БРАТИ КАПРАНОВИ:«ОЛІГАРХИ, НЕ БУДЬТЕ«БЄСПРЄДЄЛЬЩИКАМИ»!
Брати Дмитро і Віталій Капранови вважають, що біографія письменника — це його книжки. Певно, це радше історія духовних пошуків. Щоправда, доля братів сповнена цікавих біографічних зиґзаґів, які є живильною основою творчості.
Капранови народилися (1967 р.), зростали, вчилися, оженилися, працювали відповідно у Дубосарах, Очакові, Свердловську, Москві.
У 1998-му перебралися до Києва, де застали книжковий голодомор: видавництва не видавали українських книжок, книгарні їх не продавали.
З того все і пішло: брати Капранови занурилися у видавничий бізнес, у якому як першопрохідці втілювали все з нуля. Створили каталог книжок поштою «Книгоноша», організували конкурс української гостросюжетної літератури «Золотий Бабай». Почали видавати власні твори: «Кобзар-2000», «Приворотне зілля», «Розмір має значення», «Закон Братів Капранових», «Зоряний вуйко»... Запустили купу книжкових серій для дорослих на всі смаки. Спалювали рукописи з колегами біля Верховної Ради, аби держава повернулася обличчям до вітчизняних книговидавців.
Нині Капранови зосередилися на дитячій літературі, бо вважають, що українську книжку врятує молодь, для якої рідною мовою є українська.
— Дмитре і Віталію, кожна людина великою мірою складається з ілюзій і надій. Яких із них Ви позбулися останнім часом, якщо взяти за точку відліку час, коли Україну було проголошено зоною культурного лиха?
— По-перше, ми романтики в житті, а це люди, які примудряються плекати надію до останнього. Інакше це дорога на той світ — треба вкорочувати собі вік, стрілятися, вішатися чи різати вени. Як життєлюби, ми свої романтичні сподівання виважуємо, намагаємося мріяти в межах реальності, тобто сповідуємо реалістичний романтизм.
По-друге, нині для того щоб узагалі мати якісь сподівання, треба бути мужньою людиною, бо світ складений з невдач і шрамів на серці, йде війна, і життя, принаймні чоловіче, більш-менш конструктивне тільки в секторі невдач. Коли ми займалися спортом (боротьбою), завжди найкориснішими були невдачі, бо вони вчать. Успіхи завжди розслабляють. Найсуттєвішим із наших романтичних сподівань, що справдилося, було те, що вдалося зібрати Всеукраїнський з'їзд незапроданої інтелігенції, проаналізувати, що відбувається у країні, ухвалити резолюцію.
Ми побачили, що в Україні, крім держави (як інституції), існує також країна свідомих людей, котрі є справжніми патріотами: прислуговуються не державі в офіціозному сенсі, а працюють на країну незалежно від влади. Ось такі люди з'їхалися тоді. Ми побачили, що, з одного боку, на них варто розраховувати, з іншого — їм не вистачає ідеології та спілкування між собою. Немає інформаційного річища, в якому соціально активна інтелігенція могла б обмінюватись думками, формувати свою ідеологію, не державну, бо вона залежить від прізвища нинішнього президента, а власне патріотичну, яка плекає не президента, не державні інструменти, а опікується країною як такою: людьми, культурою, екологічною системою, промисловістю, причому не в розрізі експортної здатності чи ВВП, а спрямованої на нормальне життя й відродження.
Ми не маємо шансу розчаруватися в цих надіях, бо перебуваємо на початку будівництва. Мріяти про свій дім і розчаровуватися на етапі фундаменту — це велике нещастя. Сподіваємося, що за життя збудуємо фундамент. Хоча особисто ми точно не встигнемо побачити країни, яка міцно стане на ноги. Проте вона стане всупереч спробам нинішньої держави не допустити такого відродження, попри нетолерантність цієї держави до людей, які її піднімуть і самі виступатимуть законодавцями життя.
Решта сподівань не є такими глобальними, вони локальні, відповідно локальні й розчарування. Звісно, ми сподівалися, що знайдеться хоч якийсь сегмент політиків, здатний до діалогу, або хоч один політик, до якого можна відверто звернутися: «Слухайте, ніхто не проти того, щоб ви крали і брехали, всі політики крадуть і брешуть, ніхто не проти, щоб ви робили ганебні вчинки, всі політики — покидьки в усьому світі, ми вас приймаємо такими, які ви є. Та якщо ви далі давитимете країну, то все закінчиться тим, що вас піднімуть на вила. А це буде погано, бо зруйнує незалежну державу».
У часи Хмельниччини будь-яке повстання проти сваволі Хмельницького послаблювало українську державу. Сваволя буяла тоді, коли Мазепа об'єднував Україну, але будь-яке повстання проти нього послаблювало інтеграційні процеси.
Нинішніх політиків сваволя залишить без теплих місць, політичного майбутнього, бо підніме народ проти них, їх переріжуть, це буде правильно. Але Україна опиниться тоді за межею незалежності й вороги обов'язково скористаються цим, аби остаточно розламати її, це вже буде неправильно. І для політиків, і для нас. Давайте спинимо свавілля! Політики, крадіть з прибутків, цього вам вистачить. Навіщо руйнувати основи? Не обов'язково залишати після себе випалену землю, повертати феодалізм, нищити, бити, стріляти людей. Все це не обов'язкові атрибути шикарного життя олігархів.
Отже, інтелігенція звернулася до можновладців: «Слухайте, Лавру можна і не ламати, і музеї можна не виселяти, при цьому ви будете такі самі багаті». Та розуміння у них нема, вони поки що не бояться. Узвичаєна практика про два постріли на одного можновладця поки що не розгулялася (хоча більшає кількість спалених суддів, застрелених прокурорів), вони ще не бачать цього, але їм уже час схаменутися: «Стоп! Це моє майбутнє, я цього не хочу».
Тому шукаймо діалог. Олігархи, не будьте «бєспрєдєльщиками»! Однак досі немає людини, до якої можна прийти з такою розмовою, всі вони поки що всесильні, всі — голодні вовки, для яких головне — урвати, вони не думають про те, що буде через двадцять років, що з ними станеться.
Певним розчаруванням була, безперечно, співпраця з президентським Форумом інтелігенції, який відбувся після нашого з'їзду. Перед тим ми прийшли до Ради з гуманітарних питань при Президентові, домовилися, що відбудуться обласні форуми, на які зможуть прийти люди зі злободенними питаннями. Все це перетворилося на фарс: наших представників не пускали, деякі обласні форуми проводились таємно, щоб ніхто не знав, іноді нас викликали на співбесіди, говорили: «Що ви збираєтеся робити? Нам треба Всеукраїнський форум провести, а чи не будете ви, «бузотьори», його зривати?» Нам здавалося, що можливий якийсь сценарій співпраці з дресованою інтелігенцією, тобто з тією, яка увійшла до структур держави. Виявилося, що ні. В результаті в Оперному театрі за участі Президента відбулася циркова вистава під назвою «Форум інтелігенції», нещодавно — в Одесі. Нашийник держслужбовця, який добровільно надягають на себе інтелігенти, позбавляє їх совісті, а це — незворотна втрата, що руйнує особистість, людина фактично перестає бути інтелігентом, бо в неї зникає мірило результатів власної діяльності. Замість голосу совісті ми чуємо: «Ви розумієте, там така ситуація, що зараз ми не можемо нічого вдіяти...» Все, особистість втрачена!
Це було неабияке розчарування. Тепер не плекаємо з цього приводу ніяких надій. Поки що діалог із політикумом, виконавчою владою на рівні громадськості неможливий. Ідея підписання меморандуму між владою і громадськістю, принаймні щоб узяти питання культурної політики, відносин держави і культури під громадський контроль (хоч як це банально звучить) була чистим романтизмом. Цього ніхто не допустить, поки не буде фізично знищена критична кількість політиків і держслужбовців. Коли їх уже масово почнуть стріляти, їм доведеться домовлятися. На жаль, ми не бачимо інших обставин, які їх зупинять.
— То хто ж їх нищитиме?
— Зрозуміло, що не інтелігенція — вона цим у принципі не займається. По-перше, вони стрілятимуть одне одного, по-друге, їх стрілятимуть люди, яких довели до повного відчаю. Звісно, ми категорично проти цього, не дай Боже, щоб кров пролилась, хай спрацює наше застереження!
В інтелігенції є, зокрема, і така робота: бачити те, що не видно суспільству. Крім функції совісті — боліти, є ще функція передбачення.
— Що ще передбачаєте?
— Мусимо сказати, що кількість вбитих політиків і держслужбовців зростатиме до тієї межі, коли вони побачать, що бути політиком небезпечно. Міліціонер, прокурор або суддя, які беруть владу, автоматично стають мішенню (за українською статистикою). Обставини змусять їх робити крок назад. Коли це станеться, не знаємо, поки що все йде саме в цьому напрямі, подивіться телевізор, почитайте газети, цей сумний прогноз набуває реалій.
Наразі наше завдання — розвіювати дух розчарування, який охопив соціально активну частину української інтелігенції. Є інтелігенти-підпільники, індивідуалісти, безсмертна душа яких виживає за рахунок зашорювання, тобто викреслювання себе з соціальної орбіти, «прибирання» свого впливу на людей. Вони кажуть: «Я інтелектуал, виробляю творчий продукт, але я не соціально значущий, я не впливаю. А не впливаю — значить не несу відповідальності. На все дивлюсь так, ніби воно не моє. Тримаю чисту лінію. Знання, пізнання, внутрішнє вдосконалення — це моє. А соціальне — не до мене».
Колись зусиллями традиційної інтелігенції було створено «Просвіту». Ця громада стала вершиною соціально активної частини суспільства, пройшла крізь табори радянщини, крізь поневіряння в дев'яностих роках, завдяки їй Україна набула незалежності. Проте вакханалія «дикого» капіталізму пригасила її, вона була придавлена до двотисячного року, потім підросла, вилилась у Майдан. Тепер знову скочується в розчарування.
Вважаємо здобутки 2004 року здобутками народу, країни. А ось невдачі після 2004-го — це вже цілком поразки держави. Вони кувалися не на Майдані, а в переговорних кабінетах, коли влада домовлялася про взаємні гарантії. Саме тоді закладався фундамент майбутніх розчарувань. І вийшло так, що народ начебто старався даремно.
Треба розвіяти дух розчарування і зрозуміти: соціальна активність — копітка робота, зокрема інтелектуальна, публіцистична, просвітницька. У кожного своя функція, наша творча активність є нормальним правилом і сенсом нашого існування. Інтелігенція має підтримувати себе в такій формі, щоб коли держава дозріє до переговорів, ми теж були здатні до конкретних домовленостей. Це означає різноманітну палітру інтересів на всіх рівнях, райони, області, столиця повинні стягувати під свої знамена всі сили. Пересічний зразок інтелігента — лікар або вчитель, їхня соціальна активність — у повсякденній діяльності, вчитель взагалі не може бути соціально неактивним, якщо він не буддист. Як це так — учити дітей і водночас не брати за них відповідальність! Консолідувати цю структуру — наше спільне завдання.
— А як?
— Озброїти новою продуктивною ідеологією (без закликів, обіцянок), яка дає змогу зберігати творчий потенціал, совість і уникати розчарування у своїй діяльності, бо найстрашніше для людини, у якої є совість, це розчарування. Далі йде зневіра і соціальна пасивність.
Країні потрібні соціально активні люди, тому наша ідеологія має вироблятися через спілкування між собою і поширюватися через ЗМІ.
— Певний час були чутки, що брати Капранови вирішили піти в політику, хочуть стати нардепами, аби внести конструктивний струмінь. Вам приписували заклик «Інтелігенція — у владу!». А що насправді?
— Історія показує, що нічого хорошого з того не виходить. Кожен митець, який пішов у владу, це втрачений митець, але не придбаний політик. Згадайте Грушевського, Винниченка і навіть Петлюру. На наш погляд, Петлюра був значно кращим, перспективнішим публіцистом, ніж став політиком, бо якщо порівнювати його продуктивну і контрпродуктивну діяльність, то у контрпродуктивності безумовно переважує політика.
Пригадаймо, як у лиховісні дев'яності роки митці, письменники ринули в політику, але всі вони практично припинили творити. Єдиний у світовій політиці, хто примудрився не втратити залишків совісті, це чех Вацлав Гавел.
— Отже, брати Капранови і політика — речі несумісні?
— Абсолютно несумісні, ми не тих якостей. Себе втратимо, а в політиці нічого хорошого не здобудемо. Нераціонально витрачати своє життя на такі речі. В політику ідуть не для того, щоб зробити корисне для країни, а задля корита. Авжеж, у сенсі заробітку політика — перспективна штука, але втрачати свій фах письменників, публіцистів задля грошей не маємо наміру, це ж торгівля собою. Вважаємо, що на Страшному суді з такими людьми розбиратимуться окремо.
— Із різних сторін чути, що книговидавнича справа в Україні наближається до безвиході. Проте Ви, певно, міркуєте над тим, яких можна вжити кардинальних рятувальних заходів?
— Ми не віримо, що в державному масштабі хтось вживатиме кардинальні заходи, нинішній уряд займатиметься футбольним «Євро», там «бабки», отже, співпрацю з державою ми викреслили для себе. Новий президент, старий президент — не буде ніякого пуття, це зовсім безнадійна справа.
Збираємося не виживати, а жити, бо ми письменники, пишемо книжки, друкуємо публіцистику, зустрічаємося з читачами, доводимо, сперечаємося, це наша робота, наше життя.
Стосовно видавництва, то ми пишаємося тим, що не звільнили жодної людини за рік, зберегли творчий потенціал, і найменшу щілинку, яка з'явиться для зростання, використаємо. Скільки ще протримаємося, не знаємо (зазвичай видаємо 60 нових назв книжок на рік, та цього року видали лише шість), але будемо готові до прориву.
Наші сподівання пов'язані з молодим поколінням, яке навчається в школах українською мовою, у юні з'являються українські споживчі пріоритети.
— Яка існує модель розвитку української книжки?
— Це сегмент ринку російської книжки, спрямований на людей з особливою потребою — читати українське. Є нормальні люди, а є особливі, для яких існує цей малесенький сектор. Та молоде покоління демонструє, що це є не особливою потребою, а природною, насущною. Молодь залюбки читає українську книжку, бо для неї це справді рідна мова.
Тому наша активність, персональна і видавнича, спрямована на літературу для молодшого шкільного віку і підлітків.
На що залишається сподіватися? На покоління, яке підросте, закінчить університети. Якщо доживемо, нам буде, що їм запропонувати. Почнеться нове життя, пов'язане зі свідомим вибором читання, бо, слава Богові, в галузі книжки реклама неефективна. Читачі погано гіпнотизуються, воліють самі вибирати і ухвалювати рішення. Тільки на це у нас сподівання. Тому що в рекламних змаганнях проти москалів ми не вистоїмо, а за умов свідомого вибору є шанс.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»