: пластика черепних дефектів і ліквідація наслідків тяжких мозкових травм. Решту кривавих втручань з успіхом буде замінено біотканинними та іншими міні-інвазивними технологіями. Уже і зараз глибинні аневризми головного мозку оперують переважно внутрішньосудинними методами, тобто без скальпеля й обов’язкової трепанації. У свою чергу, для знищення злоякісних пухлин активно розробляють різні генноінженерні підходи — із застосуванням точкового впливу на певний геном у чітко визначеній ділянці мозку. Щодо стовбурових клітин, то вони відкривають не бачені досі можливості для відновлення порушених чи навіть втрачених раніше функцій. Достеменно доведена, зокрема, їхня замісна та стимулююча дія на резерви організму пацієнта. Щоправда, стосовно омолоджувального впливу, то тут думки спеціалістів розходяться. Та все ж у повсякденній практиці навіть ця їхня властивість використовується. Так, не вживаючи стероїдів, а за допомогою стовбурових клітин різного роду культуристи та бодібілдери вправно нарощують м’язову масу; кардіохірурги теж без усіляких сторонніх слідів і грубих рубців швидко й легко латають післяінфарктні серцеві прогалини; моїм безпосереднім колегам часто-густо вдається повернути, здавалося б, із небуття обширні мозкові зони, захоплені руйнівними нейродегенеративними чи, скажімо, запальними процесами (при епілепсії, паркінсонізмі, ДЦП, розсіяному склерозі тощо). Тож на порядку денному — проблема терапевтичного клонування деяких запасних органів чи тканин для будь-якого конкретно взятого пацієнта. Тому, як на мене, до цієї перспективної сфери охорони здоров’я має бути спрямовано найістотніші державні асигнування, якщо ми, звісно, не хочемо безнадійно і безповоротно відстати від сучасного рівня світової науки.
— Запитання на, так би мовити, студентську тематику: не секрет, що теперішня молодь часто-густо полюбляє розмірковувати про шкідливість зайвих інтелектуальних навантажень. Як саме змінюється хімічний склад мозку при виконанні певної розумової роботи?
— Насамперед різко зростає кровообіг; стовбурові клітини, що знаходяться в мозку, поступово перетворюються на нейрони, аби задовольнити інтенсивну потребу в обробці нового інформаційного матеріалу. Недарма постінсультних хворих примушують посилати бодай уявні «накази» до нерухомої кінцівки, щоб трохи прискорити процес одужання. Інколи здорову руку прив’язують до тулуба, свідомо звужуючи живильний потік імпульсів.
— Як же бути зі спадковими закономірностями?
— Як було зазначено, у ході вікового розвитку мозку (та й у більш зрілі роки) на вищому нейрональному рівні діють закони, які контролюються не тільки генами, а й власною активністю індивіда. Тобто між генетичною програмою і безпосередньою формою її реалізації існує важлива властивість, яка називається пластичністю мозку. Вона дозволяє нам учитися й усвідомлювати. Таким чином, сама по собі пластичність справді закладена в мозок із генами, а от подальше — це якраз і є працелюбство плюс, якщо хочете, талан!
— Багато пишуть про можливості вживлення в черепну коробку якихось мініатюрних кібернетичних пристроїв («нейрочипів»), здатних буцімто мало не вдвічі підвищувати інтелектуальні здібності людини...
— Не знаю, як щодо чипів, зате впевнено можу сказати: наразі жодними передумовами для створення штучного мозку навіть не пахне! І те, що називається нейрокомп’ютером — нісенітниця, вигадка технарів, які не уявляють ні глибинних механізмів роботи мозку, ні принципів мислення. Людський мозок є морфогенетично активною системою. Це, у свою чергу, означає, що зв’язки між нейронами протягом усього життя постійно змінюються. Оскільки нейронів у нас 15 мільярдів, то для того, щоб хоча б приблизно змоделювати цю систему, треба взяти 15 мільярдів процесорів, усередину яких посадити людей і змусити їх випадковим чином безупинно... перепаювати всі внутрішні контакти. Та й на додачу слід володіти певними закономірностями такого перепаювання.
— Чому ці горе-фахівці не здатні усвідомити таких простих речей?
— Та тому, що ті, хто займається створенням так званих нейрокомп’ютерів, будують їх на алгоритмах, прийнятих у математиці, тобто на поняттях, які для мозку є суцільною казуїстикою. Звідси, зокрема, безпосередньо випливає, що ніякого подальшого еволюційного стрибка під назвою «ера штучного інтелекту» не буде, тому що інтелект, тобто простіше кажучи, мислення, ґрунтується на інших засадах.
— Чи правильно, що середньостатистична сучасна людина експлуатує можливості свого мозку приблизно на 10 відсотків?
— Так, ми зазвичай використовуємо лише мізерно малу дещицю того, що нам дано від природи. Зате відновлювальна пластичність нервової тканини не знає меж. Наприклад, Луї Пастер усі великі відкриття зробив переважно після інсульту, коли в нього повністю вийшла з ладу права півкуля. Та й, по суті, майже те саме можна сказати про таких відомих історичних особистостей, як М. Кутузов, В. Ленін, У. Черчілль. Причому не виключено, що ця функціональна надмірність є своєрідним еволюційним пристосуванням. Адже через кілька сотень років людям майбутнього, можливо, знадобляться уже всі 100% їхніх мозкових потенцій, наша нинішня черепна коробка має, по ідеї, сповна витримати необхідне навантаження. Я впевнений, що навіть у наступному тисячолітті зовнішній вигляд людини навряд чи зазнає бодай якихось серйозних змін. А ті добре знайомі нам за різними книжками монстри з непомірно витягнутими головами і кволими атрофованими кінцівками так і залишаться на совісті їхніх недолугих створювачів... Хоча, з іншого боку, інтелектуальні здібності, зрештою, неможливо буде ні купити, ні навіть виховати. Проте в структурному плані (ще раз наголошую) мозок не зміниться, тому що ніякого приводу для того, щоб йому розвиватися «вшир», немає.
— Якщо, наприклад, узяти наш час, то чи можна оспіване у поезії «ясне високе чоло» вважати якоюсь відмітною ознакою інтелектуальної особи?
— Узагалі щодо моєї повсякденної клінічної практики високочолість — медична аномалія. Якщо серйозно, то ви, мабуть, знаєте, що мозок І. Тургенєва важив 2,2 кг, а його французького колеги по ремеслу Анатоля Франса — лише 830 грамів. Одначе в кого з них була численнішою читацька аудиторія, судити, далебі, не беруся. Тож усі ці порівняльні характеристики, як доводить досвід, ні про що не свідчать. Візьмімо, до речі, інший аналогічний приклад: жіноча голова теж у більшості випадків буває трохи легшою за чоловічу, але ІQ ексцентричної Шерон Стоун виявився під час перевірки на десяток пунктів вищий, ніж у Ейнштейна!
Між іншим, помилковою є також думка, що Ноmo sapiens нібито перевершує параметрами свого черепа решту тварин. Принаймні зовсім не треба бути мудрагелем, аби переконатися, що як кити, так і слони (не кажучи про їхніх родичів мамонтів, як, утім, і безвісти зниклих у Леті неандертальців) за кількістю сірої речовини цілком могли б дати нинішньому «господарю природи» пристойну фору. Навіть так званий церебральний індекс (вимірюваний співвідношенням маси мозку до маси тіла) не є тут хоч скільки надійним показником, позаяк суть не в кількості, а в якості, тобто в самій структурі розумної конструкції. Отож, як бачите, без прямого божого промислу при поясненні цих анатомічних «нестиковок» (найчастіше справді схожих на диво!), мабуть, навряд чи поки що можна обійтися...
Розпитував Сергій КРАСЮК
також у паперовій версії читайте:
- МІЖ ХВИЛЯМИ?
назад »»»