У СОФІЮ КИЇВСЬКУ ПРИЙШЛА ПЕТРИКІВКА...
Національний заповідник «Софія Київська» відчинив двері для народної творчості. У пам’ятці архітектури XVIII ст. «Хлібні» представили власний доробок петриківські майстрині Валентина Панко, Галина Назаренко та Валентина Міленко. Картини, розмальовані тарелі, рушники, карафки, вази, шкатулки, навіть скрині... Мавки, соняшники, чорнобривці, жар-птиці... Півень і Курка — достеменно Одарка й Карась із знаменитої опери. Кожен твір випромінює свою енергетику, бо пропущений через серця й душі майстринь. І радуватимуть киян та гостей столиці знамениті розписи до 22 січня.
Майстрині приїхали із самого серця щедрої на таланти землі, яка зберегла прадавні традиції, на весь світ прославилася своїми розписами, розмаїттям форм і різнобарв’ям кольорів. Петриківка не загубилася в товщі століть, зберегла народну душу. Всі художниці народилися в тому благодатному краї, живуть і працюють у Петриківцях Царичанського району, що на Дніпропетровщині. А прийшли до цього виду мистецтва кожна своїм шляхом.
Валентина Панко змалку вибрала батькову дорогу. Її тато — Федір Савович Панко, заслужений майстер народної творчості України, ініціатор відродження стародавнього народного малярства — зумів прищепити доні любов до того розмаїття барв, яким можна висловити все, що відчуваєш. А мати — Груня Миколаївна Панко, педагог — навчила мислити образами. Малювати дівчинка почала змалку. Власне, для юних петриківців то не дивина, але ж не в усіх з-під пензлика вискакували такі диво-квіти, півні та павичі! А її «Калину» навіть надрукував журнал «Барвінок», коли авторці не минуло ще й 11-ти. Валентина закінчила Петриківську середню школу, а паралельно — чотирирічну дитячу художню, де викладав премудрощі петриківського розпису її тато. Відтак опановувала науку в Дніпропетровському держуніверситеті. Понад тридцять років працює майстром петриківського розпису в Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті «Петриківка». Використовує і дерево, і метал, і кераміку, і скло, й полотно, та найбільше полюбляє настінні розписи.
— Особливо подобається працювати з папером. Це — петриківська класика. Щоправда, в старовину малювали переважно по глині, усі хати в нашому селі були розцяцьковані. Старші люди розповідають, що з тими, хто не прикрашав своєї оселі розписами, люди навіть не віталися,— розповідає пані Валентина.— Мовляв, не поважає звичаїв або чужоселець. Отож кожен старався щось робити, хоча не в усіх виходило вправно. Коли ж стало вдосталь паперу, невдахи почали купувати на базарі готові картини. А пензлики наші бабусі робили, та й ми тепер робимо, з котячої шерсті. Саме ними зручно малювати щонайменші штришки.
Валентина Федорівна є членом Національної спілки художників та Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Має багато нагород. Її роботи побували на численних художніх виставках. Представляла їх українка й за кордоном: у Канаді, на Кіпрі, в Японії, Франції, Іспанії, Угорщині, Австралії, Португалії, ФРН, Польщі, у Республіці Мозамбік, Бельгії, США, Білорусі, а також у ЮНЕСКО. Брала участь в оформленні торгово-промислових виставок УРСР в Індії, Японії, Алжирі, Угорщині та Іспанії. Її роботи прикрашають інтер’єри багатьох закладів, оформляє вона й книжки.
— Стараюся, щоб роботи побачило й оцінило якомога більше людей. Це стимулює до праці,— ділиться Валентина Федорівна.— Адже багато хто творить, а мало хто знає про роботи. Отож ми й прагнули потрапити до Києва, хоча шлях був нелегким. Та й з дому вирватися не зажди вдається: маю трьох дітей.
Валентина Федорівна розповіла, що доньки також люблять малювати, але обрали собі інші професії. Діти кажуть, що треба мати другу професію, адже малювання не прогодує. Справді, журиться пані Валентина, нині серед молоді мало охочих займатися петриківським розписом, у нас наймолодшій художниці сорок років. Можливо, так сталося ще й тому, що нинішнє життя не надихає на творчість. Навчитися копіювати можна за рік, а самому мислити образами... Тут потрібно мати щось дуже важливе в душі.
Галині Назаренко також поталанило навчатися у Федора Панка. Потім пройшла вишкіл у Миргородському керамічному технікумі імені Миколи Гоголя на відділенні «художня кераміка». Удосконалювала майстерність в експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату. Від 1990-го донині працює художником комбінату «Петриківка».
— Мене мама приохотила до малювання,— згадує пані Галина.— Кожної вільної хвилинки сідала з нами поруч, діставала олівці й малювали всі разом. І потім вона всіляко підтримувала. Це, мабуть, у крові моїх односельців — фантазувати на папері. Я мрію розмалювати справжню піч, щоб на ній були і калина, й диво-птахи, й Мамай зі своїм кониченьком... Адже Петриківка — село козацьке. А втім, в Україні, либонь, повсюдно жили славні запорожці.
Творчості художниці притаманні самобутність і спадковість найкращих традицій майстрів старшого покоління. Кожен її твір — то оспівування краси рідного краю, відчуття свята. Серед улюблених сюжетів — українське село, квіти, козак Мамай — споконвічний характерник і лицар. Її «петриківка» квітує на папері, дереві, склі, в інтер’єрах. Створила понад півтори тисячі петриківських розписів у різноманітних техніках, які розійшлися не лише Україною, а й закордонням.
Валентина Міленко народилася в селі Балівці. До розпису прилучилася під час навчання в Петриківській середній школі, на уроках праці. В їхньому селі була тільки семирічка, тож довелося дівчині ходити по науку за 17 кілометрів. Викладачем був Андрій Андрійович Пікуш, нині заслужений художник, член Національної спілки художників України. Понад дванадцять років Валентина працювала на фабриці художніх виробів «Дружба». Нині — народний майстер петриківського розпису Центру народного мистецтва «Петриківка», член Національної спілки художників та Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Має понад сімдесят виставок різного масштабу. Брала участь у конкурсі майстрів народних ремесел та промислів Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар» у Вітебську (Білорусь), у міжнародних художніх виставках у Москві, Києві, Канаді. Роботи Валентини Міленко зберігаються в музеях Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька, Севастополя, Києва та в багатьох приватних колекціях.
Хотілося б хоча побіжно зупинити погляд на творах майстринь.
Валентина Панко. Кількість кольорів вона зазвичай обмежує. Сама зізналася, що багатобарв’я уникає. Віддає перевагу якомусь одному тонові, але з розмаїттям відтінків. «Розквітни, земле моя» — дивовижні квіти, від темно-синіх, аж чорних, до ніжно-блакитних, мов потаємна мрія. «Багряна осінь» — багряно-жовта, жагуча, пристрасна, зріла у своїй красі. «Подих весни» — зеленаво-блакитні тони, неймовірне відчуття свіжості, оновлення в природі й душі. Авторка каже, що на папері складно відтворити щось у світлих тонах, але їй удалося.
Галина Назаренко. Для неї головне — сюжет, який диктує гаму. Тематика — найрізноманітніша. «Мати Божа», «Покрова», «Зустріч»... «Весільний потяг», який шалено мчить наречених у вир життя. Такий барвистий, яскравий і життєрадісний, як кохання й сподівання молодих...
Валентина Міленко. Рушники. «Калина» — налиті соком ягоди аж терпкі на смак, мов наша доля... «Жолуді» — дерево життя. На гілках серед жолудів розкошують небесні птахи. Нескінченність роду, міцного, козацького, адже маленький плід дає життя могутньому дубові...
Це лише дещиця представлених творів. Як зауважив на відкритті виставки дипломат Юрій Кочубей, у залі ніби зібралася вся Україна, відчувається, що це — українська земля. Нам є що показати світовій громаді...
Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:
- ЛЕВ УЗИМКУ, або ЙОГО ЗВАЛИ РОДЯ
- МУЗИЧНИЙ ДІАЛОГ: НОРВЕГІЯ — УКРАЇНА
назад »»»