СЦЕНАРІЙ НА ЗАВТРА ДЛЯ HOMO SAPIENS,
або ЩО ТАКЕ БІОМЕДИЦИНА
Сьогоднішній гість «ДУ» — відомий вітчизняний генетик, лауреат Державної премії України В. Кордюм.
— Віталію Арнольдовичу, розкажіть, будь ласка, як торувався Ваш творчий шлях ученого і чим, зокрема, займаєтесь зараз?
— Моє студентське життя випало на горезвісні сталінські часи, коли поняття «генетика» сприймалось негативно. Тож оскільки жодної схожої на неї науки тоді в нас не було, довелось вивчати мікробіологію. А генетику вже пізніше засвоювати самотужки...
— Не секрет, що останніми роками Ви поглинуті ґрунтовним вивченням так званих стовбурових технологій. Чи не могли б доступно розповісти нашим читачам, що це таке?
— Усі живі істоти починають існування з однієї клітини. Так розвивається в нас усе: нирки, печінка, мозок, серце. Але тут була деяка нез’ясованість. Тривалий час було не зовсім зрозуміло, що відбувається з клітинами, коли вони починають диференціюватися. Проте нещодавно (якихось чверть століття тому) нарешті з’ясувалось, що програма, яка є в кожній клітині, залишається незмінною. Бо якщо вона навіть колись «зіпсується», то її все одно можна «полагодити», давши таким чином геномові (геном — сукупність генів в одинарному наборі хромосом.— Ред.) поштовх для нової життєстверджувальної симфонії. Це було зроблено, коли виростили перші клоновані організми. Клоном зазвичай називають істоту, розвинену з чиєїсь материнської яйцеклітини після запліднення її чужинським (як правило, дорослим) ядром. Далі було встановлено, що в кожного з нас наявні, крім того, ще й певні клітини, з яких за правильно обраною технологічною схемою можна відновлювати, по суті, будь-які ушкоджені органи. Але якщо кожна людина носить у собі такий багатющий життєдайний арсенал, коли можна з її соматичної клітини отримати ембріон, а з нього, у свою чергу, окремі ембріональні клітини, наділені ще більшими потенційними можливостями, то чому б тоді не взяти це на озброєння, аби казочка про заміну старої лампи Аладдіна на нову стала реальністю?! Останніми роками з шаленою швидкістю почали впроваджуватися у повсякденну світову практику різні стовбурові методики, чи не найбанальніша з яких — згадуване клонування. Головне, що під час цієї процедури пересаджені на нове незвичне для них місце ембріональні тканини не піддаються реакції відторгнення.
— Що ж робиться в цьому напрямі у вашому Інституті молекулярної біології і генетики?
— Зусиллями заввідділом генетики людини Л. Лукаш та її колег уперше в Україні у нас почали вирощувати штучну шкіру, за допомогою якої можна заміщувати обширні поверхневі дефекти чи навіть, здавалося б, несумісні з життям тяжкі опіки. А вчені мого відділу (спільно з фахівцями-онкологами) довели, що те саме можна, по суті, зробити і з кровоносними судинами.
От, скажімо, у людини стався інфаркт. Це справді страшна хвороба, коли в організмі відмирає певна зона міокарда серця, причому замість відповідного м’яза вона заміщується сполучною тканиною. Проте вона не виконує необхідну насосну функцію. Це як звичайна «перепона» — щоб кров надмірно не витікала з життєво важливого органа. Але якби на це місце впирснути голкою колонію стовбурових клітин, то вона б зі значною ймовірністю диференціювалася б у судини і м’язи, привівши згодом до повної регенерації ушкодженої ділянки. Тобто пацієнт узагалі почуватиметься так, ніби інфаркту не було.
— То як же називається цей воістину чудодійний напрям науки?
— Біомедицина. Це передова практична галузь, що вивчає людину суто з біологічного боку, тобто як звичайну тваринну істоту. Аби ті проривні «ноу-хау», які напрацьовано у різних фундаментальних сферах знання, можна було застосувати на благо людини. Загалом уже мають резонанс роботи з відтворення кісток, хрящів, зубів, переважної більшості компонентів крові, суглобів, сечового міхура, печінки, підшлункової залози (щоправда, не всієї, але чи не найважливішої її частини, що продукує інсулін, необхідний для діабетиків).
Стартувавши з паліативної допомоги при паркінсонізмі, стрімко просувається стемотерапія (від лат. стем — гілка, стовбур) і в неврологічну практику. Так, уже зараз фахівці Інституту нейрохірургії успішно заміщують пошкоджені тканини головного мозку при хворобі Альцгеймера, інсультах, травмах, епілепсії, дитячому церебральному паралічі, бічному аміотрофічному склерозі, розсіяному склерозі, розсіяному енцефаломієліті... Суть надихає: якщо все більше і більше зношених чи пошкоджених недугою людських органів буде з часом відновлюватися, то йдеться вже про те, що більшість із нас у недалекому майбутньому зможе жити стільки, скільки буде терпіння і... грошей.
— Чи не виходить у такому разі, що земна еволюція Homo sapiens узагалі близька до завершення?
— Аж ніяк! Адже на означеному історичному відрізку цей поступальний процес тимчасово припинено через діяльність людини. Проте у ноосфері її еволюція відбуватиметься продумано, а не манівцями, як досі.
— Тобто Ви вважаєте, що міркування про ноосферу не є ідеєю-фікс чи, скажімо, вигадкою белетристів?
— Може, за часів академіка Вернадського це справді був предмет напівфантастичних узагальнень, але тепер можна стверджувати, що ноосфера таки відбулася. Причому критерієм її появи стало виникнення якісно нової й внутрішньо самодостатньої системи існування світового співтовариства Homines. Адже протягом усієї історії людство розвивалося у складі біосфери як природна її складова. Тобто воно завжди було пов’язане зі своїм первинним материнським лоном певними контрольними механізмами. Причому стабільність біосфери забезпечувалася тут якраз тим, що вона здатна була контролювати себе самотужки. Десь із середини минулого століття людина почала поступово розривати ці регулюючі важелі. А з останньої чверті взагалі фактично існує дві самодостатні й де в чому навіть альтернативні одна одній сфери: «біо-» та «ноо-».
Проте, на жаль, розірвавши попередні узи, людство так і не спромоглося поки винайти власних стримуючих механізмів. Без цього неможливо стабілізувати систему загалом. Тож саме тому ми переживаємо зараз першу загальноноосферну кризу, пов’язану переважно з порушенням рівноваги між мутаційним тиском на генофонд і реальною чисельністю людства. Адже стрімке збільшення населення Землі протягом останніх ста років за умов подальшого збереження такого приросту неминуче призведе до повного виснаження планетарних ресурсів і відтак до нищівного екоколапсу. А якщо цей демографічний бум, скажімо, якимись примусовими засобами (як це, зокрема, відбувається в Китаї) спробувати спинити, то почнеться деградація генофонду...
— Які ж тоді з цього випливають прогнози?
— Прогнози, як відомо, річ невдячна. Адже законами ноосферного буття ми зараз поки не володіємо навіть у найприйнятнішому вигляді...
— Хоча, з іншого боку, руйнівного джина вже, на жаль, випущено з біосферної пляшки?
— Так, і загнати силоміць його назад навряд чи можливо. Тому остаточні наслідки кризи, про яку я щойно говорив, уявити важко. Адже все може закінчитися загибеллю ноосфери як цілісно сформованої системи (заразом, певна річ, і людства як єдиної поки що її складової) або може привести до появи нового носія розуму, котрий швидко замінить попередніх господарів Землі — звичних двоногих гомінідів.
— Повна руйнація планети з перетворенням її на пилову хмару чи другий пояс астероїдів хіба не вписується у цей сценарій? З урахуванням гонитви за всілякими надпотужними колайдерами та експериментальними нано- чи навіть геннотехнологічними монстрами...
— Що ж, такі «примхи погоди» варто розглядати. Але я схиляюсь здебільшого до того, що найвірогіднішим наслідком кризи буде винайдення людством якихось дієвих контрольних механізмів самостримування. Це врешті-решт дозволить йому, усвідомивши теперішній свій статус, сповна й законно закріпитися у відведеній йому природній ноосферній ніші.