ЙОГО ВИСОКІ ЗОРІ
Одному з найвідоміших наших народознавців ХХ століття, ім'я якого — серед таких великих українських етнографів як митрополит Іларіон та Олекса Воропай, виповнилося б 70. Але вже чотири роки, як він зорить на Україну з вічності...
Василь Тимофійович Скуратівський народився на хуторі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині. Рід Скуратівських походить зі шляхтичів. Батько Василя був відомим столяром, його вироби є в музеях Переяслава-Хмельницького, Пирогова тощо. А від матері він успадкував красиву і вразливу душу.
Василь закінчив факультет журналістики Київського університету й поринув у журналістську стихію. У 70—80-ті, коли все живе пригинала брежнєвсько-сусловська задуха, працював у журналі «Народна творчість та етнографія», мав там чималий клопіт і навіть нажив ворогів, бо, як казав дехто надто пильний, «пропихав западенських авторів». Це був його тихий подвиг тоді, коли влада гнобила українську душу і ставилась до народознавства як до єресі. КДБ не подарувало йому дружби із земляком-дисидентом Василем Овсієнком і поламало кар'єру.
Однак Василевих статей у пресі читачі чекали з нетерпінням ніби в спеку ковток свіжої води. І в 1987 році пролунав гучний голос Василя — з'явилась його унікальна книжка «Берегиня». Треба сказати, що видавництво довго вагалось, перш ніж видати її. Лише коли рукопис підтримала Ліна Костенко, книжка побачила світ. Вона стала знаковою подією в культурному житті України, своєрідним посібником із народознавства. Вчителі України почали за нею вести свої факультативи, виховуючи покоління українських патріотів. «Берегиня» відкрила очі на українську традиційну культуру, пробудила приспану чи й поруйновану національну пам'ять. На щастя, «Берегиня» працює й тепер.
Потім книжки пішли одна за одною: «Посвіт», «Погостини», «Покуть», «Обереги пам'яті», «Місяцелік», «Святвечір», «Вінець», «Святки», «Дідух», «Русалії»... Василь Тимофійович упорядкував багато збірників, видавав, тяжко відшукуючи кошти в меценатів і партій, журнал «Берегиня», організував унікальну експедицію «Чумацькими шляхами»: науковці проїхали тоді по східному регіону і чимало зібрали-врятували наукового матеріалу. Згодом була подорож Закарпаттям...
Внесок Василя Скуратівського в українську етнографію надзвичайно великий. Двічі чи й тричі його творчість заслужено висували на здобуття Шевченківської премії, але через заздрісників він не отримав її. Хоч здобув справді всенародну шану: не раз я була свідком того, як побожно ставилися до нього, великого знавця і невтомного трударя, прості люди.
Скуратівський став лауреатом Республіканської премії імені М. Островського та премій «Золоте перо», «За сприяння українській культурі» (Клівленд, США), фундації Антоновичів (Нью-Йорк).
Хоча мав талант письменника і добре володів пером, та працював більше в журналістиці, а душею хотів бути науковцем: ще замолоду досліджував народну пасічницьку традицію, навіть готував дисертацію; настільки вподобав цю тему, що «полював» за найменшою інформацією, яка стосувалась її. Однак не завершив роботу — «Кухоль меду» вийшов перед самою смертю автора.
Безмірно любив своє Полісся, понівечене Чорнобилем, і віддав йому всю ніжність свого щедрого серця. Попри всі суспільні колізії та випробування, залишився сам собою, сином своєї землі. Тяжко сприймав капіталістичні відносини і мораль, яку вони принесли. Його остання книжка, власне, щоденникові записи — «Я сам про себе розкажу».
Громадський діяч, відважний і чесний, багато разів бував на прямих радіоефірах, воював за українознавство, за українську Україну, своєю творчістю кликав прозрівати душами. Не розумів, як це можна, народившись тут, не любити такої правічної, щедрої й багатої землі як Україна. Започаткував багато фестивалів народної творчості, зокрема «Покуть» на Харківщині, який мав великий розголос. Василь Тимофійович сам дав цьому фестивалю символічну назву, бо покуть — це найпочесніше місце в українській хаті, й мріяв, аби він пішов по областях держави, адже народ потребував цього і відкривав багато своїх талантів. Однак не судилось.
Останній фестиваль, започаткований одержимим дослідником, — «Уманські зорі»: вже був хворий, та ще змагався за життя...
Зараз виходить його журнал «Берегиня» — справу батька продовжила його донька Ярина, редакція журналу та родина започаткували премію імені В. Скуратівського для молодих науковців за найцікавіший народознавчий матеріал, існує фестиваль його імені. Книги В. Скуратівського мають велике суспільне значення, вони живуть, відомі в нас і за кордоном. Великий людинолюб і життєлюб, він умів донести людям свою любов і свої знання. Мав ще багато задумів, зокрема, хотів видати народознавчу енциклопедію, хвилювався, що досі немає цілісного розкодування нашої традиційної символіки...
...На вечорі пам'яті Василя Скуратівського були спогади друзів, колег, читачів. І кожен казав: «Я мав щастя знати його, бути його сучасником...»
Наталка ПОКЛАД
також у паперовій версії читайте:
- «БІЛЬШИЙ ЗА САМОГО СЕБЕ»
назад »»»