ДОПОМОГТИ БІДНИМ
ЯК ЗРОБИТИ, АБИ ДІВЧАТКА У БІДНИХ КРАЇНАХ ХОДИЛИ ДО ШКОЛИ?
Це запитання може дивно звучати в Європі, де в середньому дівчата мають кращі оцінки від хлопців, а віднедавна також частіше за них продовжують навчання у вищих навчальних закладах. У найбідніших державах світу ситуація є діаметрально протилежною: дівчата-підлітки виходять заміж і стають матерями.
До раннього материнства «підштовхують» потужні сили: традиція і економіка. У багатьох державах батьки отримують чималий посаг, видаючи доньку заміж. Родині чоловіка це також вигідно — вона одержує не тільки матір, а й додаткову робітницю.
Як із цим боротися? Тиражувати білборди? Навчати вчителів, аби вони заохочували дівчат залишатися у школі? Демонструвати по телебаченню соціальну рекламу? Всі ці методи мають один недолік. Невідомо, чи вони насправді впливають, а якщо впливають, то які з них найефективніші, тобто дають найкращі результати при найменших витратах?
У бідних країнах запровадження загальної безплатної освіти у початковій школі — це величезний цивілізаційний успіх. У Кенії це вдалось зробити лише у 2003 році. Проте мало хто на Заході знає, що у бідних державах навіть доступні публічні школи функціонують погано. Дослідження Світового банку засвідчили, що під час звичайного шкільного дня у Перу відсутні 11% учителів, у Бангладеш — 16, в Уганді — 27, а в Індії — 25 відсотків.
Та навіть коли вчителі приходять до школи, вони часто не проводять призначені за розкладом заняття. Замість працювати вчителі підробляють, змушуючи бідних батьків своїх учнів вносити різні оплати. Умови для навчання жахливі — бракує парт, підручників, класних дошок.
У процесі дослідження, проведеного професором Майклом Кремером, у Кенії, як виявилось, існують прості й дешеві методи надання потрібної допомоги. Одним із найпростіших і найдоступніших способів є «дегельмінтизація» учнів. У тропічних країнах від цього потерпає 400 мільйонів дітей шкільного віку: у них проблеми з концентрацією уваги, вони анемічні й неспокійні. Дослідження Кремера, котрі він провів спільно з професором Едвардом Мігелем із Каліфорнійського університету у Берклі за зразком тестів, якими фармфірми перевіряють ліки перед запровадженням на ринок, тривали кілька років. Науковці обрали кілька шкіл для досліджень і порівнювали відсутність учнів у школах, охоплених програмою, з тими, які не користувалися нею.
Вони з’ясували, що терапія, здійснювана регулярно кожні півроку, допомагає, підвищує відвідуваність у школах на 25%! «Це означає, що діти, охоплені регулярною терапією, отримують додатково ще рік навчання. Оскільки краща освіта пов’язана з вищими доходами, то за кожен долар, виданий на профілактику паразитів, суспільство одержує 30 доларів»,— зазначає професор Майкл Кремер.
Щеплення— за квасолю
«У цій лабораторії немає пробірок»,— говорить Естер Дуфло відвідувачам аскетично обставленої лабораторії МТІ.
Проте чому «лабораторія»? Адже принципи, запропоновані економістами МТІ, більше відповідають точним наукам, ніж романтичному уявленню про допомогу бідним, яке часто мають неурядові організації.
Неромантичною виявилась відповідь на запитання, як схилити бідних матерів Індії до щеплення немовлят. Хоча ця процедура безплатна, чимало матерів не роблять цього своїм дітям, ризикуючи каліцтвом і навіть смертю чада. Одначе виявилось, що достатньо невеличкого матеріального заохочення (кожній мамі, котра прийшла з немовлям на щеплення, давали кілька кілограмів квасолі) і відсоток щеплень різко зріс.
Отже, перший висновок для тих, хто допомагає найбіднішим, полягає ось у чому: економічна мотивація діє. Більше того, навіть ті, хто живе менш ніж на долар у день і недоїдає, часто має бюджет, яким розпоряджається. За даними досліджень, проведених у 2005–2006 роках у міських нетрях Індії, Африки і Південної Америки, люди, котрі живуть у крайній бідності, не витрачають всіх грошей на їжу (залежно від місця — від 50 до 70%). Решту вони витрачають на розваги, освіту, охорону здоров’я. Другий висновок — аби вони могли витрачати гроші так, щоб поліпшити життя собі і своїм дітям: тож на освіту, а не на хабарі корумпованим чиновникам.
Добрі манери поліції
Ключем для поліпшення становища найбідніших людей є також покращення функціонування публічних інституцій: шкіл, поліції чи закладів охорони здоров’я.
«Служба здоров’я» на селі в Азії чи Африці часто означає невеликий пункт із одним працівником (відповідником нашого фельдшера чи медсестри), який робить щеплення, роздає (або продає) пігулки проти найпоширеніших хвороб. Фельдшера оплачує уряд, але він часто не приходить на роботу. Тому люди, котрі приходять до фельдшера, годинами чекають у довгих чергах. Часто розчаровані, вони йдуть до знахаря або шамана, котрому мусять заплатити, або взагалі не лікуються.
Науковці з МІТ провели експеримент із учителями у 57 зі 113 індійських шкіл. Виявилось, що їхня відсутність на роботі знизилася з 42% у школах без системи контролю до 21% у школах, де був контроль: за відсутність на роботі знижували зарплату вчителям.
Ще один експеримент учені з МІТ здійснили в поліції. Як випливає з опитувань, правоохоронці в Індії мають погану репутацію: у 2005–2006 роках у західному штаті Раджастан (там відбувався експеримент) понад 70% жертв злочинців ніколи не повідомляли про це поліцію. Люди були переконані, що поліцейський нічого не зробить або захоче взяти хабар за реєстрацію офіційного повідомлення про злочин (потім також нічого не робили). Більш ніж 80% мешканців стверджували, що ніколи не бачили поліцейського біля свого помешкання! Те саме дослідження довело, що 64% поліцейських щороку змінювали місце служби, часом навіть на відстань понад кілька сотень кілометрів.
Поступ без революції
60-ті роки минулого століття У Тан, тодішній Генеральний секретар ООН, назвав «декадою розвитку» — економісти і плановики передбачали, що країни «третього світу» (так тоді називали держави, що звільнилися від колоніалізму) мають світле майбутнє. Будували великі заводи й електростанції, проводили масові освітні кампанії з надією на швидкий «стрибок у майбутнє».
У 70-х роках виявилось, що цей оптимізм був наївним. «Третій світ» загруз у громадянських війнах, диктатурах і корупції. Величезні промислові об’єкти зазнали збитків, а кількість жебраків збільшувалась у темпі, який вражав економістів. Користь від «декади розвитку» була набагато меншою, ніж очікувалось, переважну кількість кредитів і позитивних ефектів перехопили місцеві еліти. Мільйони бідняків на селі продовжували жити у крайній бідності.
У 80–90-х роках світ повірив у силу вільного ринку, який мусив замінити неефективне державне планування. Ця віра також була помилковою. Хоча у багатьох країнах установлено жорсткі обмеження публічних видатків (у тому числі витрат на освіту, охорону здоров’я і дотації на основні продукти харчування) та відкрито ринки для закордонного капіталу, насамкінець ці заходи принесли розчарування. Найбідніші держави поглинуті корупцією, а їхні адміністрації були неефективні й зацікавлені власним зиском (який економісти люблять називати «рентою від влади») — як при капіталізмі, так і при соціалізмі.
Нині немає попиту на великі перетворення суспільства. Спеціалісти по боротьбі з бідністю все більше діють локально. Вони не творять програм для всього світу чи всієї країни, а на науковій основі проектують «дрібні втручання», які дають змогу хоч трошки допомогти бідним. Вони вірять, що великий прогрес може здійснюватися невеликими кроками. На кожному з цих кроків рахують гроші, яких завжди бракує.
Та це тільки частина правди, бо йдеться не про розкриття таємниць природи людини, а про створення кращих способів допомоги бідним. У цьому сенсі економісти МІТ мають чимало добрих задумів і, що найважливіше, перевірених.
За матеріалами закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- «ВОЄВОДА» З ДНІПРОПЕТРОВСЬКА: НАДІЙНІСТЬ І ВЛУЧНІСТЬ
назад »»»